Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Юрій Андрухович: «Конфлікт на Донбасі — це війна культур»

Автор:

|

Березень 19, 2015

|

Рубрика:

Юрій Андрухович: «Конфлікт на Донбасі — це війна культур»

Юрій Андрухович

Юрій Андрухович нещодавно репрезентував нову книжку «Тут похований Фантомас» — ось і чудовий привід для розмови. Другий привід — малоприємна історія з «Правим сектором», якої ми з письменником вирішили не торкатися. Тому в центрі розмови — персональна відповідальність, робота письменника на війні та мобілізація.

— Як вас особисто зачепила війна на Донбасі?
— Почну з того, що дуже багато українців віднайшло себе в цій війні. Розумію, що це звучить дещо некоректно, тому поясню, що маю на увазі. Є в українців така ментальна риса — реалізовуватись у дуже важку, екстремальну хвилину через співчуття до ближнього, співпереживання, допомогу та самопожертву. Так було на Майдані, так тепер є на війні. Ми ніколи не були такими стійкими, як нині. І хочу вірити, що витримаємо й далі. Боюся, що далі буде тільки важче – мусимо це усвідомлювати. Тому це – дуже щемке відчуття, коли рідними-друзями стають усі, знайомі й незнайомі, усі, хто там…
Мої власні волонтерські порухи? Я не назвав би їх волонтерськими, бо це слово передбачає спільну дію організованих у групи активістів. Я ж, натомість, дію майже суто індивідуально. Я, можливо, — теж активіст, але не громадський, а індивідуальний. Тобто, роблю те, що в такій (хоч і в будь-якій іншій) ситуації мені вдається найкраще. Це — така паралельна дипломатія, робота з громадською думкою західних країн. Ми ж так чи сяк будемо разом, тому на їхню громадську думку обов’язково треба впливати.
Моїм оцінкам і судженням довіряють, причому іноді більше, ніж оцінкам і судженням наших офіційних осіб. Це — не моє власне враження, про це мені десятки разів казали різні люди на Заході. Що я — такий собі паралельний (а іноді й альтернативний) посол. Котрий розмовляє не дипломатичною мовою, а мовою відвертості.
Я витрачаю купу зусиль і часу на тлумачення очевидного. Тільки це для нас воно — очевидне, а тим, від кого ми весь час чекаємо розуміння та допомоги, цю очевидність треба вдень і вночі витлумачувати. Я з певного моменту, десь відколи почалися всі ті розмови про «неофашистський путч у Києві», зрозумів, наскільки все запущено, які дисонанси та які безодні роботи перед усіма нами — тими, котрі вміють тлумачити очевидне. Втім, якось дуже не хочеться, щоби те, що ти робиш і що, зрештою, завжди було справою твого життя, перетворювалося на звітність під назвою «Мій внесок у захист Батьківщини».
— Війна видається мені зручним приводом до артикуляції важливих для проговорення проблем як таких, що є «не на часі». Ви особисто бачите такі речі, що «не на часі»? Чи ви гадаєте, що війна є важливіша та більш «на часі» за низку інших речей?
— Війна, як усяка погранична ситуація, як усяке екзистенційне випробування, містить у собі все. Тому все — на часі. Будь-які рефлексії з приводу себе самих. Які ми? Як змінюємось і чому? Хочу сказати, що на світ і буття слід дивитися максимально широко. Якщо хтось каже: «Тепер війна, і не слід відволікатися на якісь «цивільні справи», бо, мовляв, «усе для фронту, все для перемоги», то це означає, що його вже у цій війні перемогли.
— Як культура може бути корисною в цій ситуації? Чи могла би вона завадити війні? Як митець Юрій Андрухович відчуває свою роль у цій ситуації?
— Про свою «роль» я вже трохи розповів. Гаразд, додам таке: я не вважаю, що митець у цій ситуації має робити щось принципово інше, ніж він робив у стані відносного миру. Тобто, як за мирних, так і за воєнних часів він має працювати чисто і чесно, на межі свого душевного напруження.
Різниця — не в ньому, а у сприйманні його читачами: у воєнний час його слово може пронизати більше «людської речовини», зрезонувати сильніше або й здетонувати. Просто «людська речовина» у воєнний час значно вразливіша, реагує всіма відкритими ранами.
А чи могла культура завадити війні? Навпаки, вона її прискорила. На мій погляд, цю війну, загалом, через культуру й розв’язано. На певному етапі нашої історії ми почали переходити в іншу культуру, відмінну від російської, у якій прониділи кілька століть. От Росія й кинулася в’язати нас по руках і ногах, щоби ми не ходили на ніякий Захід.
Конфлікт на Донбасі — це насправді війна культур. Їхня називається «Рускій мір», а наша — «Вільна європейська Україна». Тобто наш ідеал — свобода і вільнодумство, як воно і було споконвіку в українців. Тобто, максимально багато вільних і сильних особистостей. І хай ці вільні та сильні люди й на африканській музиці виростають, усе вони одно будуть нашими, українцями.
— Міністерство культури поширило заяву: «В міністерство приходять тисячі прохань від відомих і талановитих людей про підтримку. Але цього року всі кошти будуть йти на державні заходи, офіційні урочистості або пам’ятні дати, а все решта — лише на ті заходи, які сприяють бійцям. Скінчиться війна, ми переможемо і знову будемо фінансувати звичайні концерти». Чи могли би ви прокоментувати цю тезу? Як, взагалі, між собою можуть співіснувати та «сприяти» культурні заходи й війна?
— Знаєте, «Мінкульт» — навіть слово якесь чисто орвелівське. Як і «офіційні врочистості», до речі. Але найбільше дивує теза про «тисячі прохань від відомих і талановитих людей». Та що ж це в біса за такі відомі та талановиті люди, котрих у нас є тисячі і котрі взагалі нічого не можуть без підтримки Мінкульту! Відомі, талановиті й безпорадні? Імпотенти від культури? Якось не віриться. Концерти чи загалом якісь виступи для бійців — гаразд, чому б і ні? Святе діло. Хіба мені потрібен цілий Мінкульт для того, щоби виступити на сході? Але як волонтерство, то волонтерство, і щоб нікому з артистів — жодної копійки гонорару. І щоб у тому ж Мінкульті під цим соусом ніхто нічого не дерибанив. Можна це якось перевірити? Бо діло пахне черговою схемою. Добре, якщо я помиляюся.
— Мені здається, що в умовах війни особливо легко шукати внутрішнього ворога, а також придумувати його нові чи добре забуті старі лики. Симптоматичним тут може бути наступ (вкотре) на «ліберастів». Як ви в цій ситуації почуваєтесь? На чиєму ви боці?
— Ви жартуєте, звісно. На чиєму я боці? Я — на боці здорового глузду. А він підказує нам не йти шляхом кремлівських політтехнологів. І не переймати в них їхніх пропагандистських ярликів. Слово «лібераст» — саме таке. Його винайшов один із найодіозніших ідеологів «Руского міра». Українці, котрі вживають це слово щодо інших українців, стають частиною московського плану. Одні — як корисні ідіоти, інші — як свідомі агенти. Наш ворог — цілком реальний, його не потрібно вигадувати. Це в Росії всі сили кинуто на «ліберастичну п’яту колону та США». Ми ж чудово знаємо свого ворога в обличчя. І він — аж ніяк не ліберальні західні цінності, а, швидше, їхня московська протилежність.
— Чи виправдані зараз обмеження свободи слова, аж до впровадження цензури з «темниками»?
— У жодному разі. «Темники» — це зло з епохи Кучми та Януковича, для чого нам цей посаг? Навіщо нам копіювати свого ворога — Росію? Це там цензура, і «темники» — звідти родом. Росія ж тільки того й добивається, щоб і в нас так було. Ми що – бажаємо їй перемоги? Наша сила — у свободі, зокрема у свободі слова. Ми — вільні люди. Ми, українці, сьогодні – чемпіони світу з боротьби за свободу. Невже через рік після Майдану виникла необхідність нагадувати про це?
— До речі, що ви думаєте про нещодавню ліквідацію Національної комісії з питань захисту суспільної моралі?
— Словами народної приказки скажу: «Краще пізно, ніж ніколи». Єдина їхня велика перемога була над покривдженим і самотнім Олесем Ульяненком, котрому вони «покращили» й без того непросте життя й котрого врешті звели в могилу. Війна проти «Сімпсонів», пісень «Скрябіна» і, тим більше, «Твіттера» чи «Фейсбука» не принесла їм таких тріумфів. А от Ульяненком вони й запам’ятаються. Уявіть лиш, якими фахівцями з порно вони стали за всі ці роки! Та ще й нашим коштом. Тепер їм, чого доброго, доведеться піти працювати у ворожий табір — просувати «Сімпсонів» і фільми для дорослих. У кожному разі, я за них спокійний: ці люди не потонуть.
— Ще одна новинка, теж від Мінкульту, — «мобілізаційні читання» текстів Шевченка 9 березня. Я задумалася, що торік на Майдані Шевченко звучав без державної підтримки та без організованих офіційних марафонів. Це — цікавий сюжет про співіснування «народного» й «офіційного» мистецтва в Україні. Як вони між собою вживаються?
— Офіційне мистецтво — це щось таке ж, як офіційна релігія. Або ж офіційний письменник. Офіційна душа, офіційне серце, офіційний розум. Але це — не Шевченко. Його ніхто й ніщо не може дискредитувати — навіть офіційні «мобілізаційні читання». Він має достатньо сили, щоби не датися й бути самим собою — великим поетом і повстанцем. Тому держава все одно завжди хотітиме спіймати його за вуса та заявити, що він — її державний службовець на офіційному рівні.
Хай будуть собі Шевченківські читання, хай навіть вони називаються так бездушно і безкрило по-канцелярському — «мобілізаційні». Ну, збереться трохи патріотичних графоманів, бо їм вічно кортить до Шевченка примазатись, але не-графомани також виступлять. Дякувати Богу вже й за те, що у нас уже ніколи не буде Кобзона на таких-от державних шевченківських заходах, і гадаю, що це вже велика перемога — Кобзар без Кобзона.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...