Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 21, 2018

Юлія Тимошенко: «Зараз Росія сама робить кожного українця націоналістом»

Автор:

|

Вересень 26, 2013

|

Рубрика:

Юлія Тимошенко: «Зараз Росія сама робить кожного українця націоналістом»

Більш ніж два роки Юлія Тимошенко перебуває за ґратами. Останнє на часі розгорнуте інтерв’ю лідера опозиції було датоване квітнем 2012 року. «Українська правда» майже рік очікувала нагоди поставити їй свої запитання, відповіді на які нарешті днями було передано до редакції. Екс-прем’єр сама підтверджує відсутність пропозицій щодо лікування в «Шаріте», вигороджує своїх розрізнених соратників по опозиції та все ще сподівається на «звільнення з донецького полону».

В’язниця позбавила бажання комусь щось доводити
— Юліє Володимирівно, ви не давали жодних інтерв’ю понад рік. Із чим це пов’язано?
— В’язниця — це інший, потойбічний світ. Вона переплавляє, перепрограмовує людей. Усіх по-різному, але цей процес нікого не оминає. В’язниця виховує мінімалізм, лаконічність і вивертає з кожної твоєї клітини ту справжність, яка притаманна людині від народження, але трагічно втрачається з роками під тиском життєвих обставин.
Саме в’язниця позбавила мене бажання комусь щось доводити, конкурувати в написанні вдалих інтерв’ю або кмітливих блогів. Що від цього змінюється? Якщо можу чимось допомогти своїй країні, то неодмінно це зроблю, але точно не буду змагатися в кількості наданих інтерв’ю. Останні два роки я намагалася діяти так, як це було можливо. Працювала над об’єднанням опозиції перед останніми парламентськими виборами, вела широку міжнародну комунікацію, організовувала об’єднавчий процес демократичних партій, готувала для цього об’єднання програмну платформу, координувала роботу команд, які ініціюють антикорупційні розслідування проти правлячої «Сім’ї» та її сателітів у тих країнах, де проходять і осідають їхні тіньові фінансові потоки.
— Виникає враження, що ви свідомо обмежуєте себе в спілкуванні з пресою, оскільки не відвідуєте навіть засідань суду в Харкові, де би гарантовано мали таку можливість. Чи не змінили ви думки, і чи все ще не плануєте брати участь у цих засіданнях?
— Невже можливо серйозно вважати, що я, як Овод у романі Войнич, керую власним розстрілом? Невже можливо підозрювати, що я даю Адміністрації президента вказівки, коли мене везти на суд, а коли — ні, коли порушувати проти мене карні справи, а коли їх закривати?
Коли Вікторові Федоровичу потрібно було зробити черговий крок проти мене, то суд повним складом просто приїздив до мене в тюремну камеру Лук’янівського слідчого ізолятора та проводив «судове засідання» біля мого лікарняного ліжка. Турботливі прокурори власноруч підносили мені знеболююче й міряли пульс, щоби я дотягнула до кінця цього дивного засідання, яке тривало понад десять годин. Це була перша та єдина практика проведення судового засідання безпосередньо в тюремній камері за часів незалежної України. Гадаєте, що це відбулося за моєї згоди?
Влада вже давно й свідомо не доставляє мене на судові засідання з двох причин. По-перше, стало очевидно, що стратегія застосування політичних репресій як засобу ліквідації політичної конкуренції виявилася провальною. Опозиція від цього стала сильнішою, а ініціатори репресій утратили значну частину авторитету й в Україні, і за її межами. Політичні репресії виявили слабкість і неадекватність Віктора Януковича в очах демократичного світу та мислячої частини нашого суспільства. Можливо, він це теж відчув і поки що взяв паузу та шукає виходу. Саме тому судові засідання проводяться як пропагандистський захід, хоча реальні процесуальні дії призупинено.
По-друге. Мене не доставляють до суду, бо будь-яке судове засідання для політв’язнів стає публічною політичною трибуною. Який сенс протизаконно позбавляти мене права на телефонні розмови, заклеювати непрозорою плівкою вікна, забороняти виходити на прогулянки, не дозволяти мені проводити короткотермінові побачення, наглухо ізолювати від України та світу, водночас, раз на місяць надаючи мені можливість спілкуватися з пресою в суді?
Політтехнологи Віктора Федоровича обрали оптимальний режим моєї дискредитації: судові засідання оголошуються, мене туди не привозять і під час їх проведення без моєї участі принижують моє ім’я. Спочатку Янукович боявся мене лише в політиці, а тепер боїться навіть у своїх судах. Знайте: жоден ув’язнений не може відмовитися від доставки в суд. Якщо би це було можливим, в Україні не змогли би ухвалити жодного вироку, не було би жодного засудженого. Усі були б у відмові.
Щойно Віктор Федорович вирішить, що настав час ухвалювати мені наступний вирок, ви в ту ж мить побачите мене в суді. Скоріше за все, у закритому. Якщо буде його вказівка, вони мене доставлять у суд зі застосуванням грубої фізичної сили без будь-якого сумніву.

Тирани прагнуть легально страчувати своїх політичних конкурентів
— Прокуратура припинила слідство в справі вбивства Євгена Щербаня. Як вважаєте, із якою метою це слідство розпочиналося?
— Важкість карних справ, які проти мене фабрикуються, є прямо пропорційна до страху Віктора Федоровича програти мені президентські вибори 2015 року. Справа Щербаня — це його відчайдушна спроба втримати мене у в’язниці пожиттєво.
Не всі помітили, що одночасно з порушенням проти мене справи Щербаня до Верховної Ради було внесено законопроект про відновлення смертної кари за вбивство. Страх президента – настільки всеохоплюючий, що він готовий був навіть застосувати до мене розстріл. Очевидно, йому вчасно пояснили, що навіть із його вседозволеністю це неможливо.
Але вражає суть його думок і емоцій. Якщо в 1990-х у Донецьку вони холоднокровно вбивали своїх бізнес-конкурентів у аеропортах, у під’їздах і на стадіонах, розчищаючи собі дорогу до великого монопольного бізнесу, то зараз, як тирани, прагнуть уже легально страчувати своїх політичних конкурентів для увічнення своєї влади.
Зараз справу Щербаня проти мене призупинено. Просто Віктор Федорович зрозумів, що, доки рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для України, ця справа — безперспективна. Переконана, що вирок за нею буде досить швидко скасовано в Європейському суді, і це обернеться для президента України черговою всесвітньою поразкою та приниженням. Занадто ця справа – абсурдна та грубо сфабрикована.
— Приблизно місяць тому з’явилася інформація про ваш можливий виїзд на лікування до клініки «Шаріте». Наскільки реальним був цей сценарій, від кого ви отримували такі пропозиції, хто вів перемовини з боку влади?
— Я ніколи не отримувала від представників української влади жодної офіційної пропозиції щодо лікування в Німеччині. Відповідно, не можу коментувати, що вони про це думають і наскільки це може бути реальним.
— Є інформація, що ваше звільнення вже не є для Європи основною запорукою підписання Україною Угоди про асоціацію. Чи вірите ви досі у своє звільнення?
— Я вірю в підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейського Союзом (ЄС), і цієї віри для мене достатньо. Зараз у мене немає сумнівів, що, попри глобальну протидію, історичний європейський вибір України вже відбувся, що Україна гарантовано підпише Угоду про асоціацію й швидше, ніж ми думаємо, стане повноправним членом ЄС.

Своєю бездіяльністю наближаємо точку неповернення до свободи
— Часом здається, що не тільки для влади, а й для ваших соратників вигідне ваше перебування за ґратами…
— Це – фальшива, хибна ілюзія, яку тонко насаджує влада з метою дискредитації опозиції. Президентська виборча кампанія вже йде повним ходом. У країні є, щонайменше, п’ять кандидатів у майбутні президенти України. Вони конкурують між собою. Частина з них сприймає мене, як конкурента, і, до речі, навряд чи я їм подобаюся як конкурент.
Я щиро дякую всім лідерам опозиційних партій за те, що, незважаючи на політичну конкуренцію в демократичному таборі, у них вистачає людяності, гуманності та відповідальності все ж таки всіма силами визволяти з-за ґрат свого політичного конкурента. Ефективно вони це роблять чи ні? Та так, як можуть. Без фальші. Не терактами ж воювати з режимом!
Я не можу вимагати від опозиціонерів, щоби вони пересіли з депутатських крісел у танки та розпочали військові дії на Банковій за визволення політв’язнів. Їм зараз потрібно, перш за все, сконцентрувати свої сили на завданні смертельного удару по правлячій клановій родині, аби усунути її від влади. І якщо їм потрібна моя допомога як щита, як прапора чи як порадника, я – завжди поруч, без будь-яких умов і амбіцій. Тільки би вистачило в усіх нас мудрості, сил, жертовності, організаційної міцності. Тільки би забракло нам усім цієї проклятої гордині, аби зберегти Україну для нашого народу.
Але що я бачу? Правляча орда вже хазяйнує в нашому домі, принижує наших жінок, розпинає наших батьків, виносить із наших осель останні родинні реліквії, пожирає майбутнє наших дітей. А ми всі поступово, із різних причин, компромісно йдемо до них у полон і тремтячими руками віддаємо їм ключі від наших духовних фортець і храмів. Щодня ми всі своєю бездіяльністю наближаємо точку неповернення до свободи. Імітація усунення диктатури та її справжня ліквідація — родом із різних планет.
— Чи не вважаєте ви, що втратили вплив на партію й українську політику?
— Можливо, хтось хотів би, щоби я зараз рвонула на собі вишиванку та почала гаряче доводити, що я не втратила політичного впливу. Мені це не потрібно. У мене немає амбіції комусь щось доводити. Правда у тому, що я маю певний досвід, а як наслідок — своє бачення нинішньої політичної ситуації, тактики та стратегії діяльності демократичних сил.
В Україні ще ніколи не було при владі такого небезпечного угруповання. Це – біда такого масштабу, що потребує зовсім інших доктрин боротьби. Зараз я їх не можу проводити особисто, а самих лише порад – замало. Але я мушу всі ці бар’єри здолати. Зі мною — моя родина, моя команда, мільйони українців. Відчуваю повну єдність із ними, і ми знайдемо той єдиний шлях, який приведе нас до Храму.
Запитання задавала Оксана Денисова, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...