Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 22, 2018

Ярослав Мельник: «Незрячі не знають, що таке світло і що таке далекий простір»

Автор:

|

Вересень 01, 2016

|

Рубрика:

Ярослав Мельник: «Незрячі не знають, що таке світло і що таке далекий простір»

Ярослав Мельник

Ярослава Мельника є дивовижною не лише через її карколомні зиґзаґи, що вписують його існування між трьома державами: Україною, Литвою та Францією. А й тому, що, свого часу твердо увійшовши в літературний контекст як яскравий, принциповий і гострий на слово критик, котрий голосно звучав як на українському, так і на всесоюзному рівнях, цей чоловік після багатьох років творчого небуття, повернувся як не менш яскравий письменник, майже кожна книга якого стає незаперечним і цілком осібним явищем в українській літературі.

Письменник пише душею
— Масштаб людини вимірюється її стосунками з часом і здатністю до співчуття. Але війна змінює свідомість. То що з нами відбувається у контексті масштабів людської особистості?
— Війна має свої закони і життя в її часи — також. Можливо, вона справді змінює людську свідомість. Це відображається навіть у мові. Зокрема, серед одурманених путінською пропагандою дуже швидко прижилося слово «укр» чи «укроп», у нас же стосовно них — слово «вата». І хоча обидва слова нетотожні, різко негативне забарвлення обох очевидне. Проблему добра і зла порушують усі філософії. Мені в цьому контексті імпонує філософія будійських ченців, котрі ставили собі за мету, якщо на них хтось нападав, не вбити ворога, а відвести удар і обеззброїти його. Тобто мінімізувати зло. Звісно, коли триває бій, себе захищати потрібно. Але залишатися людиною також потрібно.
— Буддійським монахам, мабуть, було простіше. Бо йшлося про володіння мечем, а сучасна зброя б’є на сотні кілометрів. Але хто має визначати межу, за якою про нас як людей говорити вже не можна?
— Кожен цю межу визначає для себе сам. Мій тато розповідав, що свого часу його дуже вразили солдати Вермахту. Тато знав німецьку, тому мав можливість із ними розмовляти. Серед них було багато нормальних, добрих людей, котрих змусила стати вояками «політика партії». І дехто з них в розмові зізнавався, що намагається не стріляти в людей, а в повітря, бо вірить у Бога.
— Ваш роман «Маша, або Постфашизм» написаний швидше, ніж почалися наші військові події. Вам не страшно, що те, про пишете, втілюється у життя?
— Це — не єдиний роман із таким потраплянням. Критики кажуть, що пишу містичну прозу. Багато збігів — і зі суспільною ситуацією, і з моїм особистим життям — і справді дивних. Але це через те, що, коли письменник пише душею, серцем, він пов’язаний із якоюсь паралельною реальністю, звідки приходять до нього ці ідеї. Недаремно ж християнство стверджує, що тіло вмирає, а дух вічний. Душа приходить з іншого світу і відходить в інший світ.

Письменник відкриває власне серце
— Тобто письменник може переходити місточок туди і сюди?
— Якщо він відкриває власне серце. Та й не тільки письменник. Ви тільки тоді маєте право сказати, що ваша думка є вашою, якщо прийшли до неї через власний важкий досвід сумнівів, можливо, страждань. В іншому разі будете банально повторювати те, що вам вклали у голову медіа. Мій перший опублікований в Україні роман «Далекий простір» 2013-го став «Книгою року Бі-бі-сі». Це — роман-метафора про свободу людини, про світ сліпців і про тих, хто має мужність прозріти. Я саме поїхав у столицю по нагороду, як у Києві почався другий Майдан. У моєму романі у світі сліпців з’являється зрячий юнак, котрий починає розповідати іншим, що бачить. Але незрячі не знають, що таке світло і що таке далекий простір. Вони вважають, що існує тільки близький простір. Це — своєрідна метафора нашого життя. Коли ж мій зрячий герой починає питати в інших людей, чи знають, де живуть, вони оголошують його божевільним.
— Ви бували у ситуаціях, коли вас за ваші думки також зараховували до божевільних?
— У таких ситуаціях, мабуть, буває кожен. Коли кажеш правду, а про тебе кажуть, що ти дурний і тобі час звернутися до лікаря, бо такого просто не може бути. «Далекий простір» дуже актуальний і в контексті брехні та правди про Україну. Приміром, коли читаєте чи слухаєте російські новини про українців та життя в Україні, то здається, що потрапляєш у дикий сюр, який міг би бути смішним, коли б на душі не ставало так гидко. Бо ці так звані новини закріплюють полуду на людських очах. І зняти її, на жаль, не просто складно, а часто неможливо.
— Однак вам могли б заперечити, що кожен має власну правду. А що таке правда вашими очима?
— І справді кожен має свою правду. Інша річ, якими шляхами людина до тієї правди прийшла. Якщо вистраждала певну істину, то це — правда, а якщо цю істину вклав їй у голову якийсь кремлівський канал, то про що мова?

Будь-яка творчість — це вивільнення
— З більше десяти написаних вами книг, в Україні вийшло вже чотири і не залежуються на полицях книгарень. Чим вони приваблюють читача?
— Моя проза — проста для читання. Не люблю снобізму і не практикую гри в нього. Тяжію до мінімалістичної мови, не граюся у слова. Моє завдання — не демонструвати іншим, як володію словами, а створити художню реальність за допомогою точності тих слів, фраз, пауз. А рушійною завжди є якась незрима ідея.
— Що бачите, коли дивитеся у себе?
— Два метри зростом з бородою і в окулярах. Але насамперед людяну. Десь у глибині в мені також живе дитинна щемність. Однак не сентиментальність. Бо сентиментальність спрямована на те, щоб викликати сльози, а це — не мій жанр.
— Від вашого жанру мурашки по шкірі бігають. Починаєш читати і не хочеш, але і кинути не можеш…
— Бо це — роман про жорстокість людини. І цю жорстокість мав показати не криючись.
— Тяжко дався цей роман?
— Будь-яка творчість не є легкою, але водночас це — вивільнення. Я — чоловік і не знаю, що таке пологи. Але знаю, що таке творчі пологи. Не народити, як і вагітна жінка, ти не можеш: воно в тобі живе і мусиш від нього звільнитися.

Живемо в час відчуження
— Чи обов’язково письменникові любити своїх персонажів?
— У мене нема героїв «чорний-білий», «злочинці-добряки». Кожен персонаж — багатогранний. У цьому творі навіть постфашисти по-своєму добрі й Богу моляться. Просто не розуміють, що стори — також люди. Коня ж також б’ють батогом. І людину совість не мучить. А мала би. У романі Маша завдяки коханню, спілкуванню героїв, культурі олюднюється. Це також про те, кого бачимо в тваринах — об’єкти споживання чи істот, в яких, можливо, також є душа. У вступі до роману я цитую французьку дослідницю Елізабет де Фонтеней, котра вивчала жорстоке ставлення до тварин і як це позначається на нашому ставленні один до одного. Вона вивчала історію концтаборів і написала книгу «Мовчання тварин» про те, що, якби не було хлівів, то не було б освєнцимів і бухенвальдів.
— Але давно не таємниця, що чимало людей, котрі дуже люблять тварин, є неможливими і жорстокими у спілкуванні з людьми…
— Парадокс, але нацисти, знищуючи у концтаборах мільйони людей, водночас видавали закони на захист тварин. Така подвійна мораль. Хоча відомо також, що чимало есесівців у дитинстві були садистами. А коли людина звикає до жорстокого поведінки з будь-якою живою істотою, то не варто від неї очікувати, що вона буде доброю та милостивою з людьми. Живемо в час відчуження. Спорідненість виникає, коли ви спроможні поставити себе на чуже місце, уявити, що той хтось відчуває, співпережити з ним його ситуації та драми. Коли ця здатність в людині є і нею шліфується, хвилюватися за неї немає потреби.
— Свого часу ви буди одним із найяскравіших критиків в Україні не тільки тому, що рецензували перші книги наших сучасних класиків — Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Марії Матіос, інших, а тому що виходили у своїх критичних заувагах виключно з тексту, без огляду на імена. Як відбувся перехід до авторської прози? В Галини Пагутяк у повісті «Королівство» є пасаж про те, що, коли не можеш знайти виходу, намалюй двері на стіні. Це я до того, що вас довго не приймали у Спілку письменників України (навіть заступництво відомих осіб не помагало), чинили інші перешкоди, то, може, власна творчість і є пошуком отих дверей у стіні?
— У моїй «Рояльній кімнаті» є протилежний образ — герой живе в будинку, де дуже багато кімнат і, відповідно, багато дверей. І якось він приходить до рояльної кімнати, а там немає дверей і кімнати немає — простір життя звузився. Я завжди писав не тільки критичні статті, а й власні тексти. Але як критик не мав права їх публікувати. Це була ситуація, коли серйозне ім’я критика не дозволяло заявляти про себе в інших іпостасях. Зараз час змінився і підходи до багатьох речей також змінилися. І слава Богу! Є можливість не криючись бути тим, ким ти є. Я ніколи не належав до тієї чи іншої тусівки і зараз не належу. Не люблю цього. Для мене значно природніше перебувати поза контекстом і берегти власну свободу. Дотепер це мені добре вдавалося. А контексти, коли ти за ними не женешся, зазвичай, приходять самі.
Розмовляла Ярина Коваль, «Львівська газета»

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...