Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 9, 2019

Юрій Ткач: «Якщо жартувати, навіть найважчі періоди життя минають не так болісно»

Автор:

|

Листопад 28, 2019

|

Рубрика:

Юрій Ткач: «Якщо жартувати, навіть найважчі періоди життя минають не так болісно»
Юрій Ткач

У житті він такий, як і в гумористичному телевізійному шоу «Ліґа сміху» та народному серіалі «Одного разу під Полтавою»: дотепний, жартівливий, щирий та скромний.
— Кілька років тому вас розіграли — у мікроавтобус, в якому ви й акторка Ірина Сопонару їхали на зйомки, підсіли два «рецидивісти» з автоматом, котрі начебто втекли з в’язниці. Розмовляли тюремним сленгом, пропонували випити з ними плящину. Коли на ваших очах їх «розстріляли», а за мікроавтобусом, в який вас посадили за кермо, «поліціянти» влаштували гонитву, на екрані добре видно: ви так нервували, що серце мало не вискочило з грудей…
— Розіграш тривав десь пів години. З переляку здалося, пролетів як мить. В голові постійно прокручував варіанти, що може ще статися і що далі робити. Так, в якісь моменти в жили нагнали холоду, в якийсь момент стало моторошно, і це нормальна реакція. Коли наприкінці розіграшу з піднятими руками я вийшов з авто і мені за спину заламали руки, справді стало моторошно. Та побачивши за кілька метрів усміхнену пику Євгена Кошового з «Кварталу 95», я відразу розслабився. Нікому не побажаю таке пережити. Сам не люблю нікого розігрувати, дурити людей мені не комфортно. Можу хіба що зробити сюрприз дружині: сказати, що приїду зі зйомок пізніше, а повернутися раніше.
— Глядачі питають, чи Ірина Сопонару, котра в серіалі «Одного разу під Полтавою» виконує роль Яринки, справді ваша дружина?
— О, так! Одне з найпопулярніших запитань: чи всі ми живемо в Полтаві. Моя бабуся, до речі, зі села Колпаковського на Полтавщині. Щороку проводив у неї канікули, тож полтавську говірку добре знаю.
— Які актори серіалу у житті?
— Ірина Сопонару — тендітна, легка у спілкуванні, вегетаріанка. «Запальничка» нашого проєкту. Та в житті — не моя дружина. Років 15 тому, коли ми разом із Іриною грали в Клуб веселих і кмітливих (КВК), вона запам’яталася мені рожевим волоссям. Віктор Гевко (кум) — щирий, душевний чоловік, але в житті — не мій кум. Із Сашком Теренчуком (дільничний) також знайомі з часів КВК. Він відкритий і приємний у спілкуванні чоловік. З Олександром Данильченком (дід Петро) багато літ жили неподалік. Часто на своєму авто я підвозив його на знімальний майданчик. Анна Саліванчук (продавчиня Вєра) — професійна акторка у кіно та житті. Режисер Андрій Бурлака — професіонал із нестандартним мисленням. Розкрию таємницю: наступного року будемо знімати повнометражний художній фільм «Одного разу під Полтавою». Все починалося з трихвилинного ролика, а завершиться художнім фільмом. Полтавці дуже пишаються, що телесеріал — про їхній реґіон. Років три тому ми виступали в полтавському торговому центрі. Народу найшло видимо-невидимо, навіть на підвіконнях сиділи. Тоді ми й зрозуміли, наскільки популярний наш серіал. Майже щодня отримую SMS від глядачів. Буває, телефонують. Звідки беруть номер мого телефону, поняття не маю. На вулиці глядачі, звісно ж, мене впізнають. Часом підійде якась жіночка, обійме, поцілує. Не мене, Юрчика — персонажа улюбленого серіалу. Щоб не привертати до себе увагу глядачів, у громадських місцях намагаюся нічим не виділятися, бути непомітною сірою мишкою.
— Невже вам не імпонує слава?
— Я чоловік скромний. Коли простий — у цьому твоя сила. Ще я дуже педантичний і прискіпливий. Треба щось вирішити. на потім не відкладаю, вирішую тут і зараз. Якщо шпалери у квартирі переклеїти, то сьогодні, бо завтра можу не мати часу.
— Свої таланти проявляєте також у співочих та танцювальних телевізійних проєктах. Зокрема у розважальному шоу «Танці з зірками». У парі з Ілоною Гвоздьовою протрималися сім ефірів. Боялися вилетіти з проєкту?
— Ще б пак. Моя дружина Вікторія — чемпіонка Європи з бальних танців. У неї — незліченна кількість заслужених медалей. Найважче мені давалася запальна латиноамериканська сальса. Мало того, що там основний акцент — на танець стегнами, ще й танцював у костюмі лева. Перед тренуваннями важив 110 кг, а за два місяці схуд на 13 кг. Не вживав ні алкоголю, ні солодощів.
— Ваша мама — хореограф, й у школі ви займалися танцями…
— Танцював, мама змушувала. А в старших класах заявив: «Мамо, танців мені не треба. Тату, карате теж не треба. Мені подобається КВК». Саме з нього й почалася моя творча кар’єра.
— Однак після закінчення школи не подали документів у театральний…
— Тричі вступав у Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту. На четвертий рік вступив у Металургійну академію. Тож за освітою я — механік металургійного обладнання, а за покликом серця — актор. Стежину в акторську професію вторував мені КВК, який із друзями організував в академії.
— Дружина не ревнує вас до професії?
— Ні, я чоловік родинний, домашній. Коли я на сцені, Вікторія і п’ятирічна донечка Ліза — у глядацькій залі. Я знайшов жінку, з якою мені добре і комфортно. Недаремно п’ять років чекав на Вікторію. І Господь мене почув.
— П’ять років чекали на Вікторію?
— Так. Уперше побачив її на 50-річчі свого батька. Мама попросила свою подругу-хореографа на святкування ювілею запросити свою найкращу танцювальну пару. Приїхала Вікторія зі своїм партнером. Звідки тоді мені було знати, що це моя майбутня дружина. Дивлюсь: симпатична дівчина, гарно танцює. Відразу впала мені у вічі, але тоді я не прислухався до себе. А коли Вікторія попрощалася і поїхала зі свята, щось защеміло у моєму серці. На якомусь ментальному рівні шукав її і притягував до себе. Зустрілися через п’ять років на дні народження колишнього маминого танцювального колективу. Дивлюся: по сходах йде хтось із до болю знайомим обличчям. Це була Вікторія. Мене як струмом пройняло. Я зрозумів: це та жінка, яку так довго шукав. У глядацькій залі Вікторія сіла біля мене. Познайомилися ближче і з’ясували: у нас однакові смаки, смартфони однієї марки, фірми, навіть одного кольору.
— Уявляю, як романтично ви освідчувалися Вікторії в коханні…
— Довго думав, як найромантичніше запропонувати їй руку та серце. Уя­віть: надворі січень, я купив 33 червоні тюльпани. Квіти ж узимку дорогі, та якщо мені чогось дуже захочеться, віддам останні гроші. Вдома висмикнув із букета тюль­пан, став на коліно і простягнув Вікторії квітку й обручку з діамантом. На весіллі було 20 гостей: батьки, родичі і друзі. Зате три дні гуляли. З коханою Вікторією — вже вісім років у щасливому шлюбі. Сім’я для мене — і гобі, і робота, і душа.
— Якби ви стали музикантом, обрали б гітару чи барабани?
— Барабани. Гра на ударних музичних інструментах знімає стрес. Гітару з київської квартири, до речі, відвіз до тещі у Дніпро. Там і мої батьки живуть. Коли з сім’єю приїжджаємо до батьків, сідаємо в альтанку — й я беру до рук гітару. За чарочкою чогось смачненького гітара аж співає.
— Як донечка сприймає тата на телеекрані?
— Звикла: ось тато на екрані і ось — біля неї. Вона не розуміє, що може бути інакше. Коли була меншою, побачить мене на екрані, вигукує: «О, тато!». На кілька хвилин виходжу в магазин, а Ліза: «Тату, бувай!». Тобто в дитини асоціації: татусь їде на зйомки, щоб Ліза побачила його на екрані.
Розмовляла Валентина Шурин, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online