Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Feb. 21, 2018

Юрій Андрухович: «Передчуття війни — це для письменника нормальний і постійний стан»

Автор:

|

Жовтень 23, 2014

|

Рубрика:

Юрій Андрухович: «Передчуття війни — це для письменника нормальний і постійний стан»

Юрій Андрухович

Мені пощастило бачитися з Юрієм Андруховичем протягом тижня — поки тривали події Meridian Czernowitz. І наприкінці фестивальних заходів нам удалося знайти півгодини для розмови. Вона почалася після запису епізоду для нового проекту для «Громадського радіо». Тому перше запитання цього інтерв’ю ніби випливає з останнього запитання інтерв’ю попереднього. Отака заплутана історія. Ми розмовляємо про війну та відбудову, політичну й етнічну націю, а також про те, чи розуміються бойовики на ленд-арті.

«Рускій мір» — одна з версій СРСР
— Як у сучасній Україні поєднати формування політичної нації та культурну різноманітність?
— Це почало складатися само собою, коли наше суспільство з 2004 року поставило собі це завдання. Так, я впевнений, що це завдання нам поставили не політики. Ми самі вирішили, що час бути відкритими, сучасними, цивілізованими та демократичними. Таке завдання не може обійтися без органічного рішення самого суспільства. Згори його не поставиш.
І якщо це рішення є, то поєднання політичного громадянства та культурно-етнічного походження не має антагоністичної суперечності. Воно насправді будує подвійні містки, й апелюючи до національних витоків, і формуючи політичну громадянську спільноту. Це — містки в минуле та в майбутнє водночас. Ми не відкриваємо нічого нового. Вже були попередні спроби творення та дозрівання до такого політичного громадянства — Велике Князівство Литовське, Річ Посполита, Австро-Угорська імперія…
— Як це функціонує в умовах подій на Донбасі й у Криму?
— Два цих реґіони не сприйняло від самого початку європейського прозахідного вибору. Вони руками та ногами вчепилися у свій радянсько-російський ідеал. І коли дедалі очевиднішим стало те, що радянське — це архаїка, яку неможливо відновити, вони почали плекати в собі лояльність проросійську. Там – і «Біла гвардія», і Ленін, і царизм, і Сталін, і більшовики, і все на світі. Як це пояснити? Маю серйозні підстави вважати, що тут є комплекс причин — і культурних, і соціальних, і, на жаль, етнічних.
— В якому сенсі?
— У сенсі — етнічне російське.
— Не радянське?..
— Так, але радянське поступово втрачає свою атракційність, бо воно — надто безнадійне як сценарій. Реалістичніше для них виглядає перспектива вписатися в «Рускій мір». «Рускій мір» — одна з версій радянського, але це вже не зовсім homo soveticus. Він містить у собі не тільки комуністичний міф, а й низку монархічних імперських некомуністичних міфів.

Письменник, а не дипломат
— Якщо уявити, що все закінчиться добре, як далі розвиватимуться події?
— Як це може закінчитися добре? Я би волів, щоби це хоча би просто закінчилося й щоби ми при цьому не втратили України. Я би хотів, аби з цієї війни Україна вийшла сильнішою та монолітнішою. Хоча саме монолітність тут — під великим знаком запитання, якщо ми будемо жити в ілюзіях щодо Донбасу та Криму.
Війна показала, що йдеться не про весь Донбас. Тепер зрозуміло, що мова йде про окремі райони однієї області й окремі райони іншої — саме там зараз тривають бої. Але це все — напрочуд хистко. От учора ми говорили, що є південь Донецької області та північ Луганської області, але якщо раптом завтра впаде Маріуполь, то ми побачимо, скільки там вийде на вулиці сепаратистів, котрі досі сиділи по хатах. «Ватники» діють саме так: не йдуть на барикади, а дочікуються приходу «своїх» і потім «здають» їм своїх проукраїнських сусідів.
— У цій історії мене дуже бентежить тема ненависті. Коли почалася Антитерористична операція (АТО), у мові з обох боків з’явилося багато проявів саме цієї емоції. Звідки вона? Як її долати? Як ви почуваєтеся в цій мовній та емоційній ситуації?
— Я — письменник, а не дипломат. Тож дозволяю собі мову ненависті, але всіма силами намагаюся пильнувати, щоби вона не перемогла всі інші мови. Але письменник також не може обійтися без мови ненависті — вона необхідна так само, як мова любові. Війна стала реальністю, і це — мова війни. Та ми не тільки проклинаємо — ми також ридаємо, нас щодня приголомшують чергові втрати. Не впевнений, що правильно було би стежити за тим, щоб у мові не звучали погані слова. Мова ненависті карнавалізується, переходить у сміхову культуру. Таким чином напруга ненависті послаблюється, а об’єкт ненависті стає радше жалюгідним, аніж ненависним.
— Чи культура може допомогти? Маю на увазі взаємини з охопленими війною регіонами та загальне примирення й прощення…
— Культура може посприяти дуже суттєво, щойно буде подолано найжорстокіші речі, які панують у цю хвилину. На Meridian Czernowitz звучить гасло: «Музи не мовчать», але я з ним не дуже погоджуюся. Музи роблять вигляд, що не мовчать, але вони поки що жодним чином не впливають на ситуацію.
Хто чує це немовчання? Що з того, що вони не мовчать? Муз не чують. Реальність – така: коли в Алчевську мої друзі з «АртПоля» готували ленд-арт на териконах, до них підійшло кілька бойовиків із погрозами застрелити тих, хто буде лазити териконами. Чому? Тому що вони не розуміють, що таке ленд-арт і не хочуть про це нічого знати, вони це сприймають як шпигунську діяльність на користь «укропів». Мовляв, розташовують на териконах якісь сигнальні системи для укропської авіації. Отака реальність.

Звільняємося шляхом війни та величезних людських втрат
— У мене є відчуття, що в українських текстах останніх років звучали тривога та певне передчуття війни чи загалом змін у суспільстві. Чи відчули це ви, як читач і як автор?
— Слово «війна» — достатньо сильне, щоби постійно виникати в літературних текстах. І, загалом, у мистецькому дискурсі. В Росії є навіть арт-група з такою назвою. Передчуття війни — це для письменника нормальний і постійний стан. Іноді настає момент, коли такі передчуття справджуються. Що протягом останніх років було цілком зрозуміло, то це те, що від режиму Януковича будемо звільнятися дуже важко. У той же час було розуміння, що звільнитися Україні життєво необхідно. От і звільняємося — шляхом війни та величезних людських втрат.
— У Чернівцях та Івано-Франківську я чула ваші нові тексти про старі приміщення — колишні синагоги. Що це за проект?
— Я саме працюю над проектом берлінської фотохудожниці Йоганни Діль. Її цікавить і захоплює абсолютно все, що пов’язане з пам’ятками єврейської культури в Україні. Сенс її фоторобіт — у тому, що вона фотографує інтер’єри колишніх синагог. Це має бути приміщення, яке колись було синагогою, але змінювало своє призначення внаслідок історичних катаклізмів. Географічно вона охоплює всю Правобережну Україну — найбільше там Житомирщини, Поділля, Черкащини, багато Києва. Серед інших я побачив фото руїн синагоги в Острозі — і я надіслав їй мій текст із «Лексикону інтимних міст» про цю синагогу. Так народилася ідея створити такого плану текстові мініатюри до інших її фоторобіт. У мене вже склалася половина з них.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...