Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Nov. 19, 2017

Василь Портяк: «Без державної підтримки важко пояснити людям природу повстанського руху»

Автор:

|

Лютий 28, 2013

|

Рубрика:

Василь Портяк: «Без державної підтримки важко пояснити людям природу повстанського руху»

Критики називають Василя Портяка одним із найзначніших прозаїків нашого часу й ставляють в один ряд із Василем Стефаником і Григором Тютюнником. Це зумовлено й стислістю викладу матеріалу, і його емоційною напруженістю. Основна тема Портякової новелістики — Українська повстанська армія (УПА). Крім того він — автор кількох сценаріїв до знакових фільмів часу незалежності.

Майже не залишилося реальних свідків
— Пане Василю, для своїх новел на повстанську тематику ви якось спеціально збираєте свідчення чи спираєтеся лише на родинні перекази?
— Звісно, у мене були своєрідні самодіяльні експедиції. Ми з братами ходили до людей, які вціліли, вижили й багато знали з власного досвіду. Зараз майже не залишилося реальних свідків. Люди, які знають цю історію, були дуже молодими на той час. Тих, хто справді воював і вже був людиною з усталеними уявленнями про те, що це таке, уже зараз не залишилося. Є, звісно, одиниці: Мирослав Симчич — взагалі легенда; Стефа Костюк у Івано-Франківську — жінка, яка відіграла досить помітну роль у цьому русі. Вона пройшла через табори, до речі, була поранена в нашому селі Кривопіллі. Поранення було випадковим — нерозумна пригода, коли ненароком вибухнула граната в хаті, де вони перебували. Поранення було дуже серйозне – осколок потрапив навіть у печінку. І вона із цим осколком пережила суд, слідчі дії, пересилки, й аж у таборі її прооперували. Вона перейшла через бійки з дівками-кримінальницями. Усе перетерпіла. Потім вийшла, у неї є сім’я, живе в Івано-Франківську. Це для мене – дуже світла постать. Шкода, що останнім часом мало зупиняюся у Франківську, щоби до неї завітати, але іноді буваю. Ну, і таких людей іще можна набрати на пальцях одної-двох рук.
— А чи не втомлює, що журналісти, спілкуючись із вами, завжди акцентують на темі УПА, яка є домінантною у вашій творчості, проте не єдиною?
— Ні, безперечно. По-перше, у моїй творчості повстанська боротьба не є домінантною. Мене завжди цікавлять окремі долі людей, які потрапили в таке горнило, іноді справді між молотом і ковадлом. Ці драми й трагедії мене цікавлять більше, і я намагаюся менше про них говорити, тому що вони – у мені. Щось жевріє, а щось уже аж пече, аби його написати. І того я не чіпаю ні в яких розмовах, те собі там є. А що ж до самої теми, то вона не стала мені осоружною, адже не так уже й часто порушується, якщо вже на те пішло. Певний порух був у 1990-х рр., пішло в кінематограф. Наприклад, одночасно знімали фільм «Вишневі ночі» й «Останній бункер». Тут же — документальний фільм «Чия правда, чия кривда?» І то був якийсь здвиг, але ці стрічки не мали прокату, а кінематограф — це ж прокат і телебачення. Отут я вже втомлююся говорити про стан українського прокату не тільки сьогодні, коли все завмерло, а й на початку 1990-х, коли все-таки щось та виходило. Але погляньте, яка політика нашого телебачення, у які години транслюють українське кіно, що мало б іти обов’язково в прайм-таймі. Про це вже я якось забагато казав, і оце вже мені набридло.
— Чи є теми, на які, загалом, не любите говорити?
— Особисті. Хоч мене ніколи не дратує те, що хтось там розповідає про якісь свої сімейні проблеми. Та це має бути до певної міри, коли все-таки зберігається якась чистота. А щойно межу перетинають, стає просто бридко. Я взагалі недолюблюю розмовляти про особисті речі — життя, сім’ю, побут. То – моє, нехай моїм і залишиться.

Сценарій годиться для того, щоби його знімали
— Планів екранізувати свої новели немає?
— Та вони би могли бути, але для цього треба, щоби знімалося кіно.
— Можливо, якісь короткометражні стрічки?
— Це все просто, але необхідні кошти – і все. Потрібні продюсери, які не тільки навчилися добувати гроші, знаходити теми та режисерів до них, такі, яких вимагає (є таке дурне визначення) телевізійний формат, а які б і думали трошки ширше: про кіно — національне, історичне, дитяче й авангардне, зокрема. Тоді можна було би про щось говорити. А так, я написав кілька сценаріїв, які мали би цікавити за якихось інших розкладів, але вони так і не пішли.
— Може, варто видати їх книжкою?
— Та ні. Мене ніколи не турбує те, що сценарій був зроблений і не друкований. Хоча був один випадок, коли сценарій публікувався — про Довбуша, також не екранізований. Я його написав для покійного Леоніда Осики, котрий запалився ідеєю зняти фільм про Довбуша. Тоді Іван Гаврилюк саме організував свою кіностудію «Україна», і фільм мав бути там реалізований. Уже було створено знімальну групу, причому дуже сильну: другий режисер — Вітя Маляревич, оператор-постановник — Юрій Гармаш, художник — Георгій Якутович. Сценарій обговорили й схвалили, але то вже був час, коли від держави було годі чогось чекати, і знайшли якусь фірму, яка тоді ж і збанкрутувала. Тільки-тільки. Уже планували виїздити на вибір натури, тобто запустити фільм у роботу, і тут раптом фірма банкрутує, і все летить шкереберть. Тож потім цей сценарій надрукувала Лариса Брюховецька у своєму журналі «Кіно-Театр».
Тим не менше, сценарій не є самостійною роботою, крім деяких випадків, як, скажімо, кіноповість Олександра Довженка, як деяка кінематографічна проза Габриловича, як кінороман Шукшина про Степана Разіна. Бувають такі моменти, коли сценарій стає майже повноцінною літературою, але все-таки – майже. Сценарій годиться для того, щоби його знімали. Коли він здійснений на екрані, переведений у відеоряд, звук, отоді маємо те, що називається кіно. А так — це таке…
— Чи зараз над чимось працюєте?
— Потихеньку виробляю-доробляю свої новели. Із кінематографом — гірше. Якщо взяти останні часи, був написаний сценарій «Крути». Він завис із тих же причин — фінансування. Був сценарій для екранізації п’єс Олекси Коломійця «Дикий ангел». Там узагалі вийшла дурнувата й негарна історія: з’явився такий жук-режисер, який спочатку десь там вписав своє прізвище, а потім зняв фільм і під власним прізвищем пустив його на телебачення.
— Можете його назвати?
— Так, Іван Войтюк.
— Ви з ним якось про це розмовляли?
— Ні. Річ у тому, що якби фільм вийшов добрим, мене, може, і боліло б, що я доклався, а там немає прізвища. Але я був би вдячний бодай за те, що зроблено. А стрічка вийшла посередня. У мене вже запитували про це журналісти. Бруд… Я не хочу про це говорити.

Село — це дитинство й пам’ять
— Пане Василю, чи в Києві почуваєтеся своїм?
— Звичайно. Це — місто мого студентства. Місто, де ти відбув студентські роки, стає твоїм, і я – не виняток. Скажімо, Москва, де я вчився два роки, залишила якесь щемливе почуття братства з тими, із ким я навчався, але із самого міста пам’ятними для мене залишилися тільки окремі оази — кілька галерей, Будинок кіно, один-два театри, кілька ресторанів і все. Решта пройшла не так близько, тому що це вже був не той вік. А коли приїжджаєш у місто двадцятилітнім, то, звісно, вростаєш у це місто, приростаєш до нього, а воно – до тебе. І хоч я мешкаю поза Києвом — у Фастові, він усе ж у мені.
— А село тоді чим зараз є?
— Село — це дитинство й пам’ять. Але й нинішнє село також. Я ж туди, як-не-як, приїжджаю, знаю якісь історії, чиїсь долі простежуються. І, звісно, той світ проникає у творчість. З урбаністичною прозою в мене не дуже виходило, я й не намагався цього робити, так, якихось дві-три речі. А село все-таки більше турбує.
— У Кривопіллі у вас є родина?
— Так, у мене там два брати. Вони залишилися в селі, кожен має ґаздівку, сім’ї, там вони й працюють. У старшого вже дорослі сини-студенти, у меншого – діти ще ходять до школи. Батьків уже давно немає, але зупинитися є де. Найкращий відпочинок — це не перебування в якихось спеціальних комфортних місцях, а в домашніх умовах. Коли людина потрапляє в ту атмосферу й середовище, у яких вона виросла, – із тою простою кухнею, із тими запахами, із тим самим пейзажем за вікном, то це і є справжнє повернення, яке додає сил. Хоча дуже добре, що зараз у горах розвивається зелений туризм, тому що мої знайомі недавно їздили — я їх скерував до Красника (є таке село у Верховинському районі) — і повернулися звідти надзвичайно задоволені персоналом, меблюванням і всім іншим. Тобто, це – те, що мало би давно розвиватися, якби держава створила відповідну програму, якісь кредити видавалися би на цю справу. Але люди самі потихеньку розкручуються. Нормально. Щось вишукуючи в Інтернеті, я виявив, що вже в моєму селі існує чотири чи п’ять таких притулків. То добре. Є людям робота, є якийсь заробок, тому що в Карпатах із цим важко.
— Пане Василю, у вашому роду є славні вояки УПА. Коли буваєте в селі, чи говорите з братами на цю тему?
— Безперечно. Не тільки в нашому роду та в нашій сім’ї це є. Воно пережите. Хоча в 1950-1960-х рр. про цю історію говорилося пошепки, і в моїй сім’ї так само, щоби ніхто з того боку не чув і не знав. Але в нашій родині не було замовчування самого факту. Хоча знаю деякі випадки, люди були настільки залякані, що про це взагалі мовчали й діти, наприклад, не знали від своїх батьків цієї історії.
А тут вийшло так, що це було відомо мені та моїм братам. Безперечно, ті всі історії постійно болять і гризуть, бо вони – дуже непрості. Дуже багатьох людей воно поламало, адже в кожній родині були люди, які потрапляли в такі ситуації, що через них потім інші терпіли. Це також часто траплялося. Були люди, яких за десяток картоплин чи кулешу, зварену повстанцям, репресували. Тепер це обговорюється широко, і не тільки в нашій родині. Слава Богу, уже багато матеріалів оприлюднено — і художніх, і документальних. Шкода тільки, що це не має державної підтримки, а без того вже важко пояснити людям, які виросли на інших теренах і формувалися в інших умовах, природу повстанського національно-визвольного руху.
Розмовляв Василь Карп’юк, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...