Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Aug. 17, 2018

Юрій Андрухович: «Нинішня влада паразитує на нашій переконаності в тому, що «всі вони — однакові»

Автор:

|

Січень 12, 2012

|

Рубрика:

Юрій Андрухович: «Нинішня влада паразитує на нашій переконаності в тому,  що «всі вони — однакові»

Поет, романіст, есеїст, перекладач, засновник і Патріарх літературного угруповання «Бу-Ба-Бу», автор «Довільного посібника з геопоетики та космополітки» й просто знакова постать української культури Юрій Андрухович розповів кореспондентці «Моста» про своє бачення України на сучасній мапі світу та про перспективи українського політичного розвитку.

Зневіра повернулася

— У ваших творах ви розповідаєте про свою любов до атласів і мап і відводите Україні особливе місце на карті Центрально-Східної Європи. Яке ж місце займає зараз Україна в Центрально-Східній Європі? Чи вона хоч кудись посунулася?

— Вона майже вийшла із Центрально-Східної Європи. Почнемо з того, що Центрально-Східна Європа — це не якась стала географічна даність, а територія, що постійно перебуває в русі. Ніхто фактично не знає, де вона починається, а де — закінчується. В 1980-х рр. вона була західніше від нас, на території країн, що тоді належали до так званого соцтабору й водночас не входили до СРСР. Серед них були Польща, Чехо-Словаччина, Угорщина. Та Центрально-Східна Європа стала частиною нормальної Європи. Але вона потяглася й у східному напрямку. Це призвело до того, що 2004 року в Україні відбулася Помаранчева революція й начебто радикальна зміна в українській історії, завершення її пострадянського існування та початок європейського. Так тоді всі думали. Та протягом подальших років відбувся відплив, Центрально-Східна Європа нас покинула. Ми знову стали пострадянською країною без майбутнього. Центрально-Східна Європа — це перехідний стан. Ми ж повернулися в доперехідну позицію.

— Причини цього, вочевидь, є політичними. Але Європа — це також цінності. З огляду на це, наскільки Україна може бути Європою в позаполітичному контексті?

— Якраз 2004-го люди вийшли захистити ці цінності, тому що політика була поверхнею того, що відбувалося. А насправді відбувався захист цінностей, у центрі яких — людська гідність і свобода людської особи. Ця цінність не може реалізувати себе поза політикою, вона ніяк не виявить себе, розглядати її окремо — неможливо. Але вона — ширша за політику, вона містить у собі різні аспекти людського існування.

2004-го здавалося, що ми визріли, що ми прийняли ті цінності, як свої. Причому те, що для пересічного європейця є ніби само собою зрозумілим, нам довелося відстоювати в досить драматичній ситуації — на холоді, ризикуючи життям і здоров’ям. Було важливо, що найчутливіша частина суспільства піднялася й виступила, і раптом виявилося, що байдужих узагалі не залишилося, що це стосується всіх і люди готові грудьми стати на захист власних цінностей.

А потім, коли відбувався відтік, відплив, багато що в людях похитнулося. Передусім запанувала тотальна ідея, що не варто було, що ми все одно не здатні, чи нами не ті люди керують. Одним словом, повернулася зневіра, повернувся той питомо притаманний українцям настрій невдачі та поразки. Це серйозно деморалізувало, тому ситуація із цінностями зараз насправді виглядає набагато гірше, ніж кілька років тому. Тепер маємо суспільно-моральний реґрес і занепад, вінцем якого був прихід до влади людей, що зараз керують Україною.

Влада, яка є тепер — абсолютне зло. Будь-яка зміна, будь-хто інший на їхньому місці — це вже було би краще, це вже був би проґрес. Тому вважаю, що ця система зараз користується нашою переконаністю, що всі вони — однакові, на цьому вони тримаються й паразитують. Їх треба просто хоча би міняти, як рукавички. Це поступово розчистило б ситуацію. Замість цього абсолюту наступного разу буде також зло, але вже трохи менше — якась обережніша й не така брутальна політична сила. Тоді є надія, що з кожним новим разом політики усвідомлюватимуть, що їх переоберуть, що вони втрачають владу. Ось, якщо це стає об’єктивним процесом, тоді вони будуть змушені рахуватися зі суспільством.

Комплекс меншовартості, поєднаний із манією величі

— Ви сказали, що українцям притаманно відчувати поразку. Отже, українці приречені знову й знову скочуватися назад?

— Я не хотів би казати — приречені чи не приречені, але це треба усвідомити. Щоби вилікуватися, про це треба говорити. Правильно встановлений діагноз є початком будь-якого лікування. У нашому випадку є два дуже складних чинники — комплекс меншовартості, поєднаний із манією величі. Це дуже погано. Як одне, так і друге є певною екстремою, і з такої суміші добра не буває.

— Як це можна збалансувати?

— Гадаю, що є якісь можливості для еволюції. У будь-якому разі, якщо прийняти все, як є, й усвідомити, що із цим треба щось робити, то це вже початок.

— Ви бували в багатьох країнах Європи, знайомилися з людьми, їхніми цінностями. Яка, на вашу думку, із європейських націй могла би стати стабільним партнером для України, на якого можна було би покластися?

— Є нації, суспільства, які мають надійний стрижень — те, що ми називаємо суспільним менталітетом. Вони однаково стабільні та надійні партнери для всіх. Наприклад, скандинавські культури. Це — етика людей небагатослівних, які не обдурюють і спокійно, добротно роблять свою справу. У них сильно розвинений соціальний інстинкт — допомагати тим, хто просить про допомогу. Або, скажімо, переважно німецькомовна частина Швейцарії, де люди мають справу до всього на світі. Це — багате суспільство, члени якого відзначаються побутовою скупістю й, водночас, віддають велетенські кошти на порятунок лісів Амазонії, тому що ті гинуть, або на розвиток фермерського господарства в Молдові. Вони ладні весь час ділитися тим, що знають, що можуть, і завжди готові виділити кошти. Але вони не дадуть грошей, якщо побачать, що їх не так використовують. І це притаманне всім європейцям. Тобто, ось вам дали стільки-то мільйонів на такі-от проекти, а ви побудували резиденцію для якихось начальників, тому надалі ми не будемо вам так давати, ми це робитимемо інакше, контролюватимемо тощо. Але їх у багатьох випадках у нас обманюють, та це вже — інша тема. У кожному разі, було би дуже потрібно й важливо, щоби між людьми розвивалися горизонтальні зв’язки. Маю на увазі — не між представниками влади, а між пересічними громадянами. А якщо виходити з того, де наших заробітчан є найбільше й де вони найкраще приживаються, то такими партнерами мали би бути якраз південні європейці — українці себе знаходять насамперед в Іспанії й Італії.

— А що можна сказати про духовну та культурну близькість?

— Тут є певний традиційний слов’янський пласт, що географічно найближчий до нас і, відповідно, у нас є багато історичної спільності, що також виростає зі спільних культурних знаменників. І є, крім того, музика. Ти чуєш пісню й знаєш, що вона існує по-лемківськи, водночас із роками її вже адаптували до сучасної української мови, вона існує також словацькою, угорською — ось спільний мелос, він об’єднує всіх. Виявляється, що це — одна й та ж народна пісня, тільки в кожній місцевості її вважають своєю.

Є кілька десятків місць, мешканці яких переконані й вивчають на уроках історії, що саме там зупинили татаро-монголів. Ми, наприклад, упевнені, що наші пращури зупинили монголів у Карпатах. Австрійці стверджують, що вони зупинили їх над Дунаєм. Словаки запевняють, що то вони в Татрах зупинили татар, це трошки ближче до нас. Це якийсь суто європейський хробачок — татаро-монголи як метафора чогось такого, що йде руйнувати Європу, іде зі Сходу, а от ми врятували все, що далі, усе, що в Європі.

Ми є цінністю для Європи

— Повернімось до політики сьогодення. Багато хто каже про зворотний бік вступу до Європейського Союзу (ЄС), про кризу Європи. Чи має така критика підґрунтя?

— Звісно, що має. Будь-який сумнів має право на існування. Об’єктивно існує певний клуб, він зараз називається ЄС. Він може й інакше називатися, це не має значення. Як структура ЄС може проіснувати ще рік або й менше, або, може, ще 50 чи й сто років. Але це — не якийсь ідеал. Важливо інше — те, що це клуб найкращих і до нього треба прагнути приєднатися. Клуби, загалом, існують за принципом певної вибірковості. Щоби стати членом клубу, треба заслужити. Принаймні досягнути його стандартів. Ви запитували мене про цінності, а в умовах ЄС звикли вживати термін «стандарти». Цінності вже певною мірою — забуті, вони стали настільки само собою зрозумілими речами, що їх уже забюрократизували й замість цінностей виникли стандарти: наприклад, які завдовжки мають бути коренеплоди на ринках ЄС чи якої форми повинні бути помідори. Це — величезна гора бюрократичних інструкцій, паперів, усі ці установи сидять і працюють над цим, і це виглядає не так чудово та романтично, як може нам видаватися. Але за всієї бюрократії та занудства існують об’єктивні чинники, які показують, що нічого кращого людство ще не вигадало. Є такий чинник, як тривалість людського життя, або, скажімо, якісь соціальні показники: рівень медичного обслуговування, освіти чи громадського транспорту. І чому би до цього не прагнути?

— Україні Європа потрібна. А навпаки — чи потрібна Європі Україна?

— Тут, звичайно, складніше відповісти однозначно. Адже коли ми говоримо «Європа», то уявляємо собі щось цілісне, а воно ж насправді — дуже різноманітне й поділене за поглядами, за уявленнями. І якщо провести загальне опитування серед мешканців ЄС на тему, потрібна Україна там чи ні, мабуть, близько 90 % сказало би «ні». І, може, я ще й надто оптимістичний у цьому прогнозі. Але, на щастя, там це так не вирішується, і, на щастя, там є люди, яким дуже важливо говорити про європейську перспективу України. І це — не тільки політики, можливо, навіть передусім не політики. Це, зокрема, люди, які хочуть, щоб у Європи було ще якесь майбутнє, тому що тут важливий загальний філософський аспект: щойно Європа поставить свій остаточний кордон і скаже: «Усе, ось тут я закриваюся й далі вже нікуди рости не хочу», вона на цьому й закінчиться. Ми, дійсно, є цінністю для Європи в тому, що ми є певною потенцією для неї стати більшою, вирости ще. Маю на увазі не тупо географічну територію «від і до», а передусім — розростання європейської системи цінностей.

— Кінець минулого року видався бурхливим: протести в Україні, у Росії, у Казахстані. Це вже так давно назрівало чи якась причина витала в повітрі?

— Ну, найчастіше так і є, що потім ніхто не може цього якось раціонально пояснити, і залишається казати: «Щось висіло в повітрі».

— Чи ця хвиля має шанс на продовження?

— Не в нашому випадку. У нас якраз синусоїда активності пішла донизу, не знаю, чи ми остаточно досягли дна, але поки що не на піднесенні. На мою думку, у цьому ми певним чином пов’язані з Росією й зараз будемо йти слідом за нею в тих же процесах суспільних виступів, протестів тощо. Ми наслідуватимемо її приблизно так, як це було в роки «перестройки»: центром усіх змін і протестів була Москва, а в Україні підхопили певні ідеї й 1991 року це, на наше щастя, закінчилося здобуттям незалежності. Але тоді в усіх процесах лідирувала Росія. Не виключаю, що й цього разу все відбуватиметься так само. Тому я, серйозно кажучи, розраховую, що росіяни похитнуть свою нинішню владу.

Розмовляла Олександра Бодняк

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...