Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 4, 2020

Віталій Манський: «Ми показували і будемо показувати фільми про Україну»

Автор:

|

Листопад 17, 2016

|

Рубрика:

Віталій Манський: «Ми показували і будемо показувати фільми про Україну»

Віталій Манський

«Російська. Мова Путіна чи Пушкіна?», «Нацизм: від гітлерівської Німеччини до путінської Росії», «Війна і мир. Досвід України». Круглі столи під такими назвами пройшли у Ризі (Латвія) в рамках фестивалю X авторського документального кіно «Артдокфест». Про нього розповів Віталій Манський, керівник фестивалю та відомий російським режисер-документаліст.

«Герої «Рідних» — моя українська родина»
— Який у вас цього року був цікавий слоган: «Артдокфест» — місце свободи»…
— Це слоган для російської частини фестивалю. Бо загальна атмосфера в Російській Федерації (РФ) — зовсім інша. Хочеться, щоб слоган фіксував сучасність, як і документальні фільми, які ми показуємо на «Артдокфесті».
— Які українські фільми або фільми про Україну показали у Ризі?
— Їх п’ять: «Українські шерифи», «Маріуполіс», «Близький далекий Схід», стрічка «Аліса в країні війни», яку ми вже показували торік, але тепер вирішили повторити, і мій фільм «Рідні» — він став фільмом відкриття всього Ризького міжнародного кінофестивалю, частиною якого фактично є «Артдокфест».
— Що стосується «Українських шерифів» Романа Бондарчука, цей фільм вже став в Україні глядацьким гітом. Більше того, він висунутий від України на премію «Оскар». Про що були інші стрічки?
— «Аліса», яку ми повторили, — про студентку, яка знімає документальне кіно на фронті та дістається найгарячіших точок. Дуже емоційна, особистісна робота. «Маріуполіс» — про місто в умовах кризи. Це копродукція Литви, України, Німеччини та Франції. Спочатку режисер Мантас Кведаравічюс хотів просто зняти фільм про греків, котрі живуть у Маріуполі, проте почалася війна. І Маріуполь перетворився на лінію фронту з усім, що з цього випливає. «Близький далекий Схід» чеського режисера Філіпа Ремунди — про сім’ю, одна частина якої живе на окупованій частині України, а інша — на вільній. Близькі родичі більше не в змозі знайти спільну мову, що ж насправді відбувається в їхній країні.
— Історія Ремунди співзвучна тому, що ви розповідаєте у своїй стрічці «Рідні»…
— Так, співзвучність є, з тією лиш різницею, що я розповідаю про свою власну сім’ю, в якій виріс, провів дитинство й юність. Члени моєї родини живуть у різних куточках України — у Львові, Одесі, на Донбасі, в Криму. Я балакав із усіма, знімав упродовж року, з квітня 2014-го по травень 2015 року. Непроста була робота. Багато подій відбувалися на наших очах і ставали частиною роботи. Крім цього, з близькими людьми хотілося сперечатися, пред’явити переконливі аргументи, однак переді мною стояло інше завдання: показати їхню позицію, причому з обох сторін.
— Чого прагнули, коли знімали, яку мету ставили перед собою?
— Щоб ми збагнули, на якому фундаменті виникло те, що зараз відбувається в Україні. Жодна пропаганда не змусить людей воювати, але вона може підштовхнути до війни, спираючись на реально існуючі суперечності. І в цьому сенсі те, що зробила РФ, — абсолютно цинічний, прорахований проект. Реально існуючі в Україні протиріччя були використані владою для задоволення своїх політичних амбіцій. У «Рідних» пояснюється як і чому це могло статися. І постає питання — як припинити аґресію Коемля? Це зараз головне, все інше — потім.

