Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 15, 2019

Український метелик у італійській гімнастиці

Автор:

|

Березень 27, 2014

|

Рубрика:

Український метелик у італійській гімнастиці

На всіх змаганнях із художньої гімнастики італійські фанати вивішують на трибунах прапори, де на триколірному тлі золотими нитками вигаптувано п’ять метеликів. Золоті метелики — це символ улюблениць усієї Італії — гімнасток, які тричі поспіль (2009-2011) перемагали на чемпіонатах світу з художньої гімнастики в групових вправах, а на Олімпійських іграх у Лондоні-2012 – завоювали бронзові нагороди. У «золотому» складі італійських грацій — й українська дівчина Анжеліка Савраюк.
— Анжеліко, ви поїхали до Італії заради того, щоби зробити кар’єру в художній гімнастиці?
— Десь 20 років тому моя мама, як і багато українок, подалася до Італії на заробітки. Потім мама привезла мене до Італії та показала тренеру збірної з художньої гімнастики. Італійці казали, що мріють, аби до них у команду приходили українські дівчата — гарні, гнучкі, із поставленою технікою (сміється). Я прагнула потрапити до школи Дерюгіних. Тому з усіх сил опиралася переїзду. Урешті-решт мама переконала мене. В Італії моя спортивна кар’єра склалася успішно. Тепер навіть не уявляю іншого життя. В Італії своєю працею заробила на квартиру й авто. Гімнастика дала мені стартовий поштовх. Тепер навчаюся на факультеті міжнародних відносин і мрію про кар’єру дипломата.
— Як відреагувала Італія на вашу першу перемогу на чемпіонаті світу?
— Коли 2009-го в японському Міе ми вперше стали чемпіонками світу, самі не могли повірити у свій успіх. Дуже хотіли довести, що він — невипадковий. Наступного року обіграли росіянок у Москві. Це було шоком для всіх. А ми зрозуміли, що більше не маємо права програвати. Після третьої перемоги поспіль ми стали героїнями Італії. Перед Іграми в Лондоні преса не скупилася на похвалу, «золотим метеликам» співали дифірамби. Спонсори, Федерація, Олімпійський комітет Італії вимагали від нас тільки «золота». Наша збірна, середній вік якої — 23 роки, була найстаршою серед усіх команд.
— Що завадило перемозі в Лондоні?
— Після подій у Пекіні, які стали для нас найбільшою душевною травмою, «бронза» Лондона була «за щастя». У Піднебесній судді відсунули нас на четверте місце: уперше за багато років ми опинилися за межами п’єдесталу. Не з нашої провини – ми виступили без грубих помилок.
Ясна річ, миттєво вибухнув грандіозний скандал. Наш співвітчизник Бруно Гранді, президент FIG, місця собі не знаходив від обурення. У Лондоні нас аж трусило від хвилювання. Здавалося, нас знову «кинуть» повз п’єдестал. Щосекунди очікували: ось зараз відбудеться щось підступне. У кваліфікації нас поставили на друге місце після росіянок. Після фінальної композиції з м’ячами нам знову відвели другу лінійку. А ось у заключній вправі в однієї з наших дівчат не витримали нерви: вона надто далеко кинула стрічку, й інша гімнастка, аби впіймати її, змушена була вийти за килим. Тому, коли в підсумку «метеликів» залишили на п’єдесталі, нашому щастю не було меж.
Після тієї Олімпіади вирішила піти зі спорту. Мені вже — 24, і попереду чекає інше, але не менш насичене та цікаве життя. Тепер я вчуся, тренуюся, намагаюся зміцнити свої позиції в модельному бізнесі.
— Чи вдається італійським гімнасткам жити дружно?
— Із дівчатами, з якими ми пройшли, як то кажуть, Крим, Рим і мідні труби двох олімпійських циклів, у нас — чудові стосунки. А ось у новій команді такого душевного спілкування немає. Тепер там постійно з’ясовують стосунки. Тренери не хочуть, щоби гімнастки з минулої команди виступали з показовими виступами. На їхню думку, «якщо вже ви пішли, то дайте насолодитися хвилиною слави й іншим». Але наші спонсори, італійська аеронавтика, просять, аби ми й надалі демонстрували свої показові номери — у театрах, на гала-концертах тощо.
До великого спорту ми вже не маємо жодного стосунку, але тренери кажуть: «Ідіть уже! Ви затьмарюєте собою тих, хто прийшов на ваше місце!» Із цієї причини ми не виступали на церемонії закриття київського чемпіонату світу. Шкода, мені дуже хотілося показати землякам нашу програму. В Україну тепер приїжджаю вкрай рідко. Після Лондона тиждень погостювала в рідному Львові, у бабусі, зустрічалася з родичами. А доти не могла вибратися з тренувальної бази аж чотири роки.
— Кілька років тому ви розповідали, що в Італії тренери та гімнастки — одна велика родина…
— Це — правда. Тому мені так жаль, що ми припинили наші стосунки не надто красиво. Адже всі ці спільні роки в спорті запам’яталися як найяскравіші, емоційно насичені, теплі. Ми були однією сім’єю. У нас вважалося доречним до тренера, хореографа й постановниці в одній особі Еммануели Маккарані звертатися на «ти». Разом навіть по крамницях ходили. Такі стосунки не нівелювали авторитету тренера. Навпаки, додавали довіри. Разом святкували дні народження й збиралися на Різдво.
Мені складно уявити щось подібне у Львові, де тренувалася перед тим, як поїхати до Італії. Навіть з однолітками в нас не могло бути щирого спілкування. Ми з пелюшок відчували тиск самого слова «конкуренція». У групі мала «сяяти» одна «зірка», але завжди знаходилися такі, що в будь-який спосіб намагалися стати ще «зірковішими». Сперечалися й навіть сварилися через те, хто більше заслуговує на відбір у команду на першість області. Усміхалися одна одній у обличчя, а за плечима – поливали брудом. І це — десятилітні дівчата!
Тепер, коли приїжджаю в Україну, зустрічаюся з львівськими «подругами-суперницями» за філіжанкою кави. І ми дивуємося, чому тоді були такими дурненькими та нещирими, самі собі отруювали дитинство. Гадаю, жіночі колективи приречені на постійні чвари.
— Чи почуваєтеся італійкою?
— Так, спосіб мислення й сприйняття дійсності в мене — італійські. Мене дивує український менталітет. Родичі запитували в мене: «Чому ти досі не вийшла заміж, не народила дитини?» Але ж мені – лише 24, життя тільки починається! В Італії про сім’ю починають думати, коли роки наближаються до 30. У Львові всі мої подружки-ровесниці вже заміжні, виховують дітей.
У відповідь на деякі мої пропозиції в Україні чую: «Добре, завтра зробимо». Я звикла все робити сьогодні й зараз. Летіти в шаленому темпі, спішити жити. Для мене головне — незалежність, постійний драйв і розвиток. Навіть якщо би вийшла заміж за мільйонера, не стала би сидіти вдома та думати про зачіску й манікюр. Мені до вподоби активний спосіб життя. В Італії вже не модно бути домогосподаркою. Італійки починають працювати зі студентської лави, суміщаючи навчання з роботою. Однак я сумую за родиною. Хотілося б, щоб усі мої рідні приїхали до Італії й жили там довго та щасливо.
Розмовляла Маріанна Сороневич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...