Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Володимир Лущак: «Україна — бідна країна, але годує своїми мізками Захід»

Автор:

|

Липень 25, 2013

|

Рубрика:

Володимир Лущак: «Україна — бідна країна, але годує своїми мізками Захід»

Професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Володимир Лущак у «Рейтинґу науковців України» за показниками наукометричної бази даних Scopus увійшов до сотні найкращих науковців. Попрацювавши в найпередовіших наукових лабораторіях Фінляндії, Польщі, Росії, Великої Британії, Бразилії, п. Лущак повернувся в Україну, щоби тут розвивати науку. Високий рейтинґ Прикарпатського університету значною мірою забезпечила молода, проте вже добре знана в науковому світі тутешня кафедра біохімії та біотехнології, очолювана Володимиром Лущаком, членом «Українського наукового клубу». Але сам професор не дуже охоче говорить про свої досягнення.

Чиновники говорять високі слова, а реальних кроків не видно
— Як би ви охарактеризували науку в Україні? На якому рівні вона перебуває в нашій країні, порівняно зі Заходом?
— Візьмімо час від здобуття Україною незалежності. Було кілька добрих шкіл із біології, зокрема в Києві. Але після розвалу СРСР наука в цьому суспільстві виявилася маргінальною та фактично непотрібною. Чиновники з трибун говорять про науку високі слова, проте реальних кроків не видно.
Якісь гроші на науку, звісно, виділяються. Тільки як вони виділяються, як працюють ці системи? Я не ідеалізую тієї науки, яка є на Заході. Проте там при оцінюванні проектів значно більше об’єктивності. У нас же проект може отримати високі оцінки експертів. Інколи – об’єктивні, інколи — не дуже. Але експертна оцінка, здається, не завжди відіграє вирішальну роль. Утручаються інші фактори, які не лежать на поверхні й котрі мені невідомі.
Є тільки здогади, але я не звик маніпулювати фактами. Факти полягають в тому, що зараз наша лабораторія при кафедрі майже не отримує фінансової підтримки. Це – лабораторія, яка щороку має 6-8 публікацій у міжнародних журналах. Та наразі ми все одно маємо нуль фінансової підтримки.
— Чим це пояснюють?
— А ніхто нікому не повинен нічого пояснювати. Подали ґрант, не виграли — усе. Аргументації, чому ґрант не виграв, зазвичай ми не отримуємо. Ми не можемо порівняти, хто виграв, чому виграв і за якими критеріями оцінювалося. Не можемо виявити розбіжності в декларованих критеріях оцінювання наукових проектів і реальному отриманні фінансової підтримки.
Те, що за останні роки наукові школи занепали, є наслідком відсутності фінансової підтримки та розуміння з боку суспільства. Можливо, у цьому частково винні самі вчені. Але якщо весь час займатися популяризацією науки, то не буде коли працювати. Одні – популяризуються, інші — працюють. Не бачу в нас реального інтересу до високої науки. Її рівень — одна з ознак цивілізованої, розвиненої країни. Навіть якщо країна є економічно багата, але не має науки, то вона — просто сировинний придаток.
— Яким є рівень науки в Україні, порівняно з країнами колишнього СРСР?
— Безумовний лідер із розвитку науки — Російська Федерація. Серед країн усього колишнього Радянського Союзу в Росії було, є й буде найбільше фінансів на науку, найбільше ресурсів. Водночас, Україна була колонією, усе найкраще збиралося в Москві.
Я вчився в Московському державному університеті імені Михайла Ломоносова. Там бачив, коли приїжджав з України академік і просив реактиви. Мені це було дуже неприємно. Ресурси, голови збиралися в Москві та Підмосков’ї, набагато менше було в Ленінграді, Новосибірську, значно менше в Красноярську. І третє місце, мабуть, посідав усе ж таки Київ, значно далі був Харків. Навіть ті потужні школи, які тоді були в Україні, — це київська, харківська й, здається, донецька математичні школи — із часом перетягнули до Москви. Потенціал решти країн був значно меншим, ніж навіть України. Були окремі школи в Білорусі, Прибалтиці. Грузія щось трошки робила. Мізер — в Азербайджані й Вірменії. Зараз усі одночасно сильно опустилися вниз.

Ми — маргінали
— Що крім поганого фінансування заважає науці розвиватися?
— Є певні організаційні моменти. Зокрема, створення наукової спільноти. Друга проблема, про яку я не говорив, — відтік кадрів. Це означає, що тим амбітним людям, які хочуть робити науку тут, утриматися й щось зробити майже неможливо.
Я сам багато разів виїжджав і повертався. Переважна більшість тих, хто виїхав, назавжди втрачена для України. Так виходить, що Україна, будучи економічно бідною країною, годує своїми мізками Захід. Ми не маємо послідовності, покоління втрачене.
І третя проблема — це те, із чим я безпосередньо пов’язаний, бо викладаю в університеті. В Україні фактично відсутній соціальний інтерес і попит на науковців. Ми — маргінали. Футбол, бокс — це теж потрібно, фестивалі — це все прекрасно. Значно складніше є зрозуміти, що там той науковець у своєму кабінеті чи лабораторії робить. Із тим, що на поверхні, легше працювати. Ще одна проблема — практична відсутність наукової спільноти.
Потім іде проблема, яка частково теж пов’язана з фінансуванням, — питання організації та проведення конференцій, обміну, форумів. Багато науковців просто не має змоги поїхати навіть на ті конференції, які влаштовуються в Україні. Наприклад, якщо конференція в Ялті чи ще десь, де відносно дорого, я ще буду думати, чи їхати. Але це — однозначний програш, тому що наука — це обмін інформацією, треба спілкуватись. Їхати за свій кошт? Якщо професор отримує 4 тис. грн, а квитки коштують, скажімо, 500 USD, то порахуйте самі. Науковці довго збирають гроші для того, щоби поїхати. І потім дуже складно, коли тобі бракує кількох сотень євро чи доларів для того, щоби спокійно піти разом із колегами в кафе посидіти й витратити за вечір аж 50 EUR. Для нас це — величезні гроші.
— Ви згадали про відтік кадрів. Напрошується запитання: що вас тримає в Івано-Франківську? Що змусило вас повернутися в Україну?
— Мене нічого не змушувало й не тримає. Це — моя земля, я тут народився й виріс.
— В Україні за нинішніх умов це якось дивно звучить…
— Можливо, це пролунає пафосно, але країна — це ми, країна починається з нас. Я роблю так, як вважаю за потрібне. Моєю метою було зібрати знання по світах і привезти до себе додому, віддати тим дітям, тій землі, тим людям, які мене виростили. Для мене це – не слова, для мене це важливо. Я й дітей сюди привіз, ми по світах із ними їздили. Вони тут подорослішали. Для мене важливо бути українцем, це – щось значно більше.
— Повернімося до питання про загальний стан науки. Як вважаєте, чи можуть відбутися якісь зміни в науці й освіті?
— Я активно працюю у вищій школі 15 років, у науці — із 1986-го, коли захистив кандидатську дисертацію в Москві. Усе моє життя пов’язане з наукою та з освітою. На жаль, реальних кроків на підтримку вітчизняної науки з боку держави я не побачив. Навіть гірше, є певна кількість ініціатив знизу чи зсередини, які фактично не реалізовуються. Чому? Знову ж, усе впирається у фінанси.
Зараз у нас 0,3 % бюджету йде на науку. Ця сума — мізерна, вона зовсім не витримує ніякої критики. І навіть те, що задекларовано, часто не дається. Загалом, єдиний розумний шлях із цього всього — щоби ці дві гори зійшлися. Тобто, і держава, і саме наукове й освітянське середовище повинні проявити спільну ініціативу.

На кожного викладача – понад десяток студентів
— Окрім наукової діяльності ви ще й викладаєте в університеті. Як вам наша система освіти?
— Декларацій багато — болонський процес, мобільність, але воно все не реалізовується, це тільки на папері та в заявах із трибуни. По суті, що ми зараз маємо? Законсервований і розвинений негатив і загублений позитив.
Я не вважаю, що системи тестування, які зараз використовуються, є розумними. Тому що викладач повинен на живо спілкуватися зі студентом. Вони кажуть, що ніхто не заважає це робити, але на викладачів припадає таке навантаження, що вони просто не в змозі нормально працювати. Якщо на одного викладача норма — 12 студентів, то це неможливо. Болонський процес — це індивідуальна робота зі студентами. Якщо в середньому навантаження на викладача — 800 годин на рік, то це забирає половину робочого часу. А ще треба готувати лекції, займатися наукою, іще щось. А на живе спілкування зі студентами залишається дуже мало часу. На кожного викладача по десятку студентів, курсових, бакалаврських, магістерських чи дипломних. Це – проблема.
— А що ви порадите молодим науковцям, які хочуть займатися наукою? Що потрібно науковцю для доброго майбутнього?
— Для доброго майбутнього потрібен добрий старт, добрий фундамент. Де його можна отримати та як отримати? У нас, в Україні, ще залишилися уламки, кілька закладів, де, на загал, можуть дати непогану базову освіту. Гадаю, що в цьому плані для базової освіти найкраще підійдуть Київський, Львівський, Харківський, Чернівецький, Одеський університети.
Що важливо на етапі становлення людини як науковця в ранньому віці? Ранній вік — це після закінчення університету чи останній курс університету, останній рік-два бакалаврату, магістратура, спеціаліст — воно принципово не відрізняється ніде. Тут дещо інші речі потрібні — наукова школа. Якщо ти хочеш працювати на міжнародному рівні, треба вчитися там, де такі роботи робляться. Що вище хочеш заскочити, тим сильніших і тяжчих керівників ти повинен мати. Вони – добрі люди, але їх відрізняє зазвичай висока вимогливість і здатність працювати та збирати тих, хто задовольняє ці критерії. Повинне бути усвідомлення, бажання. Й окрім стандартних фахових критеріїв оцінки професіоналів, звичайно, володіння англійською мовою. Англійська — міжнародна мова науки. Цим ми якраз на кафедрі займаємося, ми в наших студентів самі ведемо заняття з фахової англійської.
Розмовляла Катерина Аврамчук, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...