Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 17, 2018

Устина Стефанчук: «Шлях українців у Канаді не був легким»

Автор:

|

Серпень 30, 2018

|

Рубрика:

Устина Стефанчук: «Шлях українців у Канаді не був легким»

Колишня львів’янка Устина Стефанчук в Едмонтоні живе вже п’ять років. Одразу по приїзді до Канади почала досліджувати життя українських еміґрантів. Це вилилося у низку проектів: «Еміґрантки» — про жінок еміґранток, «Українські церкви та цвинтарі Західної Канади», проілюстровані фотовиставкою, й інші.
— Нещодавно в Торонто відбувся конкурс «Міс Українська Канада 2018». Ви були партнером цього конкурсу. В чому полягало ваше партнерство і які у вас враження від конкурсу?
— Цей конкурс мав на меті зламати традиційне уявлення про конкурси краси. Це був радше конкурс талантів, креативності, своєрідне заохочення молодих українських еміґранток, демонстрація того, що ми сила, з якою варто рахуватися. Моя співпраця полягала в тому, що я надала свою колекцію старовинних костюмів і була членом журі. Зважаючи на те, що дуже дорожу своїми костюмами, було проблемно і пакувати, і пересилати їх. Це костюми з кінця XIX початку XX ст. з різних реґіонів України. На таких заходах люди, зазвичай, бачать вже відомі українські строї — борщівський, городенківський. Тому показ моїх костюмів із Одещини, Вінничини, Центрально-Східної України викликав зацікавлення. Перше, що справді вразило, — це масштаби організації. Конкурс уже став свого роду брендом і це дозволяє не просто подавати продукт, який пересічний глядач готовий бачити, а вести далі, виводити аудиторію на інший рівень. Потім підходили люди, котрі просили переповісти ще раз, які там костюми були, питали про конкретні взірці, бо не встигали все охопити, таким швидким був темп.
— Як почалося ваше захоплення старовинним українським одягом і його колекціонування?
— З родини. Коли я мешкала у Львові, мене оточував антикваріат, який збирали моя бабуся і дідусь. Це була українська автентика, яка стала невід’ємною частиною мене.
— Мабуть, непросто такі речі зберігати…
— Ще б пак. Деякі речі потрапляють до мене в дуже поганому стані. Скажімо, унікальна сорочка, по якій видно, що хтось її використовував, як шмату. А це такого рівня текстиль, який є у французьких музеях, музеях індіанських народів, де вони кожен клаптик зберігають. В Україні немає культури ставлення до української автентики, музейної цінності речі, до того, що є відображенням нашої культури та традиції. Вона лише починає формуватися.
— У вас в колекції є речі, які для вас особливо цінні?
— У моїй колекції близько 400 лише сорочок, не беручи до уваги верхній одяг, спідниці, запаски, пояси, прикраси тощо. Відколи я в Канаді, для мене відкрився унікальний, дуже цікавий світ української канадської культури, зокрема, перших переселенців, котрі наприкінці XIX ст. переїхали до Канади, щоб організувати тут своє життя. Коли я жила в Україні, цей світ був для мене дуже далеким і невідомим. Зараз ці речі виглядають під іншим кутом зору. Наприклад, те, що українці, приїжджаючи до Канади, привозили зі собою найдорожче — український костюм. Сумно було чути свідчення старших людей, що їхні батьки чи діди, приїхавши до Канади, у прагненні асимілюватися насамперед хотіли позбутися української атрибутики. Вони пробували ці речі вимінювати на якийсь фабричний одяг, продавати. Це дуже сумно. Коли до мене потрапляють давні костюми, які привезли прабабця чи прадід із України, і впродовж кількох поколінь ці речі зберігали в родині, вони, безумовно, дуже для мене цінні. В мене є кілька таких костюмів, які приїхали в Канаду з першими еміґрантами.
— Ви були однією з ініціаторів цікавого проекту «Еміґрантки» про українських жінок. Які висновки для себе зробили під час досліджень?
— Цей проект торкається жіночої проблематики. Реалізовувала його спільно з подругою. Проект показав дуже багато речей, насамперед те, що в Україні суб’єктності української еміґрантки немає. Показують, що є проблема соціального сирітства, але ніхто насправді не говорить про те, що відчуває жінка, котра виїхала на заробітки. Коли ми починали цей проект, то мали своє уявлення, для чого ми це робимо. Але кожен наступний крок розмов із жінками відкривав прірву проблем, починаючи від незахищеності в плані будь-якого насилля, закінчуючи власними комплексами й якимось абсолютно диким стереотипним мисленням на кшталт, «я ніхто», «якщо я еміґрантка, то не маю жодних прав», «нікому немає до мене діла». Коли чуєш такі стереотипи від розумних, здійснених жінок, то розумієш, що насправді причини цього лежать глибше — у певній культурі суспільства, яка підштовхує до того, що людина себе почуває ніким. Одна з історій мене дуже вразила. Жінка у віці 50+ крала в магазинах, і робила це тому, що хотіла своїй доньці-випускниці в Україні купувати щось дуже гарне. Вона розповідала, що в неї серце щоразу вискакувало, коли заходила в гардероб, щоб якось відірвати «піщилки» на одязі. Після розмов з нею я плакала. Вона пересилала ці речі в Україну, а доня потім її запитувала: «Мамо, а чому вони всі без бірок, ти їх на секонді купуєш?».
— Чи не плануєте написати книжку на основі цих історій?
— Я зараз перебуваю на етапі, коли мені треба трохи відпочити від цих історій. Це було настільки сильне враження, яке мене повністю спустошило. Я спілкувалася з жінками по «скайпу» і плакала разом із ними.
— Ці історії були аж такі сумні та трагічні?
— Не всі. Ми говорили про спектр різних жіночих історій, серед яких були і навіть дуже радісні, з позитивним досвідом еміґрації. За кордоном є сотні українок, котрі відбуваються як особистості. Завжди потрібно мати на увазі, що цей спектр історій дуже широкий. Долі жінок дуже різні і всі вони заслуговують на те, щоб бути почутими.
— А чим вас зацікавили українські церкви і цвинтарі в Канаді?
— Коли п’ять років тому приїхала до Канаду, то мені було досить нудно, оскільки звикла до активного соціального і культурного життя. Якщо не мала руху довкола себе, мені було важливо його створити. Почала з того, що мені здавалося найбільш логічним — досліджувати історію української еміґрації в Канаді. Вирішила почати з найдавніших часів — кінця XIX ст. Почала більше читати на цю тему, шукати, хто цим займається, налагоджувати з ними контакти. У перший рік мене запросили долучитися до проекту щодо каталогізації українських сакральних місць, де відбувалися Служби Божі, зібрання. Треба було їздити, спілкуватися з людьми на місцях. В одному з сіл ми відкрили буковинську церкву, яка ніде не була задокументована. Це хвилююче видовище, коли бачиш, що перед тобою були люди і перше, що вони робили — будували церкви. У мене є велика мапа, де в мене одним кольором позначені місця, в яких я була, іншим, — місця, де треба обов’язково поїхати, бо церкви руйнуються. Є два варіанти того, що з ними роблять у Канаді. Перший — перетворюють на приватне житло. Я була в одній із таких церков: на місці престолу стоїть диван, на хорах — спальня. Але зараз з’являються активісти нових поколінь, які борються за збереження цієї спадщини.
— В Канаді цвинтарі будували поруч із церквами, як у деяких селах в Україні?
— Здебільшого так. Не всі українці, котрі приїжджали в Канаду, були фаховими будівельниками, проте пробували згадку про церкву в рідному селі в Україні перенести у нове село в Канаді. Так поставали українські церкви.
— Попри те, українці вижили в Канаді, і не лише вижили, а й ставали успішними. У нас навіть часто кажуть, що, мовляв, в інших державах українці стають успішними, а у своїй державі не можуть…
— По-різному трапляється. Інколи жартома кажу, що для мене Канада — приклад того, що українці на щось здатні.
Розмовляла Галина Палажій, ZIK

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...