Новини для українців всього свту

Wednesday, Jan. 22, 2020

Віталіна Біблів: «У своєму житті не провела жодного заходу у вечірній сукні»

Автор:

|

Січень 09, 2020

|

Рубрика:

Віталіна Біблів: «У своєму житті не провела жодного заходу у вечірній сукні»
Віталіна Біблів

Її усміхнене обличчя майже не сходить із телеекранів — вона грає в безлічі телевізійних серіалів. Водночас, в одній з її найсвіжіших робіт у великому кіно, фільмі «Брама», Віталіна Біблів постала як серйозна драматична акторка, за що й отримала Національну кінопремію «Золота дзиґа».

Драма та комедія — два різних океани
— Вас, мабуть, постійно впізнають на вулиці. Як реагуєте?
— В мене такий типаж: «Ой, я ж вас знаю, я десь вас точно бачив! У поліклініці? Точно, ви ж — Наташа, медсестра, карточки роздаєте, так?». Пригадую, їду в метро, нікого не чіпаю, відчиняються двері й до мене сходу дівчина: «Привіт!». Я кажу: «Привіт». Вона: «Як справи? Як там твоя нова робота? Ти така молодець, що пішла, у нас взагалі такий геморой зараз!». І вона до самого метро «Хрещатик» щось розказує, я мовчу і гигикаю, а потім вона зупиняється і каже: «Ти ж не Таня?». Кажу: «Ні, але можете називати мене Танею». Потім в неї щось клацнуло: «Ой! Я зрозуміла, де я вас бачила! В кіно!». Тобто, впізнають, але в більшості випадків наче свою сприймають, і це дуже круто! Я ж граю, в основному, народних персонажів, близьких за духом для жінок.
— Більшість глядачів вас справді сприймає як комедійну акторку, коли обирали для себе амплуа, то відразу схилилися, що будете грати в комедіях?
— Це не я вирішувала. Приходиш в інститут і тобі відразу кажуть: «Ти нянька, прибиральниця. А ти грай комедії». Згодом несамохіть дізнаєшся, що можеш і драматичну історію зіграти, а ти десть років грала повій. У серіал «Сусіди» я потрапила саме за фактурністю, типажністю і комедійністю. Але за 275 серій режисер намацав, що я можу і заплакати, й якось по-іншому зіграти. Бути не лише кумедною, але й трагічною.
Не знаю, що мені подобається більше — драма чи комедія! Це два різних океани. І там, і там мені дуже круто, і там, і там — комфортно. Комедія, звісно, має свої плюси, ти там весь час смієшся, щось вигадуєш. Наприклад, «Будиночок на щастя» — просто задоволення, щастя працювати в такому матеріалі і в такій команді, «іржеш» цілодобово. Це стан вічного свята. А в драмі, як кажуть психологи, пропрацьовуєш якісь свої травми. От, зіграла у «Сталкерах», поплакала собі, втомилася страшенно, але ніби «обнулилася».
— Як примушуєте себе заплакати? Пригадуєте щось із реальних переживань, бо це ж не просто цибулю до очей піднести?
— Ніколи таким не користуюся. По-перше, це практика. Це як качати прес, потрібно тренуватися, всі ж ми живі люди. Раніше, перед монологом Ярослави у «Сталкерах» я могла згадати пісню «Пливе кача», просто перші ноти і все, сльози бігли. Зараз мені вона вже не допомагає. Знаходжу якісь інші штуки. Іноді пригадую щось радісне, щасливе, і від того, що маю, починаю плакати.
— А буває, якщо плачете, а режисер каже: «Не вірю!»?
— Ні, такого не було.

«Я хотіла стати актрисою розмовного жанру»
— Ви ж не з акторської родини, а з родини військових. Як сталося, що пішли у артистки, адже у нас акторство — часто спадкова історія?
— Мабуть, у мене хтось таки був давним-давно. Може років 300 тому при якомусь царському дворі грав на баяні чи співав пісень. Акторів у нас немає, але творчі люди є: тато закінчив училище культури і став директором клубу, грав на баяні. Тоді були модні дискотеки — він грав, всі танцювали. Мої дядько і дідусь також грали на баяні, й я граю. А почуття гумору гарне у всіх, що у татовій, що у маминій родині. Мій брат мав також неабиякий хист, й якби хтось свого часу йому підказав і допоміг, став би прекрасним комедійно-драматичним актором, але не склалося.
— Артисткою ви себе змалечку відчули?
— Аякже! Віршики читала на табуретці. В шість років батьки відвели мене на танці, а мене не взяли, бо була товста. А танці — то була моя мрія! І звідти, через ту дитячу травму, у мене пішли комплекси. Я росла достатньо артистичною дитиною, але від того, що була дуже гладка, комплексувала. У мене і друзів тоді не було, в школі ж діти дуже жорстокі, дражнилися, називали «кобилою». Друзі з’явилися вже потім, коли стала їздити на всілякі конкурси, бо до того мене взагалі ніхто не чув і не бачив. А після 9-го класу завоювала титул «Міс Васильків-97»!
Я хотіла стати актрисою розмовного жанру. Мріяла вступити до Інституту культури. А мені сказали, що у мене стільки грошей немає, це був 1997 рік, тоді було все тільки або через блат, або через гроші, а мої батьки, хоча і військові, не були на той час дуже забезпеченою родиною. Михайло Поплавський (ректор інституту культури. — Ред. мені відмовив і послав в училище культури. Каже: «Туди точно вступиш». Я тоді страшенно засмутилася, але тепер вдячна долі, що сталося саме так, тому що там у мене з’явилися справжні друзі та прекрасна школа-база.
Але думка про те, що я маю бути актрисою розмовного жанру мене ніяк не покидала, й я вирішила вступити до естрадно-циркового коледжу. А мама: «Та ні, доцю. Досить одного училища, давай вже до якогось інституту будеш вступати, хоч до педагогічного». І я тишком-нишком (ні тато, ні мама не знали) склала іспити до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Вступила без проблем на безплатний факультет. Подумала: «Вивчусь на драматичну актрису, а потім піду в розмовний жанр». Ось так мене закрутило.
— Коли вперше сказали батькам, що хочете бути артисткою, як вони це сприйняли?
— Мої батьки підтримують мене у всьому.
— Тепер пишаються донькою?
— Дуже цього соромляться, не знають, як себе поводити, коли йдемо разом і мене впізнають на вулиці: мама відразу червоніє, тато відвертається. Але, певна річ, пишаються. Мама колись питала: «Доцю, ну коли ти вже будеш зніматися в головних ролях? Що я це тебе вишукую по епізодах?». То зараз я телефоную, а вона мені: «Скільки вже можна дивитися той «Жіночий лікар»? Куди не клацну, скрізь ти!». Кажу: «Так ти ж хотіла!». «Давай вже щось новеньке!».

Себе дуже важко грати
— А ви за своїм першим фахом режисера масових заходів працювали?
— Як режисер нічого не проводила, але ця спеціалізація допомогла мені бути ведучою таких заходів. Років 11 була дитячим аніматором — вела всілякі дитячі корпоративи і дні народження, а потім перемкнулася на дорослих. Я цього року на Новий рік сказала: «Все, більше не хочу». Кожне свято — це певний образ, концепція — я бавлюся, і ніколи в своєму житті жодного разу у вечірній сукні захід не провела.
— Кого простіше зіграти: людину, дуже на вас схожу, чи людину, яка не ви?
— Себе дуже важко грати. А нічого не грати тим паче складніше! Коли я знімалася у фільмі «Пісня пісень» Єви Нейман, де грала єврейську маму, то вона мені казала: «Нічого не грайте». Кажу: «Не зрозуміла. Як це?». Вона: «Ну, ось так. Нічого не грайте». Це неймовірно важко.
— Але ж вам вдалося! Стрічку визнали найкращим фільмом Європи 2012-го і найкращим фільмом міжнародного і внутрішнього конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю 2015 року. Нещодавно я дізналася, що ви є голосом шикарної голівудської акторки Ребел Вілсон…
— Проводили кастинг на фільми з нею «Ідеальний голос-2» і «Ідеальний голос-3». Мене там затвердили і після цього я вже озвучила навіть мультик «Кунг-фу Панда», Ребел балакала в американській версії, а я — в українській. Ми з нею дуже схожі за темпераментом, але дубляж і акторська майстерність — дві різні речі, дублювати дуже важко.
— Це ж треба потрапити у відкриття рота, у інтонацію, в кожен подих…
— Для цього є спеціально навчені люди — титанічна праця, яку ніхто не бачить. Ми озвучили й отримуємо лаври, мовляв, я — голос Ребел Вілсон, а скільки всього до того було зроблено роботи? Є ще така складність: наприклад, твій герой каже «о’кей», а у тебе в адаптації перекладу: «добре, мені потрібно подумати». І ти в цей «о’кей», намагаєшся все встигнути.
— А в яких ще фільмах ми чуємо ваш голос за кадром?
— Один із моїх найулюбленіших, продовження якого я дуже чекаю, але Дісней мовчить, це — мультфільм «Думками навиворіт». Із великих проєктів, в основному, це фільми з Ребел Вілсон. Мене часто запрошують на озвучування якихось яскравих епізодів: якісь верескливі мами, афроамериканські жінки, які народжують, верещать, танцюють, чи б’ються. Покричати, поверещати — це Біблів. Обожнюю в масовках працювати, це окремий світ, коли збирають багато акторів, в основному найговіркіших, наймедійніших у своїй сфері і вони там просто дуріють. 200 тис. людей — поле битви, а нас шестеро. І треба за всіх щось прокричати. Обожнюю просто! Але через мою зайнятість не часто працюю в озвучуванні масовок: мені телефонують, я відмовляюся, потім про мене забувають, я ображаюся, а мені кажуть: «Та ти ж не можеш!». Ми «Шахрайок» уночі записували, бо не було коли.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online