Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Вірляна Ткач: «Культура — це діалог крізь час і простір»

Автор:

|

Липень 10, 2019

|

Рубрика:

Вірляна Ткач: «Культура — це діалог крізь час і простір»
Вірляна Ткач

Нещодавно в Національному театрі ім. Івана Франка в Києві відбулася грандіозна і незвична прем’єра — на сцені вибухнула музикою і рухами опера-антиутопія GAZ. Режисерку дійства — американку українського походження Вірляну Ткач — на створення опери надихнула постановка «Ґаз» Леся Курбаса, показана ще 1923 року.

Мета мистецтва — привести нас до бачення, почуття, розуміння
— Живучи не в Україні, ви потужно допомагаєте українцям відкривати для себе безкінечно багатогранну постать Леся Курбаса, робите виставки, зараз узялися за оперу, натхненну його виставою. Звідки у вас таке захоплення цим режисером-авангардистом?
— Я цікавлюся Курбасом вже дуже давно. А його постать гарно досліджується, є багато наукових статей, Неллі Корнієнко пише цікаві книжки, і Наталя Єрмакова також багато. Звісно, без усієї цієї наукової роботи ми б не могли зробити виставку «Курбас: нові світи», яка проходила торік у «Мистецькому арсеналі» в Києві. Я весь час думала: ми знаємо, що Малевич намалював «Квадрат», Пікассо — портрет жінки з двома носами. А що зробив Курбас? І моя мета як режисера була це показати.
— Тобто, викристалізувати і показати те, що він хотів донести глядачам?
— Мистецтвознавець Віктор Шкловський колись писав: «Одного дня я прибирав удома, аж раптом зупинився і не міг згадати, чи стер уже порохи з дивану, чи ні?» Він не міг точно сказати, бо робив це автоматично, і це наша трагедія — велика частина нашого життя проходить несвідомо. Ми пізнаємо все, але нічого не бачимо, не усвідомлюємо. А мета мистецтва — привести нас до бачення, почуття, розуміння чогось. Щоб ми задумалися, а чому цей художник так малює? Бо решту часу ви впізнаєте — то жінка, церква, дерево. Аж раптом — а що це червоне з білим колом? І починаєте бачити щось раніше для вас невидиме, під іншим кутом. Мета мистецтва, власне, ця хвилина. Так само в театрі Курбаса. Ми дивимося і замислюємося, що він хотів показати? Що ми стаємо машинами, вибухаємо, є жертвами вибуху? Коли я навчалася в Колумбійському університеті Нью-Йорка на режисурі, то вже тоді взялася за дуже великі проекти. Наприклад, зробила виставу за п’єсою Юджина О’Ніла «Всі Божі діти мають крила». Але мій науковий керівник із театрального мистецтва сказав, що мушу написати тези та ще одну роботу про якогось режисера. Вже за іменем зрозуміло, що я українка, тому пішла до бібліотек із думкою, що там мусить бути якийсь український режисер. Мій дід казав, що колись знав Курбаса. Я пішла до Колумбійської бібліотеки й знайшла там дві книжки. Подумала, що за вихідні прочитаю і скінчу…
— І закохалися в нього на все життя?
— Атож. Написала таку довжелезну тезу, мало бути 70 сторінок, а стало під 300. І це лише дійшла до його постановки «Джиммі Гіґґінс» 1923 року. Мене найбільше цікавить його ранній період, бо це експериментальний театр. А я режисер експериментального театру, тож писала про те, що сама розумію.
— Ви сказали, що через ім’я всі розуміють, що ви українка. Але ж ви народилися в Америці?
— Мої батьки виїхали з України ще дітьми. Родина мого діда Костя Кисілевського жила у Львові на вул. Личаківській. А я народилася в Ньюарку (штат Нью-Джерзі). Дідусь разом із проф. Дем’яном Горняткевичем започаткував систему шкіл українознавства по всій Америці. Вдома ми розмовляли українською.

Курбас більше ходив до театру, ніж на пари
— Ваш дідусь навчався в університеті разом із Лесем Курбасом. Розповідав щось про нього?
— Розповідав, але думаєте, я тоді слухала? Пам’ятаю лише, як він казав, що Курбас більше ходив до театру, ніж на студії. А нещодавно зі мною таке сталося, що мало не вмерла! Ми робили виставку в театральному музеї, де була ще стара виставка Курбаса. Я знала, що 1911-го Курбас брав участь у вечорі поезії Шевченка у Відні й читав там його вірші. Копія тієї програмки була на тій виставці, але я ніколи не лізла дивитися, бо вона дуже низько висіла. А тут думаю: треба подивитися, що там написано. Дивлюся, який же вірш читав Курбас? «Кавказ». А може він ще один вірш читав? Дивлюся — «Гамалія» — й очам своїм не вірю. Знаєте, хто читав того вірша? Мій дідусь! 1911 року! Скільки ж я могла в нього розпитати, але не розпитала.
— В опері GAZ також звучать вірші Павла Тичини?
— Так, п’єса «Ґаз», написана німецьким письменником-експресіоністом Ґеорґом Кайзером, є нашим натхненням, але ми мало слів із неї вживаємо, більше — Тичини. Це експресіоністичний твір про вибух на заводі, який, за сюжетом, стається у майбутньому, через сто років, тобто це п’єса про наш час. Кайзер написав її 1919-го, а 1923 року п’єсу вже поставив Лесь Курбас разом із мистецьким об’єднанням «Березіль». Переклад зробила українська поетеса Вероніка Черняхівська, котра потім стала жертвою сталінських репресій. Багато хто з трупи Курбаса були з балетної «Школи руху» Броніслави Ніжинської, яку вона відкрила у Києві 1919-го. Вважаю цю жінку однією з найважливіших хореографів світу — тепер ту її школу вважають початком абстрактного балету. І Курбас, власне, зацікавився рухом. Він їздив зі своїми постановками по селах і побачив, що селяни радше реагують на рух і на ті сцени, де відбувається багато дії, ніж на ті, де актори просто сидять і розмовляють. Курбас приїхав до Києва і зачав нову форму театру.

Актор і театр насправді витворюють громаду
— Вистава Курбаса «Ґаз» і опера GAZ дуже відрізнятимуться одна від одної?
— Ми натхненні тим, що зробив Курбас, але робимо своє, бо культура — це діалог крізь час і простір. П’єса написана 1919-го, з також 1919 рік, ми відгукуємося, входимо у діалог із тим, що вони робили 100 літ тому. У тодішній постановці «Ґазу» сценічний художник Вадим Меллер справді робив таке, що не впізнати, що це. Ось це робітники, а ось вони перетворюються на машини, а тоді перетворюються на газ, який починає пульсувати і вибухає. То фантастика! Ми познаходили щоденники акторів, котрі писали про те, що вони робили. Коли, готуючись до виставки «Курбас: нові світи», я почала розповідати про «Ґаз» хлопцям із Nova Opera Іллі Разумейку та Роману Григоріву, вони одразу запитали: а де музика? А я їм: знайдіть. Вони: то ми самі напишемо! Я кажу: супер! Гадала, що вони напишуть десять хвилин музики, а вони створили цілу оперу! Я думаю: вау, зробимо більше. За тиждень мали майже 40 хвилин! Я ніколи ще так скоро ні над чим не працювала. Це було, як постріл.
— Але ж до тієї курбасівської вистави мав бути якийсь музичний супровід?
— Він був, музику написав Анатолій Буцький, але ми дуже мало про неї знаємо. Лише відгуки в пресі та у спогадах. Там була дуже футуристична музика, залучили 57 традиційних інструментів — і все до купи звучало, як завод. Це все, що ми знаємо. І ще те, що всім дуже подобалося. Ми шукаємо партитуру, бо віримо, що рукописи не горять.
— А які декорації у вашій опері?
— На газовому заводі — препароване піаніно. Його до невпізнання переробив наш художник. Сценографія також орієнтована на музичні інструменти. Це приготував Вальдемарт Клюзко, котрий зі мною робив виставку «Курбас: нові світи». Прем’єра відбулася в театрі Франка, хоча, я дуже люблю на заводі щось робити. Ілля Разумейко грає на фортепіано й інженера, який витворює той газ. Роман Григорів — режисером і дириґент оркестру, грає сина мільярдера, котрий віддає все своїм робітникам і пробує по-людськи до них ставитися. Опера — на три дії без антракту. Тривалість — близько години і 15 хвилин. Дії невеликі, але інтенсивні.
Партії грають крізь спів. Я з таким ніколи раніше не працювала, були мюзикли, рок-музиканти. Я сама музики не читаю, але вірю моїм композиторам і намагаюся поставити оперу так, аби люди, які також не читають музику, могли її зрозуміти. Мені подобається, як ідея GAZ об’єднала стількох талановитих людей. Вокалісти «Нової опери», музиканти, всі віддаються дії. Ще маємо експериментальне електронне звучання від Георгія Потопальського. Роман та Ілля часто кажуть, що хочуть зробити правдиву нову оперу. Я захоплена їхньою музикою, вона водночас і дуже експериментальна, і дуже відкрита. До неї легко зайти, вона вам відкривається.
— Скільки часу зайняла підготовка, репетиції?
— Від листопада працювали віртуально. У лютому ц. р. я приїжджала до Відню. Ми запросили цінителя експериментів Симона Маєра. Йому розказую, що робимо, але то тяжко розказати — я театральна людина, більше люблю з кимсь співпрацювати в одній кімнаті. В театрі присутність — найважливіша річ. Та енергія, яку передаємо одне одному, навіть зараз під час інтерв’ю, — дуже важлива річ. Чому театр такий сильний, чому люди ходять у театр? Бо вони відчувають енергію — актор бере від них, а вони беруть від актора. Це правильно і дуже важливо, актор і театр насправді витворюють громаду.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Loading...