Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 30, 2020

Українському кіно потрібні «зірки»

Автор:

|

Січень 29, 2020

|

Рубрика:

Українському кіно потрібні «зірки»
Андрій Кокотюха

У київському кінотеатрі «Жовтень» нещодавно провели круглий стіл, присвячений українському кінопрокату.
— Яке кіно потрібне українському глядачеві? — запитав медіаексперт Артем Вакалюк.
— Теленовини та фільми мають розповідати про героїв. На них обожнюють дивитися всі, — відповів йому письменник і сценарист Андрій Кокотюха. — Це найважливіше для будь-якої країни. У комедії та драмі — свій герой, від суперполіцейського до пересічної людини. Для прикладу хочу згадати «Ціну правди» (українсько-польсько-британська історична драма про валлійського журналіста Ґарета Джонса, котрий першим у західній пресі розповів про Голодомор 1932-1933 рр. — Ред.). В реальному житті він зазнав поразки. Після того, як опублікував статтю про штучний голод в Україні, опоненти з нього буквально сміялися. Фільм закінчується не цим. А тим, що журналіст досягає мети — публікує матеріал. Отже, це перемога. І на цьому ставиться крапка. Далі титри розповідають про його вбивство, але це вже зовсім інше, частина реальної історії.
— Про кого має бути українське кіно?
— Вітчизняному глядачу потрібен герой, який мусить досягати своєї мети. Яка вона? Слово «ідеологія» абсолютно знищене й знівельоване за 70 років радянської влади. Набуло неґативного значення, але це неправда. Американське кіно про супергероїв — дуже ідеологічне. Так само, як і французькі стрічки 1970-1980 рр. із Аленом Делоном і Жан-Полем Бельмондо, що були відповіддю Голівуду. Ідеологію варто сприймати в хорошому значенні цього слова. Треба розуміти, що таке український контекст, і занурити в нього персонажа. Він перемагає саме тому, що в нього є своя українська мрія, мета, ідея.
Останнім часом вийшли історичні стрічки, як та ж «Ціна правди», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Чорний ворон». Їхні оцінки різняться. Але статті про них об’єднує одне. Глядач, котрий не вивчав минуле спеціально, просто не розуміє, про що кіно й що відбувається на екрані.
Мені давно цікава Марія Закревська-Бенкендорф-Будберґ. У неї українське коріння. У першій половині ХХ ст.. була міжнародною авантюристкою. Але широкий глядач, на котрого такий проєкт орієнтується, не тямить, про кого йдеться. Це означає, що вже на етапі запуску треба розуміти цільову аудиторію. Немає фільму для всіх. Якщо хтось скаже: «Я знімаю кіно для всіх», це означає, що ні для кого. Людина просто хоче освоїти державні кошти. Треба уявляти свою аудиторію та намагатися розширювати її крок за кроком. Робота складна — не одного і не двох років.
Важлива державна підтримка. Не так фінансова, як інформаційна. На будь-яких майданчиках треба розповідати, в якому контексті і з якою метою створюють фільм. Хто є його героєм і чи є в нього прототип. Коли працювали над стрічкою «Червоний» (історична драма про колишнього сотника Української повстанської армії Данила Червоного, котрий 1947 року очолив повстання і втечу в’язнів із ГУЛАГу. — Ред.), у нас на певному етапі мозок почав плавитися. Вирішили зняти цикл документалок, які можна потім запропонувати телебаченню. Щоб вони розказали, про що йдеться в художній стрічці. Тобто просвітницька робота тут не зайва.
— Що ще потрібно, аби глядач хотів дивитися своє?
— Публіка хоче впізнавані обличчя на екрані. Ризикну сказати — якщо роботи студії «Квартал 95» зніматимуть без Зеленського, касові збори їх не втішать. Бо це — найупізнаваніший їхній актор. Українському кіно потрібні «зірки». У СРСР у кінотеатрах висіли портрети радянських акторів, зокрема, й українських. Тепер я цього не бачу. Припускаю, що перші кроки вже зроблені. Наприклад, Романа Луцького впізнають більше, ніж його колег. Можливо, також Римму Зюбіну й Ірму Вітовську. Але без відновлення культури походу в кіно й саме на українські стрічки відповідь на це запитання шукатимемо і за рік, і за два.

Ілля Прокопенко, «Газета по-українськи»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply