Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Nov. 19, 2017

Українська Антарктида, або Про те, як ми стали антарктичною державою

Автор:

|

Березень 22, 2012

|

Рубрика:

Українська Антарктида, або Про те, як ми стали антарктичною державою

Якщо ви гадаєте, що найбільш південна точка України — мис Сарич у Криму, то помиляєтеся приблизно на 15 тис. км, бо насправді це — станція «Академік Вернадський», розташована на острові Галіндез за дев’ять кілометрів від західного узбережжя Антарктичного півострова.

Першим українцем, який потрапив у Антарктиду, був Антон Омельченко родом із с. Батьків Полтавської обл., який брав участь у відомій експедиції Роберта Скотта 1911 року. А після нього тут іще не раз побували наші співвітчизники.

Після розпаду Радянського Союзу Росія оголосила себе єдиною правонаступницею всіх антарктичних станцій СРСР і відмовила Україні в передачі хоча б однієї з них. Проте без бази на шостому континенті ми все одно не залишилися. 6 лютого 1996 року Велика Британія офіційно продала Україні свою антарктичну станцію «Фарадей» за символічну суму — 1 GBP (мабуть, станцій, як і ножів, дарувати не можна, їх треба обов’язково купити).

Чим був спричинений такий широкий жест Туманного Альбіону? Британія називала всі свої станції на крижаному материку в алфавітному порядку. Під час заснування

1947-го цей об’єкт мав шифр base-F. Однією з останніх станцій була base-W. Обслуговування кожної дослідницької бази коштує чимало, а ось просто покинути її не можна. За міжнародною угодою, для цього потрібно демонтувати всі споруди й повністю очистити територію від сміття. Такі заходи теж недешеві. Тому держава-власниця вирішила віддати ті станції, які не були стратеґічними об’єктами й біля яких не знайдено корисних копалин.

Участь у конкурсі на «Фарадей» узяло 17 держав, зокрема Північна Корея, Чехія тощо. Вибір зробили на користь України в основному завдяки авторитету двох українських учених — академіка Сергія Комісаренка, біохіміка й водночас посла України у Великій Британії, а також академіка Петра Гожека, відомого геолога.

Серед умов передачі станції були дві основні: продовжувати наукові дослідження й десять років ділитися результатами з англійцями і побудова нового бака для пального. Ці умови українці виконали.

Спочатку українська влада не знала, що робити з таким несподіваним набутком, адже в цей час у державі відчувався справжній дефіцит грошей. Та поступово все внормувалося.

Вивчення Антарктиди на українській станції курує Національний антарктичний науковий центр. Саме тут складається програма досліджень (океанографічних, гідрометеорологічних, радіофізичних, геолого-геофізичних, біологічних, медико-фізіологічних і з багатьох інших напрямків), здійснюється аналіз отриманих результатів, а також підбір колективу зимівників.

Щоби поговорити зі справжнім антарктичним дослідником, прямую на кафедру зоології Львівського національного університету імені Івана Франка до доцента Ігоря Васильовича Дикого.

— Як ви потрапили до колективу станції?

— За конкурсом, який оголошується щороку. Основними вимогами під час відбору кандидатури зимівника є його фаховість, міцне здоров’я та неконфліктність.

Дивлячись на пана Ігоря, розумієш, що зі здоров’ям у цього двометрового атлета — усе гаразд. Докази цього — розряд з альпінізму, довга спортивна кар’єра (плавання, баскетбол й інші види спорту), участь у різноманітних польових експедиціях, часто — в екстремальних умовах. Щира усмішка одразу свідчить про неконфлікт­ність, а численні фахові публікації — про його високий рівень як науковця.

— Ви вже втретє відвідали крижаний материк?

— Так. Уперше в складі одинадцятої Української антарктичної експедиції (УАЕ) 2006/2007 рр., удруге — у 14-й (2009/2010 рр.), а недавно повернувся зі сезонної експедиції.

— Як виглядає шлях до станції?

— Зараз Україна не має жодного експедиційного корабля, хоча до 2002 року їх було три, але списали через зношеність. Тому тепер фрахтуємо судно в російській компанії, яке вирушає в подорож із Польщі. Найдорожче коштує перевезення численного вантажу. Самі зимівники добираються іншим шляхом. Із Європи (Цюріх, Франкфурт, Париж) летимо до Буенос-Айреса, звідти — переліт до порту Ушуая на Вогняній Землі. Там наздоганяємо російський корабель, яким уже пливемо через протоку Дрейка на станцію. Загалом уся дорога забирає чотири-п’ять діб.

— Які обов’язки науковця на станції?

— Я займаюся в основ­