Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 20, 2019

Ярослав Пілунський: «Реальний світ став настільки цікавим, що постановочний кінематограф не дотягує до його драматургії»

Автор:

|

Травень 01, 2019

|

Рубрика:

Ярослав Пілунський: «Реальний світ став настільки цікавим, що постановочний кінематограф не дотягує до його драматургії»
Ярослав Пілунський

В український прокат вийшов повнометражний документальний фільм «Перша сотня». Це більше, ніж кіно. Про нього можна говорити як про юридичний документ — на великому плані зафіксована історична подія в режимі он-лайн: реальні люди, їхня мотивація, прагнення, заради яких вони вийшли на Майдан. А зняв усе це Ярослав Пілунський.

Глобальне дослідження зародження громадянського суспільства
— Ви почали знімати буквально з появи першої барикади на Майдані й усі ці кадри є у фільмі?
— 11 грудня 2013-го року я повернувся до Києва з відрядження і почув заклик виходити на Майдан. Я прийшов на Інститутську і зустрів, мабуть, сотні своїх друзів. Це була нескінченно довга ніч штурму. А ми зрозуміли , що наше місце — вміло знімати і фіксувати усе те, що бачимо.
— Ви — це хто?
— Конкретно над фільмом працювали я і Юрій Грузинов. І, як сказав Володимир Тихий, керівник об’єднання «Вавилон’13», «Перша сотня» — це сублімація всього цього пошуку за часів Майдану та війни.
— Зараз істотно зріс інтерес глядача до документального кіно. З чим це пов’язано?
— Світ навколо нас зараз став настільки активним і в реальному житті відбувається так багато цікавого, що постановочний кінематограф просто не дотягує до такої драматургії! Важливим фактором також є подієвість і доступність документального кіно. Я оператор постановочного кіно, але розумію, що зараз, у вирі подій, для того, щоб зацікавити глядача, треба, щоб це була або великобюджетна голівудська постановка, або просто вийшов на вулицю, зняв і в тебе вся драматургія й усі емоції назовні. У нас вийшло майже постановочне кіно. У фільмі розглядаємо історію особистих взаємин людей, в ньому немає жодного інтерв’ю, лише життя у всіх його проявах.
— Герої вашого фільму бачили пазл, який ви склали?
— Атож, вони ж частина цієї історії. Контактуємо з ними постійно, хтось із них зараз повернувся в бізнес, хтось зберіг військовий фах. До себе на екрані вони ставляться як до екранних образів. Ми хотіли роздивитися, хто ж ці люди. Й у нас все закінчується дуже позитивно.
— Що у найближчих планах?
— Зараз триває подача на конкурс Українського культурного фонду. На розгляді зараз вісім проектів, в яких я заявлений як оператор. Також готуємо серію науково-популярних фільмів про методи маніпуляції, готуємося до літнього табору проекту «Жовтий автобус», є гарні пропозиції щодо постановочних робіт.

Для документалістики треба мати терпіння, вільний час і матеріальний запас
— Ви майстер постановочного кіно, але при цьому тривалий час працюєте в документальному. Де комфортніше працюється?
— Як оператор я володію набором інструментарію, який використовую по-різному залежно від жанру. Найбільше оператор розкривається, коли передає не просто гарне обличчя, а внутрішній стан героя способом операторського мистецтва. Звісно, класний постановочний фільм — це завжди яскрава подія у житті. Зробити його від початку до кінця і побачити потім на великих екранах — прекрасно, але все дуже залежить від сценарію. А в нас дуже слабка сценарна школа. Зараз вона теж формується з нових фахівців, які пройшли своїм маршрутом і набралися досвіду. Мені ж найцікавіше — це документалістика. Але для цього треба мати міцне терпіння і вільний час. Документальному кіно треба присвятити себе повністю. Відповідно, дуже складно підтримувати фінансовий стан, займаючись лише ним, потрібен ще й якийсь запас.
— Ви часто оперуєте психологічними термінами, чи не маєте відповідної освіти?
— Довелося і це вивчити! Я за першою професією кораблебудівник. Коли ж опинився в Криму 2014 року і побачив цей масовий психоз, мені мимоволі довелося, повернувшись, взятися за літературу і погортати, щоб зрозуміти, що сталося. Я почитав історію Лева Гумільова. Він досить жорстко, правдиво і серйозно оцінює історичні події, внаслідок яких сформувалася Російська імперія. Путін чи не Путін там буде — нічого не зміниться, оскільки імперія існує за певними законами. Стає зрозуміло, що відбувалося з масовою свідомістю моїх земляків. Вони вірять пропаґанді, відмовляючись перевіряти інформацію, тому що бояться, що їх нібито зазомбують. Та навпаки! Якщо тобі здається, що тебе хтось може зомбувати, візьми перевір інформацію, сформуй власну думку. Тому від психології нікуди не подінешся, адже ми маємо справу з інформаційною зброєю.
— Й як цій зброї протистояти?
— Виховувати критичне мислення. У кінематографістів є інструментарій, який ми використовуємо для керування увагою глядача. Грим, костюми, режисура, операторство, оркестр — усі працюють на одну мету — заволодіти увагою глядача, викликати у нього певні відчуття. Цей інструментарій нічим не відрізняється від пропаґандистських інструментів. Я розумію, як це діє, тому намагаюся бути ефективним зі свого боку, ходжу на конференції з медіаграмотності, намагаюся розповісти, донести, передати свої знання. Оскільки нам необхідно комплексно сформувати такий самий інструментарій для цивільної оборони держави. Ми ж готувалися, як діяти під час ядерної атаки? А піддалися атаці інформаційній! Тож створімо інструкцію, як поводитися. Тому ми працюємо з дітьми у прифронтовій зоні, розповідаємо їм про принципи роботи в кінематографі, журналістиці, про принципи керування увагою, про те, як це використовують інші професіонали. І пропонуємо спробувати самим.
— Це ж ваш волонтерський проект «Жовтий автобус»?
— Остання його експедиція була до Маріуполя. До цього були Авдіївка, Мар’їнка, Красногорівка, Новий Айдар, Попасна та Миколаївка. Ми розсилаємо школам оголошення про те, що приїжджаємо з майстер-класами і практичною роботою з кінематографа та журналістики. Діти заповнюють дуже просту анкету: що знаєш про професію, що хочеш від професії. Власне, завжди набираємо не більше 30-40 осіб для того, щоб встигнути з ними познайомитися і попрацювати. Режим — три дні майстер-класів із режисури, драматургії, сценарної майстерності, акторської майстерності, гриму, костюму, звукорежисури, монтажу. Таким чином робимо повністю готовий цикл для того, щоб діти побачили результат своєї праці. Ми виконуємо соціальне завдання і розповідаємо дітям про те, як робиться в т. ч. пропаґанда.
— Плануєте розширювати географію експедицій «Жовтого автобуса»?
— Обов’язково. У нашій ідеї вже закладено принцип комунікації між реґіонами. Коли ми налагоджуємо контакт, привозячи дітей на екскурсію з Донбасу до Львова, — це добре, але вони приїжджають і від’їжджають виключно як туристи. Але коли діти почнуть комунікувати за інтересами, на яких вони зосереджені, наприклад, щодо профорієнтацій, коли майбутні режисери будуть спілкуватися з операторами, сценаристами, то це зможе запустити їхню комунікацію та зберегти її незалежно від нашого впливу і вливання в це грошей.
— Діти з прифронтових міст відрізняються від тих, кого безпосередньо не торкнулися військові дії?
— Вони доросліші. Бо діти здебільшого не можуть оцінити смерть як таку, усвідомити її близькість. А ці знають, що це таке, знають, що таке війна і страх втрати життя. Ніч у підвалі дуже серйозно змінює свідомість. Діти з Авдіївки написали сценарій фільму, дія якого відбувається в сучасній Авдіївці, де йде війна, але сюжет взагалі не про це. Там є все, навіть інопланетяни, але головне — позитивний, дуже життєстверджуючий фінал. У цих дітей є філософське осмислення, як зупинити війну. Вони перебувають абсолютно в сучасному інформаційному полі, знають, про що зараз говорить весь світ, підіймають теми, які обговорюють науковці на конференціях. Тому вважаю, що у них дуже велика здатність вижити в цих умовах і зберегти свою психологічну стійкість.
Ми помітили, що якщо доросла людина попалася на пропаґандистський гачок й у неї сформувалася парадигма, що ґрунтується на тваринному страху, припустімо, її залякали, то вона вже травмована й усе подальше життя буде по краплі збирати інформацію, яка її влаштовує. А діти вільні, вони можуть сформувати власний світогляд. З ними можна розмовляти, вони готові критично сприймати інформацію, а доросла людина — не готова. Коли їм 15-16 років і настає час обирати свій шлях, вони часто не сприймають точки зору батьків. Водночас підлітки не потрапляють і під вплив школи, якщо вона нав’язує жорстку модель поведінки. Вони вибирають свій шлях і йдуть ним. Дуже важливо, щоб поруч опинився дорослий товариш, який може підказати й якому можна повірити. От, власне, ми з «Жовтим автобусом» цим і займаємося.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...