Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 13, 2019

Володимир Войнович: «Теперішній росіянин справді вірить, що все купується і продається»

Автор:

|

Травень 05, 2016

|

Рубрика:

Володимир Войнович: «Теперішній росіянин справді вірить, що все купується і продається»

Володимир Войнович

Усесвітню славу Володимиру Войновичу приніс його сатиричний роман-трилогія «Життя та надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» — їдка і глибока сатира на радянську життя. Іван Чонкін став у Росії не менш популярним, ніж його чеський літературний побратим Йозеф Швейк. Новий твір «Малиновий пелікан» — вже про життя вже сучасної Росії.

Путін контролює в країні все
— «Малиновий пелікан» — не перша ваша книга, видана українською мовою. Раніше були переклади «Чонкіна» та «Москви 2042». Чи відчули ви появу якихось нових груп читачів після виходу українських перекладів?
— Якщо ще назвете мій роман «Монументальна пропаганда», опублікований нещодавно видавництвом «Дніпро», то це буде повний список моїх книг, перекладених українською мовою моїм другом, чудовим поетом, прозаїком і перекладачем Михайлом Каменюком. Після виходу цих перекладів я не так багато чув відгуків українських читачів, але гадаю, що їх хвилює приблизно те ж, що і росіян.
— Герої «Малинового пелікана» дуже схожі з героями ваших книг радянського періоду — характерами, поведінкою та мисленням. А чим теперішній російський обиватель відрізняється від радянського?
— Років 20 тому я припустив, що радянський режим упав, але радянська людина буде жити ще довго. У Росії моє припущення підтверджується. Після короткої відлиги 1990-х рр., після серпня 1991-го люди, котрі розпрощалися з радянським режимом, не втримали завойованої висоти і поступово повернулися, до колишнього способу життя. Раніше пересічна радянська людина вірила в комунізм, світле майбутнє людства, заради якого варто жити, працювати, здійснювати подвиги, терпіти певні незручності і навіть віддати своє життя або відбирати його у когось. Ця віра вичерпала себе повністю років за 20 до краху радянського режиму. Ідеологія померла, а потім упала і держава, що спиралася на неї. З того часу політичні технологи шукають заміну колишній ідеології, але не знаходять. Релігія її місце не зайняла, і казенний патріотизм — тим більше. Теперішня людина насправді вірить тільки в те, що все купується і продається. Дії влади сприймає, як примхи погоди, які відвернути неможливо. Вибори для неї — лише пуста формальність, ритуал, згідно з яким треба прийти, поставити галочку в квадратику, на який їй укажуть і кинути бюлетень в урну. У можливості протесту також мало хто вірить. Звісно, у нас є люди, котрі думають інакше, але їх, на жаль, замало. Мільйони, що цінують свободу, поїхали туди, де вона була здобута не ними. Ті, хто залишилися і намагаються щось робити, піддаються постійному тиску. Опозиція наша слабка і в таких умовах іншою бути не може.
Країною керує одна людина, і такого культу особи у нас не було ще зі сталінських часів. Але справа тут — не тільки в самій особі, а в суспільстві, що створює для культу відповідні умови. Путін контролює в країні все. Інші органи влади — парламент, суд — фіктивні, всі без заперечень виконують волю «хазяїна». Ніякої демократії у нас немає, але заради справедливості скажу, що якісь свободи, що постійно присікаються, ще залишилися. У нас є одна радіостанція, один телеканал, що віщає тільки в Інтернеті, одна газета й один журнал. Ці видання й їхні автори, дотримуючись певного політесу, дозволяють собі критикувати владу і навіть самого президента. Але це все — до пори до часу. Поки пропаганда, що має величезний вплив на населення, забезпечує існуючій владі достатню підтримку, що виражається дуже високими рейтинґами, держава може дозволити щось своїм опонентам. Коли сила пропаганди ослабне, виникне нова ситуація.

З’явиться небезпека розпаду Росії
— Мабуть, головне питання книги «Малиновий пелікан» — про революцію в Росії. Чи можлива там справжня революція — кривава чи «оксамитова», а не черговий бунт — «безглуздий і нещадний»?
— Я — не революціонер, а художній письменник. Головне питання або, скоріше, тема мого художнього дослідження — не революція, а російський народ. Я намагаюся зрозуміти, чи знає народ, чого хоче? Чому не виносить уроків навіть із недавньої історії? Пропагандисти вселяють йому, що він — не такий, як усі, він — особливий і шляхом має йти особливим. Але той уже йшов по граблях, 70 років своїм шляхом і інших тягнув за собою. Чи не час одуматися, змирити гординю і дійти висновку, що, можливо, ми все ж не такі особливі? Можливо, особливий шлях змінити на вторований іншими народами, які вдаліше облаштували своє життя? Не вчити їх, а в них повчитися? Адже за їхнім добробутом — 3 тис. років зусиль кращих умів людства. Давно час зрозуміти, що там, де є реальні свобода, демократія, чесні вибори, регулярно змінюється влада, там люди краще живуть і матеріально, і духовно. Всякі людські пороки та злочини є в будь-якому людському суспільстві. Але в країнах вільних і демократичних люди набагато менше брешуть, крадуть, кидають дітей, убивають один одного та гинуть на дорогах. Там не ділять війною території та не сперечаються за них. Там не буває переворотів і революцій, бо в них немає потреби.
Росії революція також поки що не загрожує. Для того, щоб вона сталася, потрібні не тільки певні умови, коли низи не хочуть жити по-старому, а верхи не можуть. Для революції потрібна ще й революційна сила (партія чи рух) згуртована, що має великий вплив на народ, на армію й інші силові структури, має перед собою осмислену мету та переконливу програму. Такої сили в Росії немає. Але якщо економічна ситуація буде погіршуватися, то бунт або окремі та легко придушувані владою бунти можливі. Але гадаю, що Росію чекає інше. Коли на найвищій посаді держави відбудеться зміна влади, до того часу на верхах дозріє думка, що ми йдемо особливим шляхом у неправильному напрямку, і треба щось виправляти. Виправити економіку, встановити мир усередині країни, перестати вважати опозиційно налаштованих людей п’ятою колоною та ворогами народу, не брязкати зброєю і не штампувати її в непосильних для економіки та безглуздих кількостях, не воювати, відновити добрі відносини з Америкою, Європою й Україною. Але тоді неминуче ослабнуть узи, що стягують весь цей громіздкий механізм, який називається Російською державою, і з’явиться небезпека розпаду Росії.
Але з думкою, що Росія — втрачена для Європи країна, я категорично не згоден. Росія 1991 року зробила крок до свободи та демократії. Потім стався сильний відкат. Але коли буде зроблено другий крок, можливо, він виявиться успішнішим. Так чи інакше, але Росія й Україна стануть колись невід’ємною частиною демократичної та вільної Європи. Якщо до того не станеться ядерна катастрофа.

Дисиденти наблизили крах радянського режиму
— Чим закінчилася боротьба радянських дисидентів, до котрих зараховують і вас? Перемогою, поразкою? З тим вони боролися, з чим потрібно було боротися?
— Радянські дисиденти не були політичною партією і не були революціонерами. В основному вони вимагали від влади гласності, прав людини та законності. Вони викривали тоталітарну сутність радянського режиму, відкрили очі багатьом своїм співвітчизникам, привернули увагу світової громадськості та світових лідерів, із чим радянські вожді змушені були рахуватися. Дисидентство було одним із факторів, що наблизило крах радянського режиму. Радянська влада могла б запобігти цьому краху, якщо б дослухалася до дисидентів і вважала їх не ворогами, а союзниками та патріотами, ким вони насправді були. Щодо мене особисто, то моє дисидентство полягало, передусім, у тому, що я за прикладом Державіна «істину царям із посмішкою казав» і писав книги, які вже прочитали мільйони людей та продовжують читати 40 мовами світу, в т. ч. українською.
Розмовляв Юрій Сандул, Укрінформ

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply