Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 26, 2019

Володимир Литвин: «Радянологи» стверджують, що причин для розпаду СРСР не було»

Автор:

|

Грудень 15, 2011

|

Рубрика:

Володимир Литвин: «Радянологи» стверджують, що причин для розпаду СРСР не було»

8 грудня 1991 року так звана Біловезька угода остаточно закріпила розпад СРСР. Свою незалежність Україна багато в чому отримала завдяки збігу об’єктивних і суб’єктивних обставин. Те, що відбулося 2004 року, було не революцією, а в кращому випадку — державним переворотом. Головний ризик для України на 20 прийдешніх років полягає в тому, що вона й надалі може залишитися державою з обмеженим суверенітетом. Цими й іншими висновками та думками поділився Володимир Литвин, голова Верховної Ради України (ВРУ).

Союз не витримав гонки озброєнь

— Отже, референдум 1 грудня 1991 року… Чи були його результати передбачуваними?

— Вони були об’єктивно зумовлені. Бо підвалини СРСР підточувалися протягом тривалого часу. Це було закладено й Голодомором, і репресіями, і, як не дивно це звучить, війною. Бо коли солдати й офіцери побували за межами СРСР, то побачили, що розмови про загниваючий капіталізм і швидку світову революцію не мають жодних підстав. А мобілізовано тоді було 35 млн людей. І «відлига», і розвінчування культу особи Сталіна також підірвали радянську систему. Наступна віха — Гельсінський акт, підписання якого призвело до того, що почав чинитися тиск на СРСР. Він не витримав гонки озброєнь, уміло нав’язаної Заходом. Позначилася й закостенілість керівництва, і постійна смерть вождів. Країна не могла вирватися зі замкненого кола поховання перших осіб. І, нарешті, це — Чорнобильська аварія, коли люди відчули, що вони нікому не потрібні, що все довкола — фарисейство, народові не дозволяють знати правду. Чорнобильська трагедія була надзвичайно великим рушієм розпаду СРСР. Додамо сюди конфлікти, які розгорілися на пострадянських просторах. Усе це призвело до того, що люди спочатку висловилися за оновлений Союз, а потім, побачивши бездарність керівництва СРСР, — за те, щоб Україна стала самостійною державою.

— У нас прийнято вважати, що рух України до незалежності був об’єктивним і неминучим, а з ваших слів випливає, що якби не було Чорнобильської аварії, то ми й досі жили б у СРСР…

— Ви ж пам’ятаєте, що президент США, який тоді виступав у Києві, казав, що нам треба залишитися в СРСР… Гадаю, він володів величезним масивом інформації. І його позиція аж ніяк не свідчила про те, що він не знає реалій. Але він розумів, які наслідки будуть, у тому числі для світоустрою, від розпаду СРСР. Зрозуміло, він виходив із геостратеґічних міркувань, пропонуючи українцям залишатися в Союзі. До того ж був час, коли й дослідники-«радянологи» робили акцент лише на об’єктивних чинниках. Тепер, коли є можливість переглянути архівні документи, з’являється арґументація, що були й суб’єктивні фактори: боротьба за владу, зокрема в Москві — між Єльциним і Горбачовим. Тоді домінував принцип — спочатку розійтися, а потім економічні закони, спільна економіка, спільна історія призведуть до того, що все повернеться «на круги своя».

Компартія була деморалізована

— Хочете сказати, що, певною мірою, незалежність України є результатом випадкового збігу обставин?

— Звичайно! Хоча загальні, кореневі причини свідчать про об’єктивний процес, але зверніть увагу на останні оцінки тих, кого ми за звичкою називаємо «радянологами». Вони стверджують, що об’єктивних причин для розпаду СРСР не було. Тобто вони змінили свою позицію.

— Ви теж схиляєтеся до цієї думки?

— Ні, я думаю, що критична маса була такою, що СРСР більше не міг існувати.

— Навесні того ж 1991 року був іще один референдум, про який зараз мало хто згадує. Тоді більшість українців проголосувала за оновлений Союз. Як могло статися, що громадська думка в країні змінилася так кардинально за такий короткий термін?

— Про більшість чинників я вже говорив. До того ж люди ще не усвідомили всієї відповідальності за сказане «так» чи «ні», не аналізували ймовірних наслідків. Люди тоді були навчені вірити сказаному офіційно, особливо друкованому слову. Прихильники такого «розлучення» були активнішими в той момент. Домінувала пропаґанда того, що самостійно Україна зможе жити набагато краще та безпечніше, ніж у СРСР. А Компартія була деморалізована, навіть загнана в підпілля. Люди, які мали стосунок до партії, відчули звіриним чуттям подих історії й осідлали цей процес, аби залишитися на перших ролях.

— Грудневий референдум 1991 року був першим у незалежній Україні, але й останнім, рішення за яким — леґітимізоване. Чому ми на 21-му році незалежності боїмося вдаватися до прямої демократії?

— Проблема — не в тому, щоби провести референдум із того чи іншого питання, а в тому, як розпорядитися його результатами. Візьмімо найчутливіші питання. Наприклад, НАТО. Для нас є зрозумілим, якими будуть підсумки референдуму, але вони зафіксують розкол. Ми знаємо, що в нас існують різні світоглядні установки на сході та заході України. Але навіщо нам ця фіксація? Друге питання — мовне. Ми можемо з невеликою часткою похибки спрогнозувати, які результати референдуму будуть загалом по Україні й по реґіонах. А що це дасть на виході? Зафіксує розкол. А нам треба думати, як уникати конфліктів.

Україна належить до Європи

— А може, не варто боятися конфліктів усередині країни? Учені стверджують, що саме простійна боротьба, те, що ми вважаємо міжусобицями, сприяла побудові в Європі системи балансу сил, яку ми називаємо демократією?

— Чому зараз Європа виробила те, що ми називаємо європейськими цінностями? Бо пережила чимало конфліктів. Дві світові війни — де вони розгорталися? Інші ж частини світу були ізольовані й зберегли той спосіб життя, який складався віками. Й усвідомлення того, що треба дійти порозуміння, примиритися, призводить до вироблення відповідних правил співжиття. Це добре видно на прикладі Німеччини. Іноді виникає враження, що її народ несе на собі відбиток особистої провини за Другу світову війну. Звідси — ця демонстрація толерантності, намагання знайти те, що об’єднує. Зверніть увагу, як зараз Німеччина рятує Європейський Союз, у тому числі за рахунок зниження добробуту власних громадян. Чому Україна до цього не прийшла? Вона би прийшла, оскільки й ментально, й історично, і географічно все-таки належить до Європи. Але ми несемо на собі відбиток тривалого існування класового суспільства. А при класовому підході спові­дується принцип: хто не зі мною, той — мій ворог. А ворога треба обов’язково знищити. Погляньте на українських політиків. Вони зазвичай говорять про свободу, демократію, про верховенство права. Але вони — тоталітарні за своєю сутністю: хочуть командувати, нетерпимі до критики, не живуть за європейськими стандартами. Нам потрібна зміна поколінь політиків, людей, на яких не тисне тягар минулого.

— І як же нові люди прийдуть у політику?

— Нам потрібна така виборча система, яка би дозволила ввести в політичний клас нову генерацію. Зараз домінують ті, хто народився в 1950-х рр. Ми, мабуть, запізнилися на одне покоління. Тепер уже мали б на повний голос звучати думки тих, хто народився в 1960-х. У кого було менше того неґативного досвіду. Частково, на мінімальному рівні, це вдасться зробити, якщо в нас буде все штатно під час виборів 2012 року. Але моментом істини для України стане 2017 рік. Не тому, що це буде сторіччя революції, а з огляду на те, що в цей період повинна радикально змінитися еліта країни.

— Через 20 років після здобуття незалежності в нас виник феномен, який важко знайти в історії інших країн, — такий собі сепаратизм навпаки, коли одні кажуть, що, аби жити спокійно, треба позбутися Галичини, а інші — Криму. Де його витоки?

— У цілковитій політичній безвідповідальності. Якби політик це заявив у будь-якій іншій країні, суспільство би, як мінімум, піддало його тотальному остракізму. А в нас він — герой, який їде в той чи інший реґіон, а там йому аплодують. Постійне намагання розірвати єдиний український організм обертається тим, що Україна втрачає перспективу. І все це робиться під вибори. На превеликий жаль, рівень культури в нас такий, що політики загальнодержавного рівня, які пропонують серединну лінію, що допоможе зберегти цілісність країни, не затребувані. Друге — відбувся процес розмивання середнього класу, до якого люди належать як за рівнем освіти й світоглядними установками, так і за рівнем матеріальної забезпеченості. Раніше це були вчителі, медики, інженерно-технічні працівники, інтелігенція. А зараз ці люди переходять у табір пролетаріату, навіть люмпена, і вони не сприймають влади. Вони в багатьох випадках є рупором ретрансляції невдоволення основної маси людей. І вони, по суті, підштовхують решту до протистояння не лише з владою, а й з державою.

Революція ламає суспільний устрій

— То ви — не прихильник революцій?

— Так, я — проти революцій. Революції відкидають суспільство у своєму розвитку. У нас вони відбуваються як державні перевороти. Коли говорять про те, що сталося 2004 року, часто називають це Помаранчевою революцією. Я також піддавався інколи цим емоціям і навіть уживав цей термін. Але революція радикально ламає суспільний устрій. А в Україні просто до влади були приведені інші люди. І все. У кращому разі, це є державний переворот. У недемократичних суспільствах, де люди не мають можливостей контролювати владу й де влада діє безконтрольно, не рахуючись із настроями людей, державні перевороти є виправдані. Але саме за таких умов.

— Які ризики та виклики стоять перед Україною в другому двадцятиріччі її існування як незалежної держави?

— Головний ризик — у тому, що Україна може залишатися й надалі державою з формальним суверенітетом. Зараз немає ідеального суверенітету в жодній країні, світ стає взаємопов’язаним. І завжди виклики у вигляді криз призводять до того, що на противагу політиці розбігання є намагання консолідації та координації зусиль. Я вважаю, що держава є суверенною тоді, коли з кардинальних питань приймає самостійні рішення. Є величезні намагання, що тривали протягом усіх 20 років, розглядати Україну як об’єкт, а не суб’єкт міжнародної політики. І відстежується закономірність: щойно Україна починає заявляти про своє право ухвалювати ключові рішення, її одразу «триножать». Тим більше що з’являється багато ґлобальних гравців, які будуть між собою домовлятися про правила співіснування за рахунок розподілу сфер впливу. Ми повертаємося до того, що було на повоєнній мапі в Європі.

Розмовляв Євген Якунов, Укрінформ

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...