Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Володимир Гриньов: «Україна, яка домоглася незалежності від Кремля, досі шукає шлях до вищої мети»

Автор:

|

Серпень 18, 2016

|

Рубрика:

Володимир Гриньов: «Україна, яка домоглася незалежності від Кремля, досі шукає шлях до вищої мети»

Володимир Гриньов
Володимир Гриньов — впізнаване обличчя, пам’ятне з 1990 року. Саме тоді цей харків’янин, доктор технічних наук, професор, фахівець у галузі динаміки і міцності машин, член КПРС, став депутатом Верховної Ради України (ВРУ) першого скликання, більше того — віце-спікером українського парламенту від демократичних сил. З того часу минуло 25 років. Достатній термін, щоб підбити підсумки, зробити висновки, визначити нові шляхи, а крім цього, згадати, як все було тоді, з чого починалася наша незалежність. Не все зі сказаного ним співвідноситься з теперішнім політичним мейнстрімом, але до думки людини, котра стояла біля витоків демократичних перетворень в Україні і першою виступила проти кремлівського путчу 1991-го, варто прислухатися.

«Завжди хотів працювати на користь суспільства»
— Ви про шляхи? — жваво реагує Володимир Борисович на моє запитання. — Мені здається, Україна, яка чверть століття тому домоглася незалежності від Кремля, досі шукає шлях до вищої мети. Маю на увазі демократію — з дотриманням законів і прав людини, свободи слова й усього іншого.
— До речі, про слово. На посаді віце-спікера ВРУ ви, висуванець із російськомовного сходу України, прославилися тим, що одним із перших перейшли на українську в офіційному спілкуванні…
— Це була принципова позиція. Адже я родом — із російського прикордоння, з Курської області, де половина населення розмовляє російсько-українською говіркою, тобто суржиком. Але одна річ — побутове спілкування, і зовсім інша — парламентська трибуна. Відразу вирішив вивчити українську і користуюся нею досі, нарівні з російською. Як двомовна людина, переконаний, що російська мова повинна мати в Україні спеціальний статус, це піде на користь і українській мові: чим вищою є толерантність суспільства, тим воно гармонійніше. У цьому я переконався, коли бував за кордоном.
— А як ви опинилися в Харкові?
— Якщо коротко, закінчив школу з медаллю й вступив до Харківського політехнічного інституту (ХПІ), який вважається не гіршим за московську «Бауманку». Через два роки після закінчення з «червоним» дипломом захистив кандидатську, а ще через два роки — докторську дисертацію. Завжди хотів працювати на користь суспільства. Побачив цю користь спочатку в «Народному русі України», потім — у «Демократичній платформі КПРС». Писав статті, виступав, став публічною людиною. 1990 року мене висунули кандидатом у народні депутати УРСР. Що цікаво, я балотувався в Індустріальному окрузі в Харкові — тому самому, де як кандидат у депутати Верховної Ради СРСР балотувався й Євген Євтушенко. Виборці підтримали кожного з нас. Так я став нардепом і віце-спікером ВРУ.

«Не розділяю Україну по Дніпру»
— І раптом — ГКЧП, серпневий переворот. Були якісь страхи?
— Я сприйняв цей факт як конвульсію режиму. Про путч дізнався, будучи не в Києві, а в Харкові. О шостій ранку зателефонував мій товариш і каже: «Ідіоте, переходь на нелегальне становище, таких, як ти, відразу ж будуть брати та розстрілювати!» Я послухав новини, попрощався з дружиною та двома дітьми і в аеропорт, до Києва. А там усе спокійно, розмов багато, але ніяких дій. І стало зрозуміло: це — пшик! Заколотникам треба було вчитися у більшовиків! Але кому вчитися? Згадайте їхні обличчя… У Раді тоді вимкнули урядовий зв’язок, 450 депутатів мовчки чекали на розвиток подій. Тоді я зібрав прес-конференцію, запросив кореспондентів іноземних засобів масової інформації, міжнародних спостерігачів, експертів, у Раду приїхали Кравчук і Варенников. Побалакали. Головне — не підставити Україну, ніяких силових дій. Висновок був очевидним — Україні потрібно створити незалежну державу. Я тоді виступав за федеральний устрій — як у Німеччині чи США, щоб різні за ментальністю реґіони — схід і захід, Слобожанщина та Галичина — могли зосередитися на своєму розвиткові, не розпорошуючись, зміцнюючи тим самим усю країну.
Я і зараз стою на цьому. Федералізація — зовсім не сепаратизм, коли мова йде про процес усередині країни, небезпеки розколу немає. Всі ми — громадяни України. Скажу більше: чверть століття тому я і мої прихильники не підписали Акт проголошення незалежності України. Ми розцінили його як підтримку незалежності однієї нації, а нам хотілося більшого: незалежності багатонаціональної, тобто, демократичної. Для мене соборна Україна — це держава, зіткана з різних фарб, багата своєю різноманітністю. При цьому я не розділяю Україну по Дніпру, на російську й українську, як це роблять інші політики. Вважаю, що це не сприяє єднанню.
— І як це сприйняли?
— Не сприйняли. Працювати стало складно. Реформи, досвід яких я, будучи віце-спікером, привіз із різних країн світу, не йшли. Для реформ потрібна не тільки політична сміливість, але і ресурси, маю на увазі людей. В Україні тоді не було таких, як поляк Бальцерович із його «шоковою терапією» і таких, як Гайдар у Москві. Тому 1993-го я подав у відставку. Брав участь у низці політичних проектів, але, врешті-решт, повернувся до рідного Харкова, викладав у ХПІ, тепер завідую кафедрою в Харківському національному університеті будівництва та архітектури.

«Зараз покоління читачів просто зникло»
— Але можна писати мемуари!
— Час ще є. Якщо і хотів би написати про щось, то це про виховання еліти суспільства.
— Політичної?
— Зовсім ні. Мене, як і більшість людей, не цікавлять політичні якості людини, головне, щоб вона була професіоналом, знала свою справу. Тоді їй можна довірити високу посаду, доручити турботу про людей, про країну.
— Харків завжди вирізнявся інтелектуалами. Чи це було тільки раніше?
— Інтелігенція минулих років — люди мислячі, неважливо — фізики чи лірики, освічені, фахівці у своїй справі. Нарешті, це читачі «Нового мира» та «Літературної газети» — ті, хто сам жив за моральним засадами та подавав іншим приклад. Зараз покоління читачів просто зникло. Партійні та непартійні лідери, еліта розмовляють і пишуть із помилками. Підрахунок талантів замінився підрахунком грошових знаків. В Інтернеті можна знайти розцінки за «допомогу» з працевлаштуванням у міністерства, головні управління, у ВРУ. Вже й політика тримається на грошах. Ну, а який піп — такий і прихід! Що ж дивуватися корупційним схемам, у яких замішані дуже відповідальні особи…

«Справжній професіонал не прив’язаний до точки на мапі»
— Отже, до керма допущені «не ті»?
— Якщо говорити про Харків і Харківщину, то сміливо можу сказати: тодішні виборці не проголосували б на виборах за багатьох теперішніх «лідерів». Чи змінилася Харківщина за цей час? Звісно, спільні тенденції діють і тут. Ще будучи віце-спікером, я знайомився з досвідом кадрової роботи за кордоном. Дійшов висновку, що зараз Україні потрібна така собі кадрова помпа, коли підготовлених людей висувають нагору за одним критерієм: професіоналізм. Таких людей, гідних громадян України, котрі знають проблеми країни, у нас набагато більше, ніж візитерів з-за кордону. При цьому я зовсім не применшую їхніх умінь, але ставлю запитання: «Якщо ви зі своїми талантами не стали в пригоді у своїй країні, то як же ви «потягнете» нашу, з її теперішніми труднощами, про які ви тільки чули?» Я — за підготовку вітчизняного кадрового резерву. Ідеологія Петра І, можливо, ставала в нагоді свого часу, але зараз усе інакше. Я також проти поняття «містечкова еліта», бо справжній професіонал не прив’язаний до точки на мапі.
— Усе, про що ми говоримо, підняв на свої знамена й останній Майдан: люди йшли туди з надією на зміни на краще, на нове, європейське життя, чи не так?
— Не вважайте мене ренегатом, але я — проти революцій, і таких противників чимало. Не можна змінювати владу збройним шляхом, тому що революція в її відображенні закінчується громадянською війною. Майдан зі всіма його плюсами, беручи до уваги активізацію суспільства, продемонстрував і корінну відмінність українців від громадян інших європейських країн: це — зневага до законів. Система, яка породила царьків на кшталт Януковича, мала зайти у глухий кут і зайшла. Але проблему можна було вирішити інакше, без пострілів і жертв. Є перевірений історією шлях імпічменту президента та позачергових виборів. Скажете — результат був би інший. Напевно. Але він був би законним. А якщо ні, якщо знову обрані не ті — їх можна було б переобирати до того часу, поки ми б не отримали очікуваний результат. Це — школа суспільної свідомості, а шлях становлення незалежності, який оберігає нас, кажучи мовою математики, від випадкових чисел.
— Росія, визнана в Україні як країна-аґресор, також випадкове число?
— Задум Путіна щодо України не піддається математичному аналізу. Його наслідки — не просто анексія Криму і конфлікт на Донбасі, це — повний розрив вікових відносин між двома народами, по суті, переділ світу. Щоб виправити ситуацію, знадобиться не 25 років, а, можливо, й уся історія Незалежної України.
Розмовляла Світлана Лігостаєва, «Укрінформ»

Від редакції: Ми поділяємо не всі думки колишнього компартійця і депутата українського парламенту, але кожен має право на власну думку.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...