Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 23, 2020

Юрій Андрухович: «Антиінтелектуальна влада нічого доброго не зробить, її слід усунути»

Автор:

|

Червень 13, 2013

|

Рубрика:

Юрій Андрухович: «Антиінтелектуальна влада нічого доброго не зробить, її слід усунути»

Нещодавно в межах поетичної серії «УПА» письменник і поет Юрій Андрухович представив книжку «Листи в Україну». Тоді ж разом з Оксаною Забужко й Ірен Роздобудько він узяв участь у дискусії про фігуру Дона Кіхота. Розмова вийшла про хіпанів, субкультуру читачів, сучасних Донів Кіхотів, а також про те, чи стане Андрухович міністром культури.

На вірші треба просто чекати
— Зовсім недавно вийшла ваша книжка «Листи в Україну». Це ніби й вибране, а ніби й переписане частково, бо деяких своїх улюблених і напам’ять вивчених текстів я місцями не впізнала. І тому запитання: навіщо видавати вибране й навіщо переписувати старі тексти?
— Почну з останнього — навіщо виправляти, чи, як ви кажете, переписувати. Тут є кілька мотивацій. Перша: найбільш ранні з тих віршів побачили світ у ще невільній країні, де доводилося зважати на цензуру. Крім офіційної була цензура видавнича, редакторська. Була й моя внутрішня цензура — коли, скажімо, слово «Бог» я замінював на «птах», усвідомлюючи, що «Бога» мені не пропустять.
Інший момент — це моя власна вимогливість до своїх текстів, яка протягом десятиліть усе-таки зростала. Тож якщо мені до вподоби який-небудь вірш, написаний, скажімо, 1986 року, але не подобається в ньому одна строфа, то чому би цієї строфи сьогодні не — даруйте смішне слово — покращити? Таким чином я фіксую, можливо, остаточну версію старого вірша. А вибране для того й видають, тобто, це – шанс на перестворення, на нову якість, на нове дихання, нове існування старих текстів.
— Коли чекати на поетичний свіжак? Бо ви в мене особисто вже давно якось міцно асоціюєтеся саме з прозаїком. Чи це – хибне враження?
— Та ні, воно має право на існування, не буду його руйнувати. Що ж до поетичного свіжака, то це – така штука, якої не можна собі запланувати. Ось написання роману запланувати можна, це – інше. А на вірші треба просто чекати — раптом вони трапляться. Оцей момент слід своєчасно розпізнати, не проґавити його. Тобто, усі радари, антени й інші душевні пристрої мусять чергувати цілодобово. Але, водночас, цю «поетичну здобич» не можна якось і звідкись підігнати собі на власне бажання, ніби звірину – на мисливця.

«Траву я вперше нормально покурив щойно в 40-річному віці»
— На «Книжковому арсеналі» ви репрезентуватимете український переклад книжки чеського автора Ярослава Рудіша «Останні дні панку в Гельсінкі». Курков пише про хіпанів, Гуго-Бадер теж пише про хіпанів, Рудіш пише про панк… Чи у вашому житті подібні субкультури відіграли якусь роль? Не випадково ж існує думка, що саме хіпани зруйнували СРСР зсередини…
— Цікава думка, хоч і хибна. Але красива. Я багато в чому сповідував хіпівські цінності, себто, я сповідував культ «Степового вовка» та «Гри в бісер», шанував основи йогівського світогляду, читав буддистські першоджерела та, звичайно, слухав проґ-рок і арт-рок. Але не належав до жодної комуни. Й автостопом їздив доволі рідко – майже не їздив, більше подорожував на третіх полицях потягів. І траву я вперше нормально покурив щойно в 40-річному віці. Тож я не був, як ви їх називаєте, хіпаном у строгому сенсі, але десь із цим рухом межував, був його, так би мовити, симпатиком. Щодо глобального: так, безумовно. І «хіпани», і панки дуже серйозно вплинули на цей світ. Але, швидше, на його західну, ліберальну частину. На «совок» вони не надто вплинули, бо «совок» не піддається настільки тонкій обробці.
— У цьому ж сенсі я тут щойно подумала, що автори-видавці-читачі сучасної української літератури — теж субкультура. Чи це, може, – надто песимістичне бачення?
— Та ні, це якраз – оптимістичне бачення. Я був би радий, якби в нас читацтво було субкультурою. Але до субкультур силоміць не заганяють, це – особистий і добровільний вибір. Я часто спілкуюся із читачами своїх книжок, бо часто виступаю. Вони чудово розуміють мене, їхні коментарі для мене — дуже важливі, без них я не міг би писати далі. Однак суто кількісно це є досить нечисленна «субкультура» — в Україні десь до 10 тис. осіб, не більше. Мало? Зате які класні!

Ми перебільшуємо значення своїх антипатій
— Після березневого катастрофічного снігопаду всі говорили, що саме стихія стане останньою краплею терпіння. Але не стала. Як по-вашому, що може стати такою останньою краплею?
— Це — непередбачуване. Може статися що завгодно. Якийсь локальний інцидент, будь-що. Єдине, у чому я не сумніваюся: ця остання крапля буде. Люди проти цієї влади вийдуть масово.
— А може, такої краплі взагалі нема? Може, українці — це такі хронічні терпили?
— Та не хотілося б. Українці, як і будь-яке населення будь-якої іншої країни, – насправді дуже різні. Й об’єктивно різні, і штучно порізнені. Відсоток терпил у нас, можливо, є вищим, ніж у поляків, але, як мені здається, суттєво нижчий, аніж у білорусів. Українці за страшенно багатьма ознаками — сутнісними й не дуже — поділені. Тому з масовими протестами поки що не складається. Ми по-дитячому перебільшуємо значення своїх антипатій, часом просто особистих. От не піду, мовляв, мітингувати «за Юльку», бо я цієї Юльки не люблю. Та не люби її, але вона – політв’язень, а наявність політв’язнів — це ганьба для країни, у якій ти живеш.
— Я недавно в Сашка Стукала вичитала цікаві роздуми про нерівномірність висвітлення нашої історії в українській літературі: суцільна княжа доба, Богдан Хмельницький, світові війни й більше нічого. Які «білі плями» бачите ви?
— «Білі плями» історії є «білими» переважно тому, що вони насправді криваві. Тобто, ніякі вони не «білі», це – лише такий евфемізм. Але чи зарадиш тут історичними романами? Це, як на мене, – такий дещо сумнівний жанр, де висока літературна якість теоретично мала би поєднатися з пізнавальністю й історичною правдивістю. Додаймо сюди неминуче бажання автора сподобатися «своїй» національній публіці, виявитися достатньо «патріотичним» і достатньо «популярним». Де тут знайти необхідний і правильний баланс? Ні, дай Боже, щоби гарні історичні романи все-таки писалися й видавалися, я — за це. Однак сам волію занурюватися в автентичні першоджерела, у документи.

Журналіст — не бездушний інструмент
— Мені часто доводиться чути, що «білі плями» та зони мовчання виникають в Україні через журналістів. Згодні?
— Та не зовсім. Я не робив би відповідальними за цю ситуацію представників якоїсь однієї професії — журналістів чи когось іще. Наші зони мовчання — досить складний комплекс, вирішальною мірою його формує політична ситуація та приналежність до «своїх» чи «чужих». А журналісти — це лише віддзеркалення. Однак я не згоден із тим, що журналістика має бути незаанґажованою. Журналіст же все-таки – не бездушний інструмент для передавання новин і не просто транслятор месиджів, він не може не мати переконань, у тому числі політичних.
— Якщо так, то чим тоді журналістика відрізняється від пропаганди?
— Напевно, передусім – ставленням до своєї цільової аудиторії. Пропаганда хоче вам свою ідею накинути, вона – однобока й однозначна, а добра журналістика нічого не нав’язує, залишаючи вам можливість самому сформулювати потрібну ідею. Якось так. Або щось простіше — робота з фактами та їх інтерпретація. Скажімо, якщо на акції протесту зібралося 50 тис. осіб, а в теленовинах кажуть, що їх було 5 тис., то це вже – не журналістика, а провладна пропаганда.

Завдяки донкіхотству цей світ не провалюється в лайно
— У День книги ви разоміз Оксаною Забужко й Ірен Роздобудько говорили про Дона Кіхота. Чому саме цей образ у саме такий день?
— Цей захід ініціювало посольство Іспанії. Дона Кіхота вони слушно вважають образом універсальним і, водночас, питомо іспанським. Це – видатна пам’ятка іспанської мови, яка стала загальнолюдським надбанням. Навколо цього образу можна дискутувати завжди й усюди, у будь-якому місці нашого світу. В Україні теж. У нас із ним пов’язана ще й своя унікальна легенда: це постаті його перекладачів українською — Миколи Лукаша й Анатоля Перепаді. Але не тільки це актуалізує його в українському контексті.
— Чи для донкіхотства є зараз місце в Україні?
— Цинічно кажучи, донкіхотству ніде й ніколи місця немає, бо воно — не від цього світу. Ідеалістично ж кажучи — завжди та всюди, бо лише завдяки донкіхотству цей світ дивом не провалюється в цілковите лайно. Тим більше, у нинішній суперцинічній Україні. Бо донкіхотство — це опір злу. Дуже перепрошую за абстрактність цього вислову. Щоби бути конкретнішим, я мав би навести якісь актуальні приклади цього опору. Ось один із них: світлої пам’яті засновник вашого видання (Ґеорґій Ґонґадзе. — Ред.). Я знав його особисто й далекий від думки, начебто він був якимось наївним благодушним диваком, що кидався на примарних демонів, утілених вітряками. Демони були аж ніяк не примарні — бандитизм влади, наприклад. І тим ціннішим здається мені опір цьому бандитизму, учинений особисто ним.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply