Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 15, 2019

Владика Борис: «Українське християнство має чим поділитися зі Заходом»

Автор:

|

Грудень 20, 2012

|

Рубрика:

Владика Борис: «Українське християнство має чим поділитися зі Заходом»

— Я дуже піднесений цим богослужінням, — каже єпископ Борис Ґудзяк, Апостольський екзарх у Франції та країнах Бенілюксу й ректор Українського католицького університету (УКУ), виходячи з паризького собору Святого Володимира Української греко-католицької церкви (УГКЦ) після ранкової служби. — Переживши таку літургію, із прекрасним співом і чудово витриманим обрядом, відчуваєш, що тобі море по коліно. Чи то пак, Сена по коліно.
2 грудня в соборі Паризької Богоматері він був інтронізований як Апостольський екзарх для українців — греко-католиків у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії. Відтепер владика ділитиме служіння між Парижем і Львовом, адже й надалі очолюватиме УКУ.
— Я буквально кілька тижнів живу тут, у Франції. Очевидно, буду часто повертатися до університету, а також сподіваюся, що університет приїжджатиме сюди. Можливо, не в такій кількості.
На інтронізацію владики Бориса, проведену Блаженнійшим Святославом, приїхало чимало студентів, викладачів, співробітників і друзів УКУ. Розмовляємо про завдання, що стоять перед екзархатом, про перспективи УКУ та чесноту вдячності.
— Владико Борисе, чим вам, як українцеві й духовній особі, цікава Франція?
— Франція — різнопланова цивілізація з глибокими християнськими традиціями, з одного боку, і з дуже потужними секуляризаційними тенденціями – з іншого. Це добре, що зараз українці активно вивчають англійську мову, але ми можемо також мати багато користі з вивчення французької мови, французького богослов’я та філософії, знайомства з мистецькими традиціями цієї культури. Нам важливо пізнавати витоки модерності, які мають глобальний вплив, і значна їх частина — саме у Франції.
Ми також маємо чим поділитися із цим світом. Найбільшим досягненням людини у ХХ ст. була перемога над тоталітаризмом. І саме в Україні працювала найбільша й найпотужніша лабораторія тоталітаризмів — і гітлерівського, і ленінсько-сталінського. Наш народ, наша Церква перемогли. Це – наш унікальний досвід перемоги над ідеологією, яка хотіла знищити людину. Над ідеологією, яка витікає з раціоналізму, із модерності й утопії ХІХ ст., із філософії, що хотіла людської автономії від Бога. Ця течія західної цивілізації потребує корективи, і це – те, чим український народ і українське християнство може поділитися зі Західною Європою. Я вважаю, що наша місія в екзархаті — не лише зберігати себе, не лише йти назустріч пильним і гострим потребам вірних із України, які тисячами з’являються у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембургу та Швейцарії. Ми маємо робити внесок у загальне християнське життя.
— Яким чином ви це робитимете?
— Це — непросте завдання. Хтось би сказав, що це неможливо. Так само, як 25 років тому видавалося неможливим, що Україна буде незалежною, а Церква — вільною. Так само колись видавалося неможливим, що маргінал апостол Петро приїде до Рима, столиці Римської імперії, із благою вістю про Воскресіння Христа та змінить цю імперію. Зараз ми покликані до неможливого в Господі. Це – дух, що променіє від українського християнського народу, якого, за планами й проектами тих, хто мав владу над Україною 25 років тому, не мало бути. Уявіть, що 1989 року УГКЦ, вийшовши з підпілля, мала лише 300 священиків. Їхній середній вік становив 654 років. 1939-го Церква мала 3 тис. священиків, отже, за півстоліття війни й переслідувань ми втратили 90 %. Тепер на 4,5 млн греко-католиків припадає 2,7 тис. священиків і 800 семінаристів. Для порівняння: тут, у Парижі, на 10 млн населення є лишень півсотні католицьких семінаристів. Тож маємо відповідальність служити й виходити зі свого ґетто.
— Чи не маєте ви страху перед можливими невдачами на цьому шляху?
— Певний страх і далі є. Я мушу вдосконалювати своє володіння французькою мовою. Треба пізнавати контекст, а він є різноплановим: одна річ — Париж, інша — наші парохії в менших містах Франції. І цілком інакша ситуація — у Бельгії, поділеній на франкомовну Валлонію й нідерландськомовну Фландрію. У Нідерландах ми взагалі не маємо постійної парохії. У Швейцарії епізодично служить двоє священиків. На п’ять країн є 16 священиків, тоді як потрібно було би 50. До того ж, ми маємо дуже скромну інфраструктуру, річний бюджет екзархату становить 50-60 тис. EUR. Тим часом, перед нами стоять великі завдання.
— Які саме?
— Перш за все — євангелізація. Лише десята частина українців у Парижі має якийсь стосунок до Церкви. Протягом 2012 року ми охрестили близько 50 дітей. Отже, принаймні, на початку ми будемо мати по півсотні дітей при нашій Церкві — це досить поважна кількість. Нам необхідно створити умови для їх духовного зростання.  Є питання подружжя, родини, яке взагалі перебуває в кризі у ХХІ ст. Є питання зберігання українського обряду. Процес асиміляції тепер відбувається дуже швидко: якщо попередні покоління еміґрантів прагнули зберегти те, що в Україні переслідувалося, — адже тоді не було української держави, — то нинішні не мають такого відчуття відповідальності за Україну. Мовляв, Україна хай собі є, а я маю своє життя та свої проблеми. Питання в тому, чи зможемо ми черпнути з багатющого досвіду жертовної праці попередніх поколінь, які створили тут, у Парижі, певні структури, збудували церкви. У Сарселі під Парижем є будинок церкви, де Наукове товариство імені Шевченка впродовж півстоліття редагувало «Українську енциклопедію» — 14-томний твір, який гуртував найкращих українських науковців у цьому світі.
Продовжити справу попередніх поколінь зараз непросто, адже український народ переживає посттравматичний синдром. Досвід ХХ ст. був токсичним для нашого народу, і ми всі потребуємо зцілення у своїй тотожності, у своїх думках, у своїй душі. Почасти людина зцілюється сама, працюючи над собою й таким чином роблячи свій внесок у загальну справу. Але один у полі — не воїн, ми потребуємо спільноти, яка зветься Церквою. Таке зцілення, а також соціальна підтримка маргіналізованих людей, які не мають документів, розвиток культури, а передовсім, євангелізація, скріплення духовного життя — ось першочергові завдання екзархату.
— Як вас прийняли в Парижі?
— Дуже тепло. Тут є молоді талановиті священики, які прагнуть щось робити. Я відчув великий потенціал. Із таким позитивним ставленням легше працювати, і цей позитив, мені здається, є наскрізним.
— Як відіб’ється ваше служіння в Парижі на ситуації в УКУ, ректором якого ви залишаєтеся?
— Ми рухаємося в напрямку президентсько-ректорського правління: інша особа буде на посаді ректора, я ж перейду на посаду президента з наглядовими функціями, із відповідальністю плекати, розвивати, чувати над місією університету, а також дбати про матеріальне забезпечення та спілкування з донорами. Такою є позиція Блаженнійшого Святослава, який є Великим канцлером УКУ, такою є позиція ректорату й сенату нашого університету. Гадаю, усі побачать, що університет зараз перебуває на добрій дорозі. Він має вісьмох проректорів — людей надзвичайно досвідчених у різних сферах. Це – одна з найкращих команд в Україні. Тож я маю надію, що з Божою поміччю, із благословенням Церкви та підтримкою глобального кола друзів УКУ це дітище митрополита Андрея й патріарха Йосифа далі стрімко розвиватиметься.
— Що би ви порадили людям, які сьогодні зібралися в Парижі, аби підтримати вас, і тим, хто в Україні й усьому світі вболіває за ваше служіння?
— Перш за все, плекати чесноту вдячності. Вона піднімає наш дух на зовсім інший рівень. Удячна людина бачить, скільки їй дано життя, здоров’я, повітря, води. Коли ми розуміємо, скільки нам дарується не за заслугами нашими, тоді стаємо щасливими, окриленими й можемо полетіти понад усякі образи. Без Бога це неможливо. Треба просити Божої допомоги та благодаті, а вдячність стягає нам цю благодать. Я кажу студентам УКУ: оволодійте двома життєвими дисциплінами, які представлені словами «дякую» та «перепрошую». Усе решта в житті – похідне.
Розмовляла Наталія Критович, Західна інформаційна корпорація

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...