Новини для українців всього свту

Tuesday, Jun. 25, 2019

Володимир В’ятрович: «Історія — це не той випадок, коли правда може бути десь посередині»

Автор:

|

Квітень 17, 2019

|

Рубрика:

Володимир В’ятрович: «Історія — це не той випадок, коли правда може бути десь посередині»


Володимир В’ятрович

Володимир В’ятрович, директор Інституту національної пам’яті України, наголошує, що вивчати свою історію можна цікаво, треба захопити цим молодь, яка шукає для себе відповіді на запитання, та представників старшого покоління, які ці відповіді переосмислюють відповідно до викликів нашого часу.

Попит на вивчення історії в українців більший за пропозицію
— Ви закликаєте істориків виходити на люди. Чи багато дослухаються до заклику?
— Багато, але цього треба вчитися самим історикам. Тому закликаємо саме істориків, викладачів і вчителів історії приходити на наші диспути, круглі столи, брати участь і вчитися розмовляти з аудиторією.
— Що означає ваше гасло «історія без брому й нафталіну»?
— На жаль, прецікаву українську історію нам за звичкою подають дуже сумно — звідси бром, і застарілими методами, що нагадує якусь стару річ із шафи — тому й нафталін, за допомогою нього захищають речі від молі. От видали книжку невеликим накладом академічною мовою, яку прочитає хіба що кілька колег того історика. Це у нас вважається популяризацією історії, але насправді популяризацією бути не може. А от коли забрати увесь цей бром і нафталін із історії, все виходить набагато краще, а головне — цікавіше. Це історія, яку хочеться вчити і переказувати іншим.
— Чи є в Україні критична маса людей, готових її доносити отаким способом — без брому та нафталіну?
— Наразі їх бракує. Але важливо, що ми зламали цей донедавна домінуючий формат: виключно академічне подання історії. Маємо зараз чимраз більшу кількість людей, котрі розуміють місію історика. Це визначається ще й тим, що дуже суттєво зріс попит суспільства на історію. Люди хочуть читати, я це бачу за накладами своїх книжок, за кількістю історичної літератури на полицях книгарень. Поки що цей попит набагато більший за пропозицію — з боку істориків. Але пропозиція також зростає. Ми спілкуємося зі студентами, є готовність долучатися.

Історична правда — там, де істина
— Де, на вашу думку, пролягає межа між історією та пропаґандою в сучасній Україні?
— Слово «пропаґанда» має у нас неґативну конотацію з двох причин. Перше — це радше інструмент тоталітарного суспільства, де повністю контролюються інформаційне поле. Друге — це зловживання перекрученням інформації. Історія, навіть популярна, не має права якимось чином спекулювати фактами, змінювати їхню оцінку. Якщо говорити про історію та пропаґанду в сучасній Україні, то треба розуміти, що ми ведемо мову про спосіб донесення історії, а не про те, яку доносити інформацію. Історик, котрий займається популяризацією історії, стоїть просто перед складнішим завданням, ніж академічний учений — бо йому треба не просто з’ясувати факти, їхні причини та наслідки, а ще й подумати, яким чином подати цю інформацію доступно, вписавши її в якийсь зрозумілий для читача формат і контекст.
— Редактор «Укрінформу» Сергій Тихий поділився цікавою думкою про те, що у нас в країні зараз є дві історії: та, яку вчила і фактами якої оперує значна більшість населення, сфальшована ще за радянських часів. І власне історія, уже в часи незалежності відшкрябана від цього нальоту фальші. Як зробити з них двох одну?
— Не впевнений, що варто робити одну, що варто ці знання переоцінювати чи поєднувати. Історія — це не той випадок, що треба дати публіці дві точки зору на проблему і десь посередині буде правда. Історична правда насправді — лише там, де сама правда. Вона не є між двома правдами, або правдою та брехнею. Тому історики, на відміну від журналістів, мають дошукуватися до істини. Це не завжди можливо. Але сам шлях до істини і перетворює те, що вони кажуть, в історію. Ці спроби наблизитися до істини і роблять історика тим, хто шукає правду, кого можна слухати, хто заслуговує на довіру. Не думаю, що нам треба поєднувати радянські моделі пам’яті з українською пам’яттю. Радянські моделі просякнуті перекручуваннями, сповнені викреслюванням цілих фрагментів з історії, забуттям окремих особистостей. Але також розуміти, що ці радянські моделі пам’яті минулого не відмирають не тому, що вони такі цінні для людей старшого покоління, а тому, що постійно штучно підживлюються сучасною російською пропаґандою. Треба розуміти, що це робиться не просто з якихось ностальгічних почуттів — там розуміють, що носії цієї радянської пам’яті є водночас носіями радянської ідентичності й головною опорою «рускава міра».

Карпатська Уукраїна — не реґіональний феномен, а національний
— До речі, Карпатська Україна дуже добре ілюструє ці дві історії, бо досі маємо два кардинально різні сприйняття цієї події. Як ви розцінюєте феномен Карпатської України?
— Це феномен не лише реґіональний, а й національний. Він свідчить про ту групу українського народу, яка сотні років була відділена від основної маси, але за перших сприятливих умов самоідентифікувала себе з ним, більше того — проявила готовність захищати ці переконання зі зброєю в руках. Абсолютно переконаний, що це переломна подія в історії України, й, як на мене, те, що відбулося на Закарпатті 1939 року, стало одним із стовпів формування української ідентичності. Цю тезу про необхідність боротьби для захисту свободи навіть у вкрай несприятливих умовах потім була підхопили в 1940-1950 рр. УПА, потім — дисиденти, врешті, вона була тим чинником, що надихав і спонукав на протести на Майдані і 2014-го. Я як учасник Майдану можу пригадати, що в ті дні, коли ми виходили туди захищати свою ідентичність, ситуація для нас складалася також украй несприятливою, навіть безнадійною. Ми мали посварену опозицію, консолідовану владу та байдужість світу. І, тим не менш, знайшлося достатньо людей, котрі виявилися готовими боротися за свої права. Бо ми пам’ятали, що перед нами були інші, котрі також за них боролися.
— То вам на Майдані просто пощастило більше, ніж тоді січовикам під Хустом?
— Перед нами були насправді легші завдання, хоча ситуація й була непроста. Але тоді, 1939 року, ніхто не хотів навіть знати, що українці взагалі існують, рівень викликів, перед якими стояли карпатські січовики, був на порядок вищий! Але, тим не менш, вони не здалися. І це для нас має бути прикладом — що ми зараз у значно кращій ситуації, не маємо права здатися і мусимо добиватися кращого.
— З якими подіями з історії України ви поставили би в один ряд Карпатську Україну?
— 15 березня 1939-го для мене стоїть в одному ряду з 22 січня 1918 року, з 1 листопада 1918-го, коли було проголошено незалежність ЗУНР, потім із 30 червня 1941 року і з 24 серпня 1991-го. Це все етапи нашого державотворення, переконаний, що без однієї з цих сходинок імовірність проголошення незалежності 1991 року була б меншою.
Розмовляла Тетяна Когутич, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...