Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 15, 2017

Юліан Китастий: «З бандурою живу і розмовляю»

Автор:

|

Грудень 07, 2017

|

Рубрика:

Юліан Китастий: «З бандурою живу і розмовляю»

Нещодавно у Києві відбувся спеціальний показ документального фільму «Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели бандуристів» американського кінорежисера українського походження Ореста Сушка. Стрічка розповідає про витоки української бандури, непросту історію Української капели бандуристів ім. Шевченка та зворушливі спогади її учасників. Фільм справив на глядачів неабияке враження і змусив їх по-новому подивитися на зародження української традиційної музики, зокрема в діаспорі. На цьому показі, а й був і один із учасників капели бандуристів, композитор і співак Юліан Китастий.

«Використовував імпровізаційні можливості інструмента»
— Пане Юліане, розкажіть, будь ласка, трішки про себе…
— Я народився в Детройті (штат Мічиґан) у родині бандуристів. Тут же юнаком навчався в ансамблі гри на бандурі. На той час ним керував Петро Китастий, мій батько. Музичну освіту здобув у Монреалі за напрямком композиція і вокал. Починаючи з кінця 1970-х і впродовж 20 років був членом капели бандуристів ім. Шевченка. Довго вчителював у 1990-х у Західній Канаді, викладав музику. Останні 35 років проживаю і працюю в Нью-Йорку.
— Коли ви почали грати на бандурі, що для вас означає цей інструмент?
— Я з цим виростав. Пригадую, як був іще малим, і батько і дід давали концерти в капелі, а вдома виконували неформатні композиції. Звісно, спочатку не цікавився і навіть противився грі на бандурі. Однак вже у 12 років став серйозно займатися, і з часом все ж збагнув, що це моє. І зараз бандура — це інструмент, з яким живу і розмовляю. Не просто виконую музичні твори, а намагаюся відчути, що бандура може ще сказати. До речі, останні роки багато працюю саме над створенням нової музики, нового напрямку з так званою харківською бандурою, або, як її ще називають, «полтавкою». Цей музичний інструмент походить від проектів засновника кобзарського мистецтва Гната Хоткевича початку 1920-1930-х рр., на ньому зручно грати обома руками, як зрештою було на кобзарських бандурах. Зараз дуже мало нотної літератури до «полтавки», є лише те, що залишилося від Хоткевича. Саме тому наразі працюю над створенням імпровізаційної музики. Власне, так працював і Зіновій Штокалко, бандурист середини ХХ ст. Він у своїх неопублікованих записах, граючи нетрадиційні кобзарські думи, використовував імпровізаційні можливості інструмента, як це робили колись і самі кобзарі. Написані мною маленькі композиції в цьому стилі потім використовую в сольних концертах і експериментальних театральних виставах Yara Arts Group із Нью-Йорку. Це також чудовий спосіб виявити різноманітні можливості інструмента.
— В Україні з концертами виступаєте? Можливо, співпрацюєте з якимись українськими виконавцями?
— Або випадає нагода, або сам їх створюю (посміхається). В Україні буваю двічі на рік, переважно з театром. Нещодавно мав виступи у Запоріжжі та Маріуполі. Маю різні музичні проекти. У Львові грав із контрабасистом Марком Токарем, котрий також захоплюється імпровізаційною музикою. Без жодних домовленостей наперед ми відіграли цей концерт із великим успіхом. Також у середині жовтня вийшов новий диск, записаний у співпраці з композитором електронної музики Аллою Загайкевич. До нього увійшла музика поєднання бандури з електронікою. Процес дуже цікавий і вражаючий: звук із бандури через мікрофон потрапляє в комп’ютер, де проходить різні фільтри, а потім виходить через колонки з іншим звучанням. Мені дуже подобаються такі речі. Завдяки такого роду імпровізації можна побачити нові грані звучання інструмента — для мене це нова сторінка. Не лише в Україні, а й за кордоном співпрацюю зі земляками. Наприклад, нещодавно в Нью-Йорку виступав разом із відомою українською співачкою Мар’яною Садовською. Зараз вона живе в німецькому Кельні та працює в різних куточках Європи та США.

Традиційна музика потрібна для ідентичності
— У США та Канаді є заклади, де можна навчитися грі на бандурі?
— Є гуртки та школи, наприклад, у Торонто, Чикаґо, Клівленді, Детройті. Раніше цих закладів було багато, майже в кожному великому місті, а тепер вони — справжня рідкість, і все через втрату популярності та неналежне фінансування для їхнього утримання. Натомість у США є літні табори для дітей. Це інтенсивні курси на тиждень-два, які існують з 1979 року. Крім етнічних українців, грі на бандурі навчаються й американці. Навіть знаю тих, хто непогано оволоділи цим музичним інструментом і використовують свої вміння на концертах.
— Як носій української традиційної музики за кордоном, розкажіть, які її роль і місце?
— На моє переконання, є дві ролі. Перша — показник ідентичності. Щоб почуватися за кордоном певною мірою українцем, батьки дбають, аби їхні діти долучалися до культурного життя країни-походження — це може бути ансамбль українського танцю, ансамбль бандуристів, хоровий спів тощо. Друга важлива роль — донесення української музики до кожного слухача США, Канади, Німеччини тощо. Саме тому перед українським музикантом за кордоном стоїть надзавдання — доступність у подачі свого матеріалу та відчуття тієї межі, що привабить світового слухача. На мій погляд, це вдалося зробити київському ансамблю «ДахаБраха», виконавцю етнічної музики різних народів. Я свої концерти в Нью-Йорку готую так, аби вони були доступними не лише для української діаспори, а й для американської публіки, навіть якщо виконання пісень українською.
— Чи відчувають діаспоряни підтримку від держави в культурному житті?
— Українська держава могла б більше робити в цьому плані. Але при цьому розумію, що зараз Україна відбиває аґресію з боку північного сусіди, і на це йдуть величезні ресурси. Хотілося б, наприклад, створити в Америці щось своє на зразок Польського культурного інституту, який працює в Нью-Йорку на дуже високому рівні. Завдяки цій організації виконавці з Польщі часто приїжджають і виступають у престижних залах. Створення такого українського інституту в США потребує великої роботи. Але, сповідаюся, він таки буде.

Бандуристи — це не шароварщина
— Давайте поговоримо про сам фільм «Хоробра сімнадцятка». Які враження від стрічки?
— На перший погляд, глядачу може здатися, що тема вузька історія, однак це далеко не так, і фільм має широке спрямування. У ньому двоє чоловіків похилого віку, тоді будучи учасниками Української капели бандуристів, розповідають про свій нелегкий шлях у ролі кобзарів. Десятирічна кіноробота режисера Ореста Сушка ознайомлює нас із масою цікавої візуальної інформації: еволюція звучання української бандури, починаючи з 1920-х рр. і до наших днів, це світлини 1930-1940-х років. Показано, як і на яких інструментах грали бандуристи, як вони думали про своє мистецтво й інструмент. Зараз ми звикли вважати, що капела бандуристів — це величезна група людей у шароварах і жупанах із усією цією атрибутикою. Багато-хто називає це шароварщиною. Однак, у фільмі всі ці ярлики спростовуються. «Хоробра сімнадцятка» — це історія 17-х учасників із початкового складу капели, котрих вивезли до німецьких таборів 1942 року. Пройшовши через пекло Другої світової війни, змогли врятуватися і зрештою 1949-го перетнули океан. До речі, ця капела, але в іншому складі, існує й досі. Наступного року вона відзначає свій сторічний ювілей від першого концерту.
— Де вже були перегляди цього фільму?
— Прем’єра англомовного варіанту була ще 2014 року у Торонто. Також цю стрічку показували в містах США та Канади. Українська прем’єра відбулася в Києві. Крім столиці, фільм вже презентували у Львові, Харкові та Миколаєві.
Розмовляла Ірина Івер, Укрінформ

До слова

Валерій Чалий і «ДахаБраха»

Валерій Чалий, Посол України у США, відзначив почесною грамотою український гурт «ДахаБраха», концерт якого у Вашинґтоні він відвідав разом із дружиною Людмилою Мазукою. Зокрема, було відзначено багаторічну успішну роботу колективу з популяризації української культури та талановите креативне сприяння створенню іміджу України як сучасної держави з багатими традиціями. Близько 700 американських глядачів, зі свого боку, вітали бурхливими оваціями український «Щедрик», ліричну пісню кримськотатарською мовою та ще багато різноманітних композицій, які пролунали зі сцени концертної зали «Стратмор». Посол побажав гурту «ДахаБраха» успіхів у продовженні їхнього концертного туру по США та запевнив у готовності дипломатій всіляко сприяти та підтримувати послів української культури.

About Author

Meest-Online

Loading...