Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Apr. 22, 2018

Валерій Шалига: «На 25-му році незалежності кіно мусить повертатися на ідеологічний фронт»

Автор:

|

Вересень 22, 2016

|

Рубрика:

Валерій Шалига: «На 25-му році незалежності кіно мусить повертатися на ідеологічний фронт»

Валерій Шалига

Серіали про удатних спецназівців країни-аґресора знімаються в Україні, ці ролі грають наші актори. Росія жорстко контролює ідеологічну складову всього, що потрапляє на її ринок, а українські митці у своїй творчості на третьому році бойових дій сором’язливо її обходять. Чому досі бракує фільмів про українських захисників, розповів на зйомках фільму про антитерористичну операцію (АТО) Валерій Шалига, режисер стрічки.
— Ми відсвяткували 25-річчя незалежності, на жаль, в умовах війни. Ви взялися за фільм про АТО. Кіно знову має стати «найважливішим із мистецтв»?
— У країні йде війна, і творчі люди мають також бути до цього причетні. Цю війну називають гібридною, вона нестандартна, підходи в її веденні та ворог — теж. Дуже важливою є ідеологічна складова, бо вона почалася з ідеології, а вже потім заговорили гармати. Тому маємо стати ідеологічним фронтом, бо наразі пасемо задніх. А наш ворог дуже потужний і має сильну ідеологічну інфраструктуру. На жаль, ми свого часу не тільки армію, а й кінематограф вітчизняний занедбали, і зараз усе треба починати спочатку. Бачимо, як відроджуються Збройні сили, як допомагають волонтери, ну і, звісно, кінематограф стає на ідеологічну платформу. Бо не може мистецтво бути відірваним від життя.
— Але ідеологічне підґрунтя зазвичай дуже вкорочує життя мистецьких творів. Скажімо, фільми, присвячені першому Майдану, неоднозначно сприймаються навіть в Україні…
— Кожен митець дуже ризикує, коли його твір виходить майже одночасно з тими подіями, про які в ньому йдеться. Візьмімо твори Шолохова чи Маяковського. З художньої точки зору вони хороші, але ідеологічна кон’юнктура змінилась і вони стали неспівзвучні настроям людей. Але ж тепер ідеться не про партійні речі та цінності, а про національну ідею, яка завжди має бути в мистецтві. Ми довгий час втрачали свою національну ідентичність, нас розчиняли у всесоюзному та проросійському загалі. Спочатку оспівували компартію, а за часів незалежності підігрували то тому, то іншому президентові. І забували про звичайну людину.
— Давайте відкриємо завісу для потенційних глядачів фільму: про що він, на яку аудиторію орієнтований?
— Ми й самі себе про це питали. Одразу скажу, що не прагнемо комусь догодити. Розказуємо про звичайну людину, зрілого чоловіка, колишнього офіцера. З головного героя не робимо рафінованого персонажа. У нього є свої вади, сімейні проблеми. А поряд йде війна, на яку він вирує добровольцем.
— За сценарієм на головного героя фільму чекає випробування полоном. Яким прагнете зобразити «потойбіччя»?
— У нас є консультанти, котрі мають досвід перебування у полоні, але ми не ставимо перед собою завдання заглиблюватись у «потойбіччя». Нам потрібна була лише одна сцена, заради якої і «прописали» полон у сценарії: наш герой зустрічає там свого однокурсника з військового училища, котрий воює по інший бік.
— Це — не перша ваша стрічка, де під час війни стикаються громадяни однієї країни, коті воюють по різні боки лінії фронту…
— Таке було у фільмі «Далекий постріл», де теж маємо зіткнення двох українців — бійця радянської армії та воїна УПА, причому, обидва переконані, що воюють за Україну. Навряд чи це можна назвати повтором, скоріше перипетії, притаманні українській історії. Візьміть «Тараса Бульбу» — один син із козаками, інший — з поляками.
— Пригадайте, як через 60 років по війні зрівняли у правах бійців УПА і радянських ветеранів. Ці події, і ваш фільм сприймалися суспільством неоднозначно…
— У «Далекому пострілі» кожен ніс тягар політичного й ідеологічного спрямування державних структур, світової війни та непримиренності воюючих сторін. Зокрема, й навіяної міфами радянської пропаганди про УПА, дивізію «Галичина» виключно як посібників фашистів. Теперішній конфлікт не в останню чергу спричинений незнанням нашої справжньої історії. Оживити ті старі установки ворожій пропаганді виявилося напрочуд легко.
— Судячи з фільмографії, війна займає у вашій творчості багато місця. Ви ще й сценарист і режисер серіалів «1941», «1942», «1943», присвячених Другій світовій війні. Вони вийшли до 2013 року. Зараз знімали б їх якось інакше?
— Та ні. Акценти не змінилися б, бо це вже якраз та історія, що «відстоялася», тут не додаси і не забереш.
— Про вітчизняний кінематограф можна зараз сказати щонайбільше, що він перебуває на етапі становлення. А яким ви його бачите років за десять?
— Я трохи ідеаліст, бо і країну хотів бачити квітучою через п’ять років після того, як 1991-го проголосили Незалежність, і кінематограф — також. Я ще тримаюся, але часом закрадаються думки: чому ж так довго? Насправді хотілося б уже хоч якогось кіно в Україні. Є перші паростки, але усе пов’язано з економічними чинниками, бо кіно — величезне складне виробництво. Держава, яка на перших порах мала б фінансувати українське кіно, не може собі цього дозволити. Заробляти на кінематографі самостійно також не можемо у себе, бо розвалили всю інфраструктуру прокату. Відтак, навіть найкращі наші фільми, які вийшли недавно — «Плем’я», «Поводир», «Трубач» — не можуть окупити себе на вітчизняному ринку. А продюсерам потрібна прибутковість, їм треба знайти ринок збуту. Вони тоді дивляться на закордонний, російський. А Росія дуже вимоглива, вона не соромиться, коли формулює нам замовлення: щоб це було російською мовою, щоб там обов’язково грали російські актори, і перелік вимог чіткий і великий, аж до деталей щодо російських номерів на автівках. Гроші на зйомки дають тільки тоді, коли пристаємо на всі ці умови. Російські серіали знімаються в Україні, бо тут вигідніше. Це ми ефесбешників граємо, наші актори. Знімати щось своє — нема сил і грошей, то мусимо знімати те, що купить Росія.
Є прекрасна історія Мазепи та Мотрі, яку я б хотів перенести на стрічку. Москва нам ніколи на таке грошей не дасть. Для них Мазепа — зрадник і тільки. Але це — тема світового рівня, про яку писали Вольтер і Байрон.
За рік святкуватимемо сторіччя битви під Крутами. Схопилися: а де фільм про Крути? Нема навіть сценарію. Відкрили конкурс. Я теж брав у ньому участь. Побачимо, що з цього вийде, що знімуть до ювілею. Дякувати Богу, почали проводити пітчинги, щоб виділяти частину, щоб знімати своє і таким трибом починаємо вилазити з болота.
Розмовляла Антоніна Мніх, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...