Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 8, 2020

Василь Махно: «Українська література — цілком добротна, а мотлох є всюди»

Автор:

|

Липень 26, 2020

|

Рубрика:

Василь Махно: «Українська література — цілком добротна, а мотлох є всюди»
Василь Махно

Василь Махно — український письменник, котрий уже близько 20 років мешкає в Нью-Йорку. Він — автор понад десятка поетичних збірок, книжки оповідань, роману, чотирьох збірок есеїв, його твори виходили окремими виданнями в Ізраїлі, Польщі, Румунії, Сербії та США, перекладені більш, ніж на 20 мов світу.

Художня мова точна, як математична формула
— Що читали, коли були дитиною?
— Тоді ніякого системного читання не було. Мій дідусь вирізнявся дивовижним умінням переповідати історії. Часто сам вигадував історії, які виглядали на справжні казки. Згодом, переїхавши до Кривого Рогу, де мама з вітчимом вчителювали, я перемкнувся на книжки.
— Розповідаєте історії своїм дітям?
— Якісь — так. Правда, вони не дуже їх слухають.
— Чи важливо взагалі оповідати історії?
— Так, оповідання, есеї та навіть роман — це переповідки певної історії. Я народився в ті часи, коли в Галичині ще відчувалися міцні патріархальні традиції, які дуже добре пам’ятаю. Мої батьки розлучилися, коли мені було п’ять літ, тож я виростав при дідові й бабі. Я застав покоління, народжене ще за часів Австрії та Польщі. Мій дідусь пропрацював шахтарем у Кривому Розі багато років й заробив, як на тодішні мірки, солідну шахтарську пенсію і ми купили телевізор наступними після голови колгоспу. Щовечора до нас сходилося багато людей, котрі оповідали різні історії. В основному, їх цікавило Чернівецьке телебачення, яке демонструвало різні вистави. Мені дуже подобалося, коли в нас було багато людей у хаті. Чоловіки курили, жінки невдоволено нарікали. Це було таке буколічне дитинство. Тоді я й почув, що колись вулицями нашого села ходили русалки.
— Чи часто змальовуєте персонажів із тих, кого знаєте?
— Інколи. Приміром, в оповідання «У середу, коли забирають сміття», фактично описую життя одного мого знайомого тут, у Нью-Йорку. Навіть його імені не змінював, хоча й багато вигадав. Літературний персонаж — суміш інтерпретацій. Інколи якісь риси, не притаманні тому прототипові, додаєш, черпаючи з різних джерел: від себе, чи когось іншого. Вважаю, що художня мова точна, як математична формула. І слова, і логіка подій, й інші речі повинні бути точними, незалежно це фантастичне оповідання, реалістичне чи постмодерне.

Вірші писалися винятково рідною
— Запам’ятали, коли вирішили стати письменником?
— Дуже давно. Якесь дивне відчуття було ще від початків школи. Чомусь мені завжди здавалося, що буду письменником. Читав книжки, мені це дуже подобалося, у п’ятому класі написав два вірші, однак до дев’ятого класу творчість призупинилася. І раптом у дев’ятому класі — якийсь вибух. Ночами — якісь поеми про Шевченка. Пригадую, мав зошит, така бухгалтерська книжка, не знаю, звідки її взяв. Розграфлена і прямокутна. Туди записував ті свої вірші. Крім віршів, намагався писати оповідання. І на першому курсі філологічного факультету назбиралося багато всілякого. Одночасно почав перекладати з російської — вірші Блока, Пастернака, Цвєтаєвої. Де ті всі записи тепер?..
— Ви починали творчу кар’єру з менших форм чи з великих?
— Коли був уже на третьому чи четвертому курсі, вирішив написати роман російською мовою. Та написавши, частину, призупинився. Відчув, що тема і мова — не мої. Писання прози російською — був своєрідний експеримент. Але вірші писалися винятково рідною. Час до часу повертався до прози, але ніколи не завершував. Оповідання, які чогось вартують, увійшли до збірки «Дім у Бейтінґ Голлов», хоча до неї вийшло вже дві збірки есеїв. Мені хотілося «перетравити» прозову мову, адже певний час уважав, що це складно.
— За останні кілька років ви написали збірку оповідань, великий роман та збірку есеїв. Що писалося довше?
— Безумовно, роман — це панорамне полотно, писання якого вимагає від тебе і більшого знання, і більшого занурення в час і простір. «Дім у Бейтінґ Голлов» написав за кілька місяців. «Вічний календар» — за чотири роки. «Уздовж океану на ровері» писав десь п’ять-шість років, паралельно з віршами та романом. Мене дисциплінувало те, що майже щотижня деякі есеї з’являлися на порталі «Збруч». Мені подобалася така дисципліна письма. Від початків для «Уздовж…» у мене визріла певна концепція — прогулянка ровером як своєрідна метафора життя та творчості. Намагався проїхатися місцями, які відвідував, поділитися зустрічами з людьми, з якими випадало перетнутися, поділитися життєвим досвідом і міркуваннями.
— Чи завжди знаєте, який наратив стане оповіданням, а який — романом?
— Колись мені Аскольд Мельничук казав, що деякі його романи виростали з оповідань. Спершу він написав оповідання, а потім розширив до роману. У мене такого ще не було, бо як ставлю собі за мету написати оповідання, то розумію, що це оповідання, якщо хочу написати роман, то це роман.

Питання мови — це питання існування національного організму
— 2015 року ви зазначали, що проза є ахіллесовою п’ятою української літератури. Можливо, у вас змінилися погляди? Як оцінюєте стан української прози зараз?
— Проза чомусь була завжди програшною для української літератури. В нас були і зразки доброї великої прози, той же Панас Мирний або Нечуй-Левицький, але це не стало системою. Не знаю, як ви читаєте, але я, роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» прочитую тільки як явище літературного процесу того часу. Але сказати, що це видатна проза чи видатний роман, не можу. Чи романи Домонтовича-Петрова. Це чудова белетристика, але не більше. Вибух із українською прозою, що трапився під час 1920-х рр., «Розстріляне відродження», Хвильовий, Підмогильний та інші, свідчив про той імпульс творення справді достойної літератури в європейському контексті. Але 1937 рік, чистки, розстріли, нищення українського як явища перекреслили природній процес нарощування нашої культури. Після 1991-го ми пережили ситуацію вільного падіння або зависання: зникла цензура, але й зник відповідного рівня читач. Укотре відбувалося переформатування естетики й ідеології, що проявилося тоді у прозі Ульяненка, Пашковського, Андруховича та Забужко. Тобто, українська проза намацувала свої шляхи у лабіринтах постмодерної чи постчорнобильської, за визначенням Тамари Гундорової. І тепер приходжу до такого висновку, що прозових книжок дуже багато, а проза і надалі залишається ахіллесовою п’ятою української літератури. Коли заходжу в Україні до крамниці, просто рябить в очах — починаючи від романів про кохання, бульварного чтива, порад, як пити каву й як досягти абсолютного щастя. Цих любовних, детективних, фантасмагоричних текстів із кожним роком більшає. Їх починають писати журналісти, менеджери, дачники тощо. Спектр авторів вражає, спектр тем і книжок вражає, але це не проза. Ця скринька Пандори відкрилася з початком технологічного стрибка, що розпочався і розвивається на наших очах. Ні критика, ні літературознавство цього не сиґментує, не розділяє, не говорить про це. Книговидавцям узагалі, умовно кажучи, по барабану, продається, то й супер. Другий феномен сучасного літературного процесу: левову частку прози для сучасного ринку постачають невтомні перекладачі. Тому ці процеси непрості.
— Які українські тексти ви хотіли б читати у майбутньому?
— Теперішній стан української літератури цілком добротний. Незважаючи на те, що багато є, умовно кажучи, мотлоху, але мотлох є всюди: і в американській літературі, і в польській тощо. Це така собі планктонна маса. Мені важко щось прогнозувати, бо, до прикладу, активна енна кількість письменників пише — і час до часу з’являтимуться романи, книжки есеїстики чи поетичні збірки, що стануть здобутками національної культури. Не можу сказати, яких текстів очікувати. Можу сказати про себе, який роман напишу і про що. Можу сказати, про що будуть мої книжки віршів і що на найближчі там кілька років планую. Активність українського книгодрукування й українських письменників просто вражаюча. Тому в мене абсолютно оптимістичний погляд на майбутнє української літератури. Єдине, що непокоїть — це мова, її колоніальне, на жаль, становище, а питання мови — це питання існування національного організму, це наше повітря, ґрунт, вода та й, зрештою, література.
— Над чим працюєте зараз?
— Почав писати новий роман, поки що не буду казати, про що він, але я вже написав біля 30 тис. слів, а коли допишу, не знаю. Звісно, він не буде за обсягом такий, як «Вічний календар», менший. Але мені хочеться поєднати в цьому… Ти приходиш в якомусь віці до якихось світоглядних речей. Вони становлять уже не просто сенс твого життя, але сенс цього світу. І мені хочеться поєднати якісь біблійні часи з теперішніми не в сенсі протистояння, а усвідомлення структури цього світу, звідки він розпочався, чому це так, і якось переплести це зі сучасністю, щоб воно було, виглядало, що все в цьому світі взаємопов’язане: минуле з сучасним, сучасне з минулим.
Розмовляла Марія Шувалова, УП

About Author

Meest-Online