Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 17, 2017

Володимир В’ятрович: «Чорний ринок архівів розростається»

Автор:

|

Лютий 28, 2013

|

Рубрика:

Володимир В’ятрович: «Чорний ринок архівів розростається»

Ім’я Володимира В’ятровича відоме всім, хто бодай трохи цікавиться українською історією ХХ ст., українським сьогоденням і змінами, які прийшли разом із президентством Віктора Януковича. Останні нас цікавлять ось у якому ключі: після 2010 року п. В’ятрович був змушений залишити посаду керівника Архіву Служби безпеки України (СБУ). Його відставка та зміна керівництва СБУ супроводжувалася кардинальним поворотом у політиці архіву. Утім, українська громадськість знає Володимира В’ятровича не лише в його чиновницькій іпостасі. Крім того він — історик, публіцист, автор документальних досліджень. Також є членом наглядової ради львівського музею «Тюрма на Лонцького», котрий несподівано для самих музейників і суспільства загалом опинився в епіцентрі політичного скандалу.

Працює стара радянська система
— Пане Володимире, чи правильно я розумію, що після 2010 року кампанію з відкриття архівів СБУ було згорнуто, і жодних позитивних зрушень зараз не відбувається?
— Не відбувається. Принаймні, системних змін немає, можна відзначити хіба що невеликі локальні успіхи, пов’язані з тим, що люди все-таки досить наполегливо борються за право отримувати інформацію з архівів. Наприклад, торік нам удалося через суд домогтися доступу до справ, в ознайомленні з якими СБУ нас незаконно обмежила. Але загалом, відбувається закриття архівів, і це є проявом системної політики — як Архіву СБУ, так і Державної архівної служби України. Ольга Гінзбург, голова останньої, до речі, неодноразово на прес-конференціях казала, що не розуміє зацікавленості істориків у темі репресій, бо, мовляв, вивчати слід не це. Що й зрозуміло, бо Комуністична партія (Гінзбург є членом КПУ. — Ред.) не зацікавлена у висвітленні злочинів тоталітарного режиму.
— То що, тепер тільки через суд можна ознайомитися з архівними даними?
— Не тільки. Часом достатньо наполегливості, трьох-чотирьох листів на адресу того чи іншого архіву. Із власного досвіду можу засвідчити, що бували випадки, коли я отримував доступ до архіву саме після такого листування, без суду. Я, посилаючись на відповідні законодавчі норми, відстоював своє право на інформацію. І домагався цього сам — без допомоги юристів. Вочевидь, тут розрахунок на те, що, отримавши кілька відмов, люди просто не захочуть більше звертатися до архіву.
Фактично працює стара радянська система. Відвертої заборони немає, бо навіть недосконале чинне законодавство відкриває доступ до інформації, але процес затягується з надією на те, що комусь просто перехочеться працювати з документами. Але якщо таке бажання справді є, людина має набратися терпіння й знати свої права. Минулого року я став одним зі співавторів книги «Право на правду», яка є практичним порадником із доступу до архівів. Там усе сказано: що треба робити, які й кому заяви писати, як відстоювати свої права в разі відмови. Її можна безкоштовно скачати в Інтернеті.
— Що вдалося витягти з архівів СБУ до «зміни курсу»? Голодомор, ОУН-УПА, що ще?
— Ми встигли зачепити, але ще не повністю розкрити таку тему, як дисидентство другої половини ХХ ст. Значна частина дотичних до дисидентського руху документів була знищена в липні 1990 року за наказом КДБ. Ми виявили цілі описи знищених документів, а це були й паперові матеріали, й аудіо- та відеозаписи — свідчення стеження за активістами руху тощо.
Ще ми встигли активно розвинути міжнародну співпрацю — уклали угоду з польським Інститутом національної пам’яті, із чеським Інститутом дослідження тоталітаризму, з угорськими установами, ми обмінювалися з ними відповідними документами. У підсумку знайшли значний масив документів, що торкаються репресій проти польського населення в Україні, так званої польської операції 1937-1938 рр., коли було знищено понад 150 тис. поляків. Знайшли документи, що стосувалися катинських подій. Знайшли цілу низку матеріалів, пов’язаних із «празькою весною», й ознайомили з ними чеські інституції.

Навряд чи знайдуться виконавці, готові ризикнути свободою
— Чому матеріали, пов’язані з дисидентством, були знищені, а більш ранні (і страшніші) — дотичні до Голодомору — збереглися?
— Тому що КДБ був зацікавлений у знищенні матеріалів, ближчих до наших днів. Коли 1990-го було дано наказ про зачистку архівів, насамперед хотіли сховати злочини живих на той час працівників Комітету держбезпеки. У той час у країнах Східної Європи почалися процеси люстрації, які відкривали архіви спецслужб, тож було побоювання, що аналогічні події можливі й в Україні. Люди, які виконували цей наказ, нищили документи починаючи з 1980-х рр. і далі — «вглиб» — до 1960-х. Натомість, матеріали, датовані 1950-ми рр. і раніше, дуже добре збереглися. Можу засвідчити як дослідник історії УПА, що колекція документів про боротьбу УПА, є найцікавішою та найповнішою з усіх. Так само не бракує матеріалів і про сталінські репресії 1920-1930-х рр.
— Чи не виникає побоювання, що документи можуть продовжувати нищити й зараз?
— Побоювання є, але я не думаю, щоби таке справді відбувалося. Згідно зі законом, це — карний злочин. Для чого архівістам на це йти? Навіть якщо, враховуючи політичні віяння, у когось і виникне таке бажання, навряд чи знайдуться виконавці, готові ризикувати своєю свободою та виконувати завідомо незаконну вимогу.
— А документи в архівах СБУ зберігаються в належному стані? Чи, як це буває з деякими музейними фондами, — абияк?
— Умови зберігання є добрими, а от технічні можливості для читачів — ні. Немає належних читальних залів, які могли б умістити всіх охочих. Ми бачили вихід із ситуації у створенні електронних архівів.

«Чорні археологи» проводять системну роботу
— Тепер, коли якась небайдужа людина знайде подібні документи, вона тричі подумає, чи варто віддавати їх державним органам…
— Саме так. А тим часом чорний ринок архівних документів усе розростається, і я щоразу з великим обуренням читаю відповідні оголошення в Інтернеті — про продаж того чи іншого архіву за якимись абсолютно фантастичними цінами.
— Правду кажучи, це для мене новина. Ще можу уявити собі «чорну археологію», але ринок подібних документів…
— «Чорна археологія» і є джерелом поповнення подібного ринку.
— Тобто, документи ОУН-УПА в буквальному розумінні видобувають із-під землі?
— А звідки ж? Є документи, які описують, як їх ховали повстанці, є інструкції, де вказано, як слід закопувати архіви. Якщо коротко: документи загорталися в газету, далі вкладалися в алюмінієвий бідон для молока, який мав герметичну прогумовану кришку. Після цього бідон закопували. Знав про це тільки референт СБ тієї чи іншої районної організації ОУН. Робилося це з розрахунком на те, що колись, за незалежної України, документи будуть знайдені та вивчені. Частково це справдилося.
— Знахідки ці – випадкові, чи не так? Не існує ж мапи, де було би позначено всі схрони УПА?
— Мапи не існує, але «чорні археологи» проводять настільки системну роботу — вишукують документи, спілкуються з людьми, — що інколи знахідки бувають уже не випадкові, а закономірні.
— Яка частина «товару», представленого на чорному ринку, перекочовує за кордон?
— Гадаю, чимала. Хоча би тому, що навряд чи в Україні знайдуться фізичні чи юридичні особи, здатні заплатити на архів сотні тисяч доларів. Ще можу собі уявити, що «чорні археологи» продають колекціонерам листівки тієї доби або повстанські гроші. Але коли йдеться про паперові документи ОУН-УПА, то для приватної особи — та ще й за такі гроші! — пропозиція придбати їх не є цікавою. Разом із тим, є позитивні моменти: часто знайдені архіви передають у потрібні руки, зокрема, так поповнюється наш архів Центру досліджень визвольного руху.

Зупинити бажання пізнавати минуле не вдасться
— Змінімо напрямок розмови: чим завершився інцидент, пов’язаний із «Тюрмою на Лонцького»?
— Нічим. Справи не закрили. Матеріалів не повернули — ані Руслану Забілому, ані музею. Вилучили записи сучасних інтерв’ю з деякими дисидентами та долучили їх до справи про спробу розголошення державної таємниці. Востаннє всіх співробітників музею викликали на допит 2011-го, а 2012 року ще раз допитали п. Забілого. Щодо інших процесуальних дій нам нічого не відомо. Коли наші адвокати звернулися з проханням надати справу для ознайомлення, їм відповіли, що й самій справі також присвоєно гриф таємності.
— А Руслан Забілий так і лишається в статусі підозрюваного?
— Ні, виявилося, що він проходить у справі не як підозрюваний, а як свідок. Бо справу відкрито за фактом, а не проти когось. Та назву справи сформульовано таким цікавим чином, що її порушено «за фактом спроби розголошення державної таємниці Р. Забілим», тобто кожної миті він зі свідка може перетворитися на підозрюваного. Але я гадаю, що процес розкручування цієї справи вдалося таки зупинити. Понад сотню відомих науковців стало на захист п. Забілого та музею, і це змусило СБУ дещо відступити.
— Як справи в Інституту національної пам’яті?
— Справи кепські. Фактично інститут ліквідовано, хоч формально він іще існує. Інститут було створено 2006 року як спеціальний орган державної влади та як аналог до тих інституцій, котрі працювали в країнах Східної Європи в пострадянський період. 2010-го керівництво інституту було змінене, його очолив Валерій Солдатенко, представник КПУ, що було брутальною насмішкою над самою ідеєю створення інституту, призначення якого – досліджувати злочини комунізму. Це – те саме, якби «Яд Вашем» очолив якийсь неонацист. Відтак, в інституті провели кадрове скорочення, і зараз він існує як якийсь дорадчий орган при Кабінеті Міністрів. Але для чого такий орган і які його функції — цього ніхто не знає.
— Ви, як дослідник радянської минувшини, видали не одну книгу на цю тему. Як оцінюєте попит на подібну літературу?
— Попит — величезний. Він настільки зріс, що зараз історики не здатні його задовольнити. Можу сказати про свою книжку «Історія з грифом «Секретно»: протягом двох років вона тримається в українських книжкових топ-рейтинґах, кілька місяців була однією з найбільш продаваних книжок у книгарні «Є», була визнана бестселером, за версією тижневика «Коментарі». Люди є спраглі за такою літературою й історією, і зупинити їхнє бажання пізнати минуле не вдасться. Усе це вселяє оптимізм із приводу того, що нинішні труднощі є все-таки тимчасовими.
Розмовляла Наталія Лебідь, «Оглядач»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...