Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 22, 2018

Володимир Тихий: «Країна без власного кінематографу — як людина без первинних статевих ознак»

Автор:

|

Квітень 19, 2018

|

Рубрика:

Володимир Тихий: «Країна без власного кінематографу — як людина без первинних статевих ознак»

«Те, що в Україні зараз відбувається справжній кінобум, не бачить хіба сліпий», — жартує режисер Володимир Тихий. І він до цього буму також причетний, адже зовсім скоро вийде в прокат його нова повнометражна стрічка «Брама», а за цикл документальних фільмів, присвячених Революції Гідності він та його операторська група нещодавно отримали Шевченківську премію.
— Що для вас особисто означає отримання Шевченківської премії?
— Для мене це певний етап, який відбувається зараз із сучасним історично-соціально-культурним контекстом.
До цього моменту художнє осмислення подій Майдану на офіційному рівні взагалі ігнорувалося. А проект «Вавилон’13» присвячений, передусім, Майдану, постмайданним історіям та антитерористичній операції. По-суті, культурне явище, яке відбулося чотири роки тому, до цього моменту не мало визнання, а зараз із врученням премії, набуло офіційного статусу. Через цю премію відбулася легалізація на державному рівні того, що є головним здобутком ідеологічного народження сучасної України.
— Ви якось казали, що фільми, які знімає «Вавилон’13», впливають на свідомість громадян…
— Ще з радянських часів маємо стереотип, що кіно виховує, а це — не зовсім так. Насправді, в радянські часи кіно мало такий сакральний сенс, оскільки церкви, яка б брала на себе функцію потужного ідеолога соціального життя країни, в СРСР не було. Тоді функцію карбування у свідомість людей сталих стереотипів і соціальних уявлень взяло на себе кіно. Але вже давно воно втратило цю функцію, бо виховує суспільство. Що може зробити хороший фільм? Може стати яскравим емоційним досвідом, який, можливо, згенерує зміну в самій людині. Але, якщо вона не готова до цієї зміни, то й кіно не допоможе. Посадити наших корупціонерів, щоб вони подивилися фільм про корупцію й очікувати, що після того вони перестануть брати хабарі? Це нереально. Виховні речі, які приписують кіно, мають завищені очікування.
Але воно впливає на багато інших аспектів розвитку суспільства, і країни, які більш-менш почуваються в статусі держав, мають непоганий кінематограф. Країни без кінематографу — це те ж саме, що людина без первинних статевих ознак. І те, що у нас 20 років не було кіно, не дуже добре.
— Чи вплинула на різкий ривок у розвитку вітчизняного кіноринку заборона російського медіапродукту?
— Авжеж, але, знову ж таки, яка це заборона? Адже всі бажаючі дивляться російські серіали і фільми цілком спокійно. Молодь користується Інтернетом, а літній людині родичі поставлять супутникову антену, і дивися зранку до вечора все, що показують на російських каналах. Але є певні економічні наслідки: росіяни вже за це гроші не отримують, як раніше. Тобто, як тільки заборонили російський медійний продукт в Україні, вони до 20-30 % прибутків відразу втратили. Це серйозно. І якщо українське кіно зараз не скористається цією ситуацією, то буде дуже зле.
— Які українські фільми останніх п’ятьох років вважаєте найзнаковішими?
— «Плем’я» Мирослава Слабошпицького — чи не найуспішніший за всю історію українського кінематографу. Єдине, що він заскладний для широкого глядача. Це знакове кіно, бо довело, що українське кіно може бути на гідному рівні. Фільм «Кіборги» також вважаю знаковим. Це дуже сильний художній образ, який демонструє вже нову людину на українському просторі. Для мене дуже знаковим і важливим також є вихід у прокат фільму «Dzidzio Контрабас». З одного боку, це демонструє, що популярна культура, так чи інакше, в нашій країні потужна і має свого прихильника. Тобто, йшли не на кіно, а йшли на Дзідзя, певна річ. А з іншого боку, це дуже цікавий момент — осмислення в гумористичній формі такого явища, як трудова міґрація. Звісно, все це вигадано, це комедія, фантастика, але відстані між глядачем і тим, що відбувається на екрані, немає. Тому фільм, насправді, дуже соціально-важлива подія.
— Я навіть чула припущення, що Дзідзьо має всі шанси стати більше актором, ніж співаком…
— Таких талановитих людей, як Дзідзьо — одиниці на мільйон, в нього справді потужний талант. Він ловить найтонші нюанси, перевтілюється. Чи буде він далі розвиватися як актор, не знаю. Зараз вони отримали той максимум, на який навіть не сподівалися, і після цього дуже тяжко втриматися на такому рівні польоту.
— Можливо, наступний фільм буде ще кращий?
— Вони роблять зараз наступний фільм, гадаю, він також матиме успіх, побачимо, не хочеться забігати наперед.
— А як оцінюєте фахову підготовку українських молодих акторів, і чи взагалі вистачить їх на ту кількість фільмів, які зараз почали зніматися?
— Я дивлюся все, що знімається за державні кошти, і практично у кожному фільмі є яскраві акторські роботи. Наш акторський потенціал дуже серйозний. Але проблема існує в тому, що довгий час уявлення про акторську роботу формувало телебачення, всілякі другорядні серіали. Яким би талановитим не був актор, він перебуває в цьому соціумі і зазнає його впливу, бачить по телевізору, як грають його колеги, і підсвідомо засвоює штампи.
На наші кастинги приходять підлітки, які не мають акторської школи, але вони підсвідомо починають грати, як у серіалах. На знімальному майданчику всі актори перебувають в стані стресу. Це не театр, де є спілкування з залом, де дійство починається, підхоплює, ти входиш в певний ритм, який потім тебе тримає. В кіно це шматочки, шматочки, шматочки, їх ще й місцями переставляють.
— Передивилася щойно ваш фільм «Зелена кофта», там зовсім юна дівчина головну роль грає. Чи є якась специфіка у роботі з непрофесійними акторами?
— Ми самі готуємо акторів, той же Слабошпицький, наприклад, узяв реально глухонімих і став знімати. Це робота, час, підготовка, певні репетиції.
— Де ви таких акторів набираєте?
— У нас є майстри кастингу, котрі мають велику базу й уміють шукати. Починаючи з якихось студій, закінчуючи поїздками в провінцію до шкіл.
— Навіть їздите до провінційних шкіл? То для когось може здійснитися казка, що приїхали, побачили та перетворили на зірку?
— Чому б ні? Якщо говорити про підлітків, то насамперед, шукають носія образу, який уже прописаний. Тобто, таку людину, котра грала б сама себе. Вимагати від молодих акторів, тим більше підлітків, щоб із ними на майданчику відбулося перевтілення з однієї людини в іншу, складно. Але в межах образу це може відбутися.
— А щодо дорослих акторів?
— Вітаються досвід і професійні можливості. Адже осмислення того, що ти робиш і як ти маєш це зробити, приходить із досвідом, і багато років треба витратити, щоб стати справді пластичним кіноактором.
— Чи розглядаєте ви для себе можливість переходу до комедійного жанру?
— Дуже хочу комедію! Єдине, що комедія дуже сильно залежить від соціально-культурного клімату, який існує в країні, а фактично у нас він тільки зараз почав складатися. Є «Dzidzio Контрабас», але є, наприклад, «Свінгери», чи фільми Зеленського, які експлуатують вже сто разів пережований радянський і пострадянський контент образів, жартів і тем.
— Можливо, вони такі успішні ще й через те, що там знімаються шоумени?
— По-різному. Маю на увазі, те чим вони оперують. Вони оперують, умовно кажучи, жартами з останньої сторінки радянських видань: анекдоти або фельєтон про алкоголіка. Хоча, це відбувається не тому, що вони не талановиті, а тому що існує певний жанр гумору. Жартувати модерново важко, бо, зазвичай, починаєш використовувати образи, які ще не є сталими, і це, здебільшого, не спрацьовує для широкої аудиторії. Коли жартуєш, то маєш оперувати речами, які всім навколо зрозумілі, тоді всім буде смішно.
Любов Базів, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...