«Нехай російське міністерство вдавиться!»
— Уже третій рік поспіль ви починаєте «Артдокфест» у Ризі. Тим не менш робота в Москві триває. То фестиваль переїхав до Латвії чи ні?
— У нас є два офіси: один — у Ризі, другий — в Москві. Оскільки з 2007-го по 2014 рік фестиваль проводився у Москві, і в РФ, як і раніше, є величезний попит на його проведення, ми продовжуємо працювати там. Більше того, відкрили два додаткових російських майданчики — у Петербурзі й Єкатеринбурзі. Перший існує завдяки ініціативі команди, яка раніше робила чудовий фестиваль короткометражного кіно Open Cinema (був закритий кілька років тому. — Ред.), другий — завдяки Фонду Бориса Єльцина та «Єльцин Центру». А у Ризі у нас латвійські спонсори. Ризький майданчик принципово відрізняється від усіх інших тим, що це справді абсолютно вільний простір, де ми без страху показуємо стрічки й обговорюємо їх. Саме у Ризі проводимо всі круглі столи, оскільки дискусії «Війна і мир. Досвід України», «Нацизм: від гітлерівської Німеччини до путінської Росії», «Російська. Мова Путіна чи Пушкіна?» в РФ зараз неможливі, а це — якраз ті теми, що підіймаються у фестивальних стрічках, вони хвилюють людей і вимагають обговорення.
— Проблеми «Артдокфеста» в РФ з’явилися 2014 року після того, як ви відкрито висловилися на підтримку України, а міністр культури Мединський заявив: «Поки я міністр, жоден проект Манського підтриманий не буде!»
— Не заявити про свою позицію з приводу того, що робить Росія з Україною, я не міг. Це було для мене природно. А що стосується фінансування, якого міністерство позбавило фестиваль, то ми знайшли гроші — і 2014-го, і торік, і зараз. По-перше, допомагають спонсори й однодумці. По-друге, власні гроші — ті, які заробляю за свої фільми, також вкладаю в проведення «Артдокфеста». Тому нехай міністерство вдавиться своїм фінансуванням! У Мединського вже всі заступники сидять у в’язниці за економічні злочини — це про щось та й свідчить. Не у відсутності фінансування наша головна проблема. А у тому, що відбувається нескінченне вставляння палиць у колеса. Вся адміністративна сила Мединського спрямована на знищення фестивалю. Він особисто звертається до різних інстанцій, і вимагає не підтримувати «Артдокфест», позбавляє нас майданчиків, ініціює суди через підставних осіб. За минулий рік було порушено сім справ. Ми, нібито, показуємо фільми без прокатних посвідчень — це притому, що в РФ дозволено показувати фільми, представлені зарубіжними країнами, на міжнародних фестивалях без прокатних посвідчень. Або закидається, що у нас немає митних документів для проходження фільмів через кордон, хоча всі чудово знають, що фільми не проходять кордонів, вони завантажуються на сервер.
— Ваш фільм про Північну Корею «У променях Сонця», удостоєний безлічі міжнародних нагород, раптом, в останній день, був виключений із конкурсу головного російського кінофестивалю «Кінотавр». І чомусь не виникає сумнівів у тому, що до цієї справи також доклав руку Мединський…
— За роки війни з Міністерством культури РФ «Артдокфест» тільки розширив свій вплив, зміцнив свої позиції. Кількість учасників постійно зростає — в програмах фестивалю 150 стрічок! Протистояння нас загартувало, зробило сильнішими.

«Українські кінематографісти мають думати про вічність»
— Але щоразу, розповідаючи про перспективи проведення «Артдокфеста» у Москві, ви додаєте: «сподіваюся», «припускаю», «якщо все складеться»…
— Певна річ. Коли справа стосується Росії, ні в чому не можна бути упевненим. У будь-який момент можуть відмовити у наданні майданчиків, або доведеться знімати стрічки з конкурсу.
— Українські?
— Ні. Ми показали всі українські фільми та фільми про Україну, які вважали цікавими, і 2014 року, і до того, і після. Показували не рекомендовані до показу «Майдан» Лозниці, «Сильніше, ніж зброя» групи Babylon’13, а також російську «Чайку» Навального — розслідування Фонду боротьби з корупцією про зв’язки сім’ї генпрокурора РФ Юрія Чайки зі злочинним світом.
— Завжди дивувалися, як вам це вдається…
— Непросто: сім судових справ за рік.
— Ваші «Рідні» також вже не рекомендовані до показу в РФ?
— На «Артдокфесті» його показали. І добірку позаконкурсних фільмів про Україну «Війна і мир» також. Ви питали про роботи, які доводиться прибирати з російської конкурсної програми. На цьому наполягають самі режисери, творці фільмів, бо бояться за героїв своїх стрічок. Наприклад, «Грізний блюз», швейцарська робота про сучасну кадирівську Чечню. Так склалося, що в Росії ми не змогли показати цей фільм. Вилучили його з конкурсу, хоча стрічка була дуже важлива та принципова для нас. Як тільки-но ми оголосили про фільм, презентували трейлер, у Чечні була викрадена героїня цього фільму. Довелося зважувати «за» і «проти», міркувати насамперед про безпеку героїні. В результаті до Москви фільм не дійшов, тільки за такої умови викрадену жінку повернули. А в Ризі стрічку показали, було потужне обговорення, резонанс, автори приїжджали.
— Ви бачите багато робіт українських колег. Яку маєте думку про сучасну українську документалістику?
— Україну зараз накриває актуалізація та публіцистична складова. З одного боку, це природно, і в цьому є свої плюси. Але, з іншого боку, в цьому є очевидні мінуси, бо будь-яка публіцистична складова, так чи інакше, відсуває на другий план художні складові роботи. А українське кіно, документальне зокрема, завжди славилося своєю кінематографічною якістю, поетичністю, образністю, й я, звісно, хотів би, щоб це не було втрачено. На війні як на війні. Але кіно — це вічне мистецтво, тому його автори мають, у т. ч., думати про вічність.
Розмовляли Ріта Болотська й Євгенія Богоявленська, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply