Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 28, 2020

Ярослав Попович: «У дитинстві я пас корів і крав циґарки в діда»

Автор:

|

Лютий 05, 2014

|

Рубрика:

Ярослав Попович: «У дитинстві я пас корів і крав циґарки в діда»

Ось уже 15 років Ярослав Попович живе в Італії. За час своєї професійної кар’єри знаменитий український велогонщик змінив шість команд. Зараз Попо, як називають уродженця Львівщини його колеги, захищає кольори американської Trek Factory Racing.
— Ярославе, ви – відомий любитель розіграшів. Навіть під час гонок жартуєте з партнерів по команді?
— На словах — безумовно. А можу ще й «виписати» декому запотиличник під час гонки. Кілька років тому на «Турі Джорджії» в США таким чином «погладив» південноафриканця Гантера. Він когось із моєї команди до цього хотів скинути з дороги. Ось я й помстився.
— Якщо під час змагань або тренування шлях вам перебігає собака, чи з досади штовхаєте її?
— Ні. Навпаки, кілька разів падав через цих чотириногих друзів, коли вони несподівано вискакували збоку та потрапляли під колесо. Кількох собак придавив, але не на смерть. вони тут же схоплювалися та з вереском утікали.
— А якщо дорогу перебігла чорна кішка, це вважається поганою прикметою?
— У нас популярні інші прикмети. Наприклад, під час прийому їжі не можна передавати сіль із рук у руки — її обов’язково потрібно поставити на стіл.
— Якими ви зазвичай намагаєтесь убезпечитися?..
— Ніколи не виходжу на старт у новій амуніції. Якщо річ – щойно куплена або видана, можу по ній навіть потоптатися, гарненько її пом’яти. І лише потім – одягти. Здебільшого ця прикмета мене не підводить. От на чемпіонаті світу в австрійському Зальцбурзі я обновки не потоптав. І за два дні до групової гонки впав та отримав травму, не дозволила мені виступити успішно. Так що в нас без фарту — нікуди. Але й на самому везінні, звісно, далеко не заїдеш — ти повинен бути фізично готовий до гонки на всі 100 %.
— Володимир Кличко в дитинстві мріяв стати космонавтом, тому що його родина жила неподалік Байконура. А які у вас були дитячі мрії?
— Стати трактористом. Адже я народився в селі. У мене й у Кваратто, де я живу, є невелика земельна ділянка. Кілька років тому купив міні-трактор, зі задоволенням сідаю на нього й кошу траву у своєму саду. Із Кличком-молодшим, до речі, ми познайомилися на «Тур де Франс-2005». Коли дізнався, що Володимир приїхав із німецькою велокомандою Telecom, то попросив нашого клубного прес-аташе запросити його до нас. Наш чемпіон із боксу зауважив, що ми — дуже «підсушені» хлопці. Я пояснив, що нам у гори потрібно їздити, а тому ми маємо бути «легкими». Посміялися, а наостанок п. Кличко побажав мені успіхів.
— Перших 13 років свого життя ви провели в невеликому селі Калинові на Львівщині. Чи там захоплюються велоспортом?
— Так, це – звичайне західноукраїнське село. Я допомагав пасти корів, прибирав у хліві за свинями й кроликами. Лазив у сусідські садки за грушами та яблуками. А коли мені виповнилося вісім років, мій дід Михайло, перший коваль на селі, купив мені велосипед. Це був, мабуть, найяскравіший епізод мого дитинства. Їздити навчився швидко. Уже невдовзі ганяв з іншими пацанами наввипередки.
— У дитинстві багато вередували?..
— У дев’ять років вирішив закурити. Грошей не було, тому став тягати цигарки в діда. У нього на шафі лежало із 15 чи 20 блоків. Спочатку брав по цигарці, далі – по пачці, а потім – по блоку. Курили мало не всім селом. Дуже боявся, що дід мене викриє в крадіжці. Але він так і не помітив. Утім, роману з нікотином у мене не вийшло. Курив тільки кілька місяців, після цього кинув. Тепер навіть у своїй машині забороняю палити цигарки.
— А як ви опинилися в Італії?
— Із Дрогобича поїхав 1997 року — вступив до училища олімпійського резерву у Броварах. Провчився там два роки. За цей час їздив на етапи Кубка світу серед юніорів: в Австрію, Бельгію, Словаччину та Чехію. А тоді на Апеннінах по півроку за сезон проводила збірна України по треку на чолі з Віктором Осадчим. Зазвичай п. Осадчий брав зі собою кількох перспективних шосейників. На початку 1999-го мені запропонували долучитися до української делегації, і я вирушив на тримісячне «стажування» до Італії.
— Швидко вивчили італійську мову?
— Так. Мене свідомо оселили в одній кімнаті з італійцями. А ще одного українця – Матвєєва – із тією ж метою поселили в іншій кімнаті. Тож мій період адаптації в Італії не затягнувся.
— Ця країна стала для вас другою батьківщиною…
— Безумовно. Скрізь є «плюси» і «мінуси», але «плюсів» у Італії – набагато більше. По-перше, уславлена місцева кухня. Усі ці пасти з приправами, усілякі м’ясні та солодкі страви — це просто смакота. По-друге – клімат. Там, де я живу, узимку сніг лежить максимум три дні поспіль. Найчастіше вранці випаде, а до обіду розтане. Вітер і дощі теж бувають, але нечасто. Третє – це менталітет італійців. Вони – доброзичливі, багато в чому схожі на нас, українців: працювати — то працювати, а гуляти — то гуляти.
Розмовляв Максим Розенко, «Погляд»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply