Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Володимир Клос: «Німці нам нічого не обіцяли і ми від них нічого не очікували»

Автор:

|

Жовтень 05, 2017

|

Рубрика:

Володимир Клос: «Німці нам нічого не обіцяли і ми від них нічого не очікували»

Володимир Клос із дружиною Анною

Американський фізіотерапевт Володимир Клос розповів про те, чому юнаком пішов у дивізію «Галичина», як вдалося не потрапити в полон та навіщо у 80 років повернувся на Батьківщину.

Українці у Waffen-SS
28 квітня 1943 року Отто Вехтер, губернатор дистрикту «Галичина», за підтримки Володимира Кубійовича, керівника Українського центрального комітету, проголосив набір до дивізії СС «Галичина». Тоді я був у Сокальській гімназії. Ми, гімназисти, були готові на таку оказію з тієї причини, що молодь була патріотична. Ми чекали на поклик, ми всі вірили, як з’явиться така нагода, то треба її використати. Німці нам нічого не обіцяли і ми нічого від них не очікували. Вже в той час у лісах, у Карпатах, і на Волині, і на Поліссі були сотні тисяч упівців. Ми думали, що нам необхідно мати вишколену частину, яка буде готовою до бою. УПА не могла взяти всіх добровольців до себе. Тому вирішили, що маємо піти до дивізії, отримати вишкіл, а як буде потреба, то будемо бити того, кого треба. Ми тільки хотіли зброю і вишкіл. І отримали те, що хотіли.

Бій під Бродами
1 вересня опинився у вишкільному таборі у Гайделягері, поблизу польського міста Дембіци. Нас муштрували три місяці, а пізніше я потрапив до Праги, де був приблизно два місяці. Там вчили, як надавати першу медичну допомогу, робити перев’язки тощо. Та після тих курсів я не потрапив у санітарну сотню, бо мав вишколювати рекрутів. Мав сильний голос, то мене направили до запасного полку. І, можливо, тому я тепер тут. Наш полк розташовувався зазвичай за 10-15 км від фронту. Ми готували рекрутів, які долучалися до фронту. Тож під Броди ми приїхали на два тижні пізніше від решти дивізії. У Галичині я участі в боях не брав, мій полк дислокувався у Безбродах. Верталися до Львова пішки, далі — потягом на Добромиль, Краків і Нойгамер. Уже там дізналися, що загинуло близько 12 тис. дивізійників, половина з яких померла, а ще кілька тисяч поранених потрапили в полон.

Звичайні воєнні будні
Близько 2 тис. добровольців повернулося на німецьку базу, їх доповнили новобранцями і створили 2-гу дивізію. Тоді я став гармашем, отримав ступінь підхорунжого і був призначений до легкої піхоти. Звідти нас спрямували до Словаччини: боротися зі словацькими партизанами. У січні 1945-го у Югославії ми ходили з частиною в гори проти комуністичних партизанів Йосипа Броз Тіто. Після цього кинули нас на більшовицький фронт під Фельдбахом. Моє завдання було надавати необхідні координати, скеровувати на обстріл. Якось я помітив, як за 200-300 м від мене їздять більшовики на автівках туди-сюди. Зауважив одну хатину і рішив, що це якийсь їхній центр. Вирахував дані і наша гармата туди поцілила. Першого разу потрапила десь за 40 м від тієї хати, та наступного разу — прямісінько в ціль. Як нині, бачу: люди, кури, автомобілі — всі втікають. Така звичайна воєнна сцена. Нам пощастило, що нікого з наших не поранило. Зайвий раз ми ніколи не стріляли, мали обмежену кількість набоїв, бо вже було небагато зброї і не було певності, чи дістанемо нову. Заощаджували.

20 місяців під кулями
Загальний термін мого перебування в дивізії — близько 20 місяців. Себто я почав з 1 вересня 1943-го і воював до 8 травня 1945 року, аж до капітуляції. Вночі дізналися, що закінчилася війна. Мій командир сказав: «Війна скінчилася. Можете йти, куди хочете. Більшовики займуть не всю частину Австрії, то як хто встигне зайти до річки Мур до цього вечора, то не потрапить у радянський полон». А це було від нас десь за 70-80 км. Пішки дійти неможливо, задалеко. Як сьогодні пригадую: дорога, багато машин із німецькими вояками, а я йду пішки. Просився, щоби мене взяли, але ніхто не хотів. Пізніше дивлюся — їде кавалерія Вермахту і кожен вермахтівець має по одному додатковому конику. Думаю, може, піймаю своє щастя. Питаюся, а вони: «Ми не можемо тебе взяти з собою і коня дати, бо маємо наказ: тримати все своє». Я тоді кажу одному воякові: «Ти не давай мені коня, ти його тримай, але дай хоч сісти на нього». Як тільки він погодився, кінь пропав. Я коня, як вдарив, той аж скочив, а вермахтівець не зміг втримати віжки і відпустив. Так я утік, скрутив із головного шляху і сховався. Кавалерія Вермахту проїхала, а я зостався. І на тім конику ще 50 км їхав. Він урятував мені багато часу й здоров’я, а, може, й життя. Коли опинився на ріці Мур, перейшов на бік, який окупувала американська армія. Американці як дуже практичні люди мали свої пости та своїх вояків, котрі скеровували німецькі частини в полон. Вони мені показали дорогу, а я зробив навпаки: ступив якихось 100 м, а коли не бачили, то поїхав у протилежний бік. Усю Австрію пройшов, оминув усі пости, на яких роззброювали, бо зброї ще раніше позбувся. Таким чином мені пощастило не попасти в жоден полон.

Американська мрія
Спочатку опинився у Баварії, був на збірних пунктах для біженців, котрі працювали в Німеччині. Потім пішов навчатися в німецький університет, закінчив інженерію, отримав диплом. Хотів виїхати до Америки, але спочатку не міг, бо учасників дивізії «Галичина» якийсь час вважали зрадниками, колаборантами й не пускали до Америки. Пізніше вияснилося, що ми були військовиками, котрі воювали на східному фронті й не були причетними до жодних злочинів. Я виїхав до Австралії, де працював десять літ. Австралія не визнавала закордонних дипломів, тому вивчився там на медичного брата. Потім виїхав до Канади, а вже тоді — до Америки. В Америці перекваліфікувався, знову пішов в університет і закінчив курс фізіотерапії. 30 років працював фізіотерапевтом, аж до пенсії у 65. В Америці прожив 45 літ.

Життя на Батьківщині
1945-го більшовики вивезли мою родину з польського міста Любачів, що на кордоні зі сучасною Україною, до СРСР. Батько помер, мама залишилася вдома із п’ятьма малими дітьми. Вони жили у Кам’янці-Бузькій, знайшли собі хату там. Потім перебралися до Львова. Мої брати навчалися у львівських університетах. Євген став деканом фізичного факультету, другий брат працював у лабораторії, третій став директором школи у Кам’янці-Бузькій. То ж мої брати пішли в науку. В той час, як я собі прокладав шлях в Австралії, Америці та Канаді. Але 2006 року вирішив вернутися на рідну землю. Бо був тут мало. У 20 поїхав до Німеччини й дуже хотів побачити Україну зблизька. Тож вернувся сюди, купив хату у Городку і мешкаю тут із Анною, моєю другою дружиною. Познайомилися у Штатах і побралися, коли мені було 85.
Маю четверо дітей: двоє хлопців і двоє дівчат. Усі живуть в Америці, україномовні. Ми часто спілкуємося по «скайпу». Один син — лікар-анестезіолог, інший — геолог, одна донька відкрила свою школу для няньок, інша є доктором з мистецтва. Всі завершили студії. Мої діти були здивовані, певна річ, що я їду. Але я дуже хотів сюди. Я вибрав Україну. Щодо негативу стосовно життя в Україні, то скажу так: тут живе 50 млн і всі дають раду собі, тому і для мене місце тут завжди знайдеться.
Записала Інна Березніцька, ZIK

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...