Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, May. 25, 2019

Володимир Середа: «Польські комуністи хотіли моноетнічної держави»

Автор:

|

Вересень 19, 2013

|

Рубрика:

Володимир Середа: «Польські комуністи хотіли моноетнічної держави»

Із Польщі 69 років тому почали депортувати українців. За сім років польський і радянський уряди примусово переселили близько 500 тис. наших земляків. Про перший період депортації, що розпочався 9 вересня 1944-го, із власного життєвого досвіду розповів Володимир Середа, голова Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння».

Для депортації правових підстав не було
— У Верховній Раді зареєстровано постанову, у якій депортація українців 1944-1951 рр. називається «етнічною чисткою з ознаками ґеноциду». Чи не є це симетричною відповіддю на польське трактування Волинських подій?
— Для нас, депортованих українців, політична та юридична оцінки нашого примусового виселення завжди були актуальними. Однак маємо визнати й інше: антиукраїнські настрої, а подеколи – істерія, яку ми зараз спостерігаємо в Польщі, набрали обертів у останні роки. Польська політична еліта не завжди дотримується попередніх польсько-українських домовленостей. Зокрема, це стосується українських меморіалів у Польщі й навпаки. І раніше сторони знаходили порозуміння.
— Які були правові підстави цієї депортації?
— Жодних. Угоду про так звану евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР 9 вересня 1944 року в Любліні уклали органи влади, які на той час ніким на міжнародній арені не визнавалися. Це були уряд УРСР і Польський комітет національного визволення. Станом на 9 вересня 1944-го, ще не існувало міждержавного договору про радянсько-польський кордон. Його було укладено лише 16 серпня 1945 року в Москві, а ратифіковано – у лютому 1946-го. Однак в угоді 1944 року вже перераховувалися навіть повіти, із яких мали виселяти українців.
— Якою була позиція Сталіна?
— Формально він вирішив не втручатись у проблеми українців, які опинилися по той бік кордону. Це було доручено васалам — уряду УРСР, який тоді очолював Микита Хрущов, і комуністичному Польському комітету національного визволення на чолі з Едвардом Осубкою-Моравським.
— Чому ж Москва погодилася на переселення?
— Уся річ у тому, що це переселення йшло у двох напрямках — зі Заходу на Схід і зі Сходу на Захід. Із території УРСР до Польщі було репатрійовано понад 700 тис. поляків. Це – те, що не дає зараз спокійно жити багатьом так званим кресовим середовищам у Польщі.

Режим у Польщі будував державу без меншин
— Яку мету мав польський комуністичний режим?
— Комуністичний режим Польщі ставив собі за мету продовжити злочинну політику польського міжвоєнного уряду націонал-демократів — збудувати в Польщі моноетнічну державу, де би не було місця для національних меншин.
— В угоді кілька разів було вказано, що евакуація відбувалася добровільно. Наскільки це не суперечить дійсності?
— Евакуація — це тимчасове переселення у зв’язку з якимись катастрофами, стихійними лихами, воєнними діями. Однак після усунення причин евакуації всі охочі можуть повернутися додому. У цьому ж випадку такого не передбачалось. На початку листопада 1944 року люблінський воєвода Казімєж Сідор у зверненні до керівництва комуністичної влади Польщі стверджував, що теза «добровільності» в угоді про переселення є неслушною й треба «йти на примусове переселення».
— Кого почали виселяти першими?
— Перші ешелони з українцями поїхали 15 жовтня 1944 року — це були, в основному, ешелони з Холмщини. Депортація звідти почалася передусім тому, що це була найбільш страждальна земля. Антиукраїнський терор розпочався там 1942-го. Спочатку польське підпілля вбивало найбільш політично свідомих українців — учителів, священиків і громадських діячів. Навесні 1944 року антиукраїнський терор на Холмщині сягнув свого апогею. Символом цієї трагедії є колись українське село Сагринь. Крім антиукраїнського терору «добровільність» евакуації «забезпечувалася» повною ліквідацією українського шкільництва, будь-яких проявів організованого українського громадського життя, дискримінацією українців під час проведення аграрної реформи, непосильними обов’язковими податками, контингентами зерна тощо.
— Як депортація проводилася на інших територіях?
— Після Холмщини депортація продовжилася на Лемківщині, у Надсянні та в Західній Бойківщині. Методи її стимулювання не змінилися. Навесні 1945-го там було знищено десятки українських сіл, зокрема Павлокому, Бахів, Скопів, Березку, Малковичі, Пискоровичі, Гораєць, Новий і Старий Люблінці, де було замучено не одну сотню українців.
Народ був у паніці, розгублений, і переселення відбувалося дуже мляво. Улітку 1945 року стало очевидним, що акція остаточно провалилася. Настільки великим було небажання виїздити, покидати рідні оселі, прабатьківський край. Тому з вересня 1945-го примусове виселення українців безпосередньо здійснювали спеціально підготовлені військові підрозділи трьох польських дивізій. Так само, як і на території УРСР, у повоєнній Польщі комуністичні режими брутально ліквідували УГКЦ. Перемиські єпископи УГКЦ Йосафат Коциловський і Григорій Лакота 1946 року були заарештовані, передані НКВД і ув’язнені в радянських концтаборах, де й загинули.

Поляки прощалися камінням
— Як виселяли вашу родину?
— Наше рідне село Ляшки, як і всю східну Ярославщину, польські солдати виселяли навесні 1946-го. 21 березня на нашому подвір’ї з’явилося кілька непрошених гостей у мундирах польських солдатів. У брутальний, щоби було переконливіше, спосіб вони наказали за лічені години спакувати на один віз своє майно. У нашвидкуруч оформленому евакуаційному листі було написано, що на цьому возі помістилося вісім центнерів зерна та ще десять центнерів речей домашнього вжитку. Усе, що не вміщалось на возі, залишалося. Зізнаюсь, що ми утримували три корови, кілька свиней, багато домашньої птиці та кролів. Прив’язали до воза одну корову та покинули рідну оселю. Валка підвод з українцями була конвойована до залізничної станції в місті Радимному — тому самому, де в липні ц. р. польські шовіністи провели провокаційну «реконструкцію Волинської різанини беззахисних поляків».
На щастя, наш найближчий добрий сусід — поляк Станіслав Гальва — своєю підводою привіз на станцію ще трохи корму для двох коней і нашої годівниці корови. Кілька днів у холодну дощову погоду в напівзруйнованих бараках поблизу станції ми чекали на товарні вагони. Польські «герої» мали можливість прощатися з нами не тільки образливими викриками, а й жбурлянням каміння.
У двохвісні товарні вагони запихали по дві-три сім’ї. В одній половині вагона розмістилися ми на наших пожитках, а в іншій — наші коні та корови. Холод, антисанітарія, а найбільше – страждання голодних коней, корівок — ось що супроводжувало понад тижневу «добровільну евакуаційну» дорогу (протяжністю менш ніж 30 км) до польсько-радянського кордону.
— Куди саме вас виселили, і як проходив процес адаптації?
— Наш ешелон розселили по багатьох селах Великобірківського району Тернопільської області. Нас відправили в село Байківці. Житла тут бракувало, тому на одне подвір’я та в одну хату поселяли по дві сім’ї. Це були господарства, із яких 1945 року виїхали поляки. Усе, що перед нами було, коли ми зайшли у свою кімнату, — це голі стіни й підлога. Ані ліжка, ані столу, ані стільця. Найважче було з приготуванням їжі — поблизу не було лісу, місцеві люди розпалювали вогонь соломою, яку нам важко було дістати. У цьому селі ми були не першими переселенцями — 1945-го сюди привезли українців із Перемишля. Місцеве населення, попри певні наші відмінності на культурному рівні, поставилося до нас добре — із розумінням нашої трагедії.

Там, де українська самооборона була міцніша, було менше жертв
— Якою була реакція українського підпілля на депортацію українців?
— Перші українські загони самооборони на Закерзонні почали створюватися навесні 1945 року — із них і почали формувати відділи УПА. Було зрозуміло, що без організованого опору народ є покинутим напризволяще.
Щоправда, були спроби вести перемовини з польським підпіллям. Однак їх результати були тимчасовими, і домовленості порушувались здебільшого польською стороною. Варто визнати: там, де українська самооборона була міцнішою, було менше українських жертв.
— Як довго тривала депортація українців?
— Кілька разів термін виселення продовжувався, й офіційно депортація закінчилася в червні 1946 року. Хоча зачистка тривала до кінця липня. За офіційними даними, на територію УРСР загалом було депортовано 482,8 тис. осіб. Очевидно, що реальна кількість вигнаних українців була більшою. В окремих місцевостях не було належного обліку, люди втікали, рятуючи своє життя.
— Чи була реакція на це примусове переселення від міжнародної спільноти?
— Східні кордони повоєнної Польщі були важливим питанням на міжнародних конференціях у часи Другої світової війни. Зокрема, у Ялті Сталін їх фактично вже погодив зі західними союзниками. В основу цих домовленостей лягла «лінія Керзона», якою – з окремими відхиленнями на користь Польщі — мав проходити кордон.
— Хто повинен відповісти за ці злочини?
— Відповідальність за депортації українців 1944-1946, 1948 та 1951 років повинні нести обидва комуністичних режими — польський і радянський. Що ж до акції «Вісла» 1947-го, то це – справа винятково Польської Народної Республіки. Не знаю жодного документа, у якому йшлося би про офіційну вказівку Кремля проводити акцію «Вісла». Хоч вона й проводилась у погодженні з Кремлем.
Розмовляв Михайло Галущак, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...