Новини для українців всього свту

Thursday, Feb. 20, 2020

«Я працюю священником у тюрмі»

Автор:

|

Грудень 12, 2019

|

Рубрика:

«Я працюю священником у тюрмі»
о. Тарас Мирка

Отець Тарас Мирка вже вісім років служить в’язничим капеланом. Каже, що його місія — нести Божу любов за ґрати.
— Як ви потрапили на служіння до в’язниці?
— Спершу був на парафії на Вінниччині, а коли повернувся на Львівщину, так склалося, що була вакансія саме у буцегарні.
— Не було лячно погоджуватись на таку вакансію?
— Аж ніяк. Хіба що спочатку був дискомфорт — особливо, коли мене вперше перевіряли для допуску у в’язницю. Треба було сутану підіймати, ремінь витягати, аби не «пікав». Тепер я вже сам несу торбу перед себе і кажу — дивіться, перевіряйте.
— А що приносите засудженим?
— Переважно — засоби гігієни та солодощі. Необхідне допомагають збирати волонтери. Буває, приношу ліки, але їх віддаю в медичну частину й уже там їх виділяють в’язням.
— Мабуть, засуджені просили пронести і щось недозволене…
— І не раз. «Отче, мені дуже треба, ну дуже — принесіть стільниковий телефон. Віддячусь вам». В основному просять телефони. Але я категоричний: ні — означає ні.
— А як облаштований побут капелана у в’язниці?
— Нас там двоє на цілу єпархію — я й о. Олег Нестор. Маємо в підпорядкуванні слідчий ізолятор (СІЗО) та виправну колонію. Щонеділі відправляємо служби Божі, а посеред тижня можемо просто відвідувати засуджених, читати Святе Письмо. В ізоляторі є капличка, там молимося, щоразу ставимо престіл. У цій каплиці я зберігаю своє священниче вбрання, Біблію, рушники — усе потрібне для служби. Зі собою приношу лише Святі Дари. В неділю завжди є сповідь та причастя. До речі, доводиться замикати капличку, і ховати все. Бо якось адміністрація виявила, що під рушничками біля престолу в’язні клали наркотики, і так передавали їх один одному.
— Багато в’язнів приходить на службу?
— Як коли. Стабільно — два-три десятки. Але якщо панотець іде з пакунком, то може бути й більше (сміється).
— Обговорюєте з в’язнями їхні злочини?
— Хіба якщо самі хочуть. Я не питаю, хто за що сидить, аби не мати упереджень. Але знаю, що є й тяжкі злочини — вбивство матері, вбивство сина рідної сестри. Намагаюся збагнути в’язнів, адже все, що вони вчинили, мало якусь причину. І переважно це — брак любові й уваги, що власне і штовхало їх на погані вчинки. Наприклад, чоловік відбуває покарання за зґвалтування. Це — злочин, я його не виправдовую. Але якщо глянути глибше: в дитинстві мама постійно його зневажала та принижувала, карала навіть без причини, а тим часом вигороджувала сестру. Брак любові спричинив ненависть до жінок, і ця ненависть переросла в такий злочин.
— А багато в’язнів стають віруючими людьми за ґратами?
— Аякже. Постійно просять принести їм хрестиків, були й такі, що я вчив їх хреститись і казати «Отче наш». Є засуджений, котрому уділяв Таїнство Хрещення — уже в дорослому віці. Вінчав пару за колючим дротом — і таке було. Вінчання, до речі, часто просять, але я намагаюся пояснити людям всі небезпеки такого кроку, адже перебувають вони нарізно, один одного добре не знають, тож поспішати не варто. А якось неповнолітня дівчина потрапила в СІЗО за крадіжку, будучи вагітною. Там і народила — я хрестив немовля, вона з малям так і залишилась в ізоляторі. Сподіваюсь, у неї буде добре життя, коли вийде на волю.
— Після звільнення колишні засуджені контактують із вами?
— Буває. Якось сидів дідусь, у котрого 17 внуків! Вийшов на волю, телефонував мені на Різдво, колядував у слухавку разом із онуками. Іноді дзвонять, просять допомогти з роботою. А якось колишній в’язень брав кредит у банку, то записав мене поручителем (сміється). Хоча, коли мені зателефонували, аби гроші віддав, смішно не було.
— Як ваші рідні ставляться до служіння у тюрмі?
— Маю дружину і четверо дітей. Усі мене підтримують, не соромляться, що працюю у в’язниці. Друзі часто кажуть: та лишай ти ту в’язницю, там така погана атмосфера. Але я йду туди зі світлим настроєм, і з ним же звідти і виходжу.
Розмовляла Олена Ковальська, «Експрес»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply