Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 19, 2019

Влад Сорд: «Абсолютний рекорд — 17 виданих книг українських письменників менш, ніж за пів року»

Автор:

|

Листопад 06, 2019

|

Рубрика:

Влад Сорд: «Абсолютний рекорд — 17 виданих книг українських письменників менш, ніж за пів року»

Тема війни в Україні зараз близька всім. А Влад Сорд (позивний «Змій») — видавець, письменник, поет, воїн, котрий ще з Майдану пішов добровольцем захищати Україну, пройшов 4,5 року цієї безжальної та страшної війни, і тепер доносить правду про неї у своїх пронизливих віршах і прозі.
— Звідки ви родом й як потрапили на війну?
— Я родом із Вінницької області. У 16 років утік із дому, поїхав до Криму, вступив у філіал Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого. В 20 років купив собі квартиру в Сімферополі, але на останній курс навчання не потрапив. 2013 року в Києві побили студентів. Я все життя знав, що буде революція, війна, було таке відчуття. Ми з приятелем вирішили, що треба їхати і дізнатися правду. Поїхали на Майдан, там і залишилися. Я був у «Правому секторі», пройшов невеликий вишкіл, а потім поїхав додому. У Сімферополі квартиру мою «віджали», там зараз живуть якісь люди зі Саратова. Я намагався відчинити квартиру, а ключ не підійшов. Почав стукати, тоді вийшли чоловік, дружина і хлопець років 12. Я кажу їм: «Ви хто?». А вони мені: «Ми тут живемо». Я їм показав свої документи на квартиру, а вони мені — свої, тільки російського взірця. Й я поїхав на базу добровольчого батальйону «Правого сектору» на Савур-Могилі. В мене навіть берців тоді не було, були шльопанці, дві гранати, ніж і старий самозарядний карабін Сімонова. Нас було 38, поїхали туди на великому жовтому автобусі й уперше потрапили під обстріл. Нам тоді настільки пощастило, що лише одному хлопцю осколок у руку влучив.
— Що було після Савур-Могили?
— Поїхали в Іловайськ, пробули там два тижні, я був стрільцем прикриття, утримував позицію. Коли закінчилися набої, спустився в другий невеличкий окопчик, та його раптом накрило «Градом». Змішали зі землею десятьох людей, моєму напарнику відрізало ноги, а мені пощастило — «погладило» по спині, тепер у мене від шиї до копчика хребці надщерблені.
— Що казали лікарі, які зробили прогнози?
— У лікарні мені зробили знімки, і лікар сказав, що ходити не зможу. Добровольців не обшукували нормально тоді, й у мене зі собою в наплічнику були дві гранати. Я собі подумав: якщо не ходитиму, буду тягарем для всіх, користі з мене — нуль, воювати і працювати не зможу, то підірву гранату. Хлопцям про це сказав. А там лежали — один без руки, другий без вуха, вони на мене як накинулись, що я дурень — надавали мені «лящів» і пообіцяли, що будуть мене підіймати і примушувати рухатися, поки не почну ходити. Місяць мене ставили на ноги, тримали, а потім в один момент у мене щось у нозі стрельнуло — й я її відчув. А за кілька днів відчув і другу. І потрохи почав ходити. Тоді мені зателефонував один із моїх друзів і сказав, що мій найкращий друг Сергій Табала загинув у Донецькому аеропорту. Треба було приїхати за його останками. Ми поїхали в Піски, забрали, відвезли мамі, все організували, поховали. Наступного дня зібралися і вирішили: вийдемо з «Правого сектора» і зробимо свій окремий загін і поїдемо воювати.
— І де далі воювали?
— Спершу повернулися в Піски. В запіллі ворога, за вказівником «Донецьк», знищили блокпост бойовиків. Вони, звісно, не чекали нашого наступу. У нас тоді загинув один боєць, коли вже відходили. А ще одного хлопця нашого підбили і взяли в полон, потім наші його якось викупили.
— Ви так і воювали в добровольчому батальйоні?
— Нам треба було вже тоді легалізувати свій підрозділ. Наприкінці 2015 року добровольчим батальйонам уже тоді не давали можливості нормально воювати: ніяких документів не було, ніякої зарплати, нічого. Лише завдяки волонтерам повиживали там. А вже коли воював у Збройних силах України, вийшла моя перша книжка — поетична збірка «Трансгрес(і)я». І командир бригади її прочитав, я навіть не знаю — хто йому приніс ту книжку, може, волонтери. Й ось мене викликають до командира бригади, він і каже: «Стаєш начальником пресслужби бригади». А я кажу: «Це ж капітанська посада, а я сержант». Але він знав, що є в мене вища юридична освіта, що я писав і прозу, й вірші. І призначив мене начальником пресслужби бригади. А 2018 року в мене контракт закінчився, я 4,5 року я провів на війні.
— І що робили далі? Як стали видавцем?
— Коли закінчився контракт, я вже був одружений. Не знав, що робити, тягнуло назад. Але ми з дружиною Вікторією Гранецькою заснували видавництво «Дім химер». У нас зараз абсолютний рекорд в Україні — 17 виданих книг українських письменників менше ніж за пів року.
— А ваша дружина давно цим займається?
— Вона в мене відома письменниця — лауреат літературної премії «Коронація слова», в неї п’ять романів вийшло. Це в мене вийшли тільки збірка оповідань і дві поетичні книжки, я такий ще крихітний письменник. Ми видаємо тільки українських авторів.
— А самі продовжуєте писати?
— Вірші пишу практично автоматично, різними стилями — як виходить, так і пишу. Записую сни, весь пережитий досвід. Що стосується поезії, то вважаю, що я скоріше принтер, ніж автор — записую вже готові вірші, прокидаюсь і пишу, нічого не правлю. Оповідання реабілітація для мене. І в кожному — реальні історії, які сталися або зі мною, або з моїми товаришами. Одна ветеранська організація повідомила, що за моїми оповіданнями зі збірника «Безодня» екранізують кілька короткометражок у Голівуді.
Розмовляла Олена Колгушева, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Loading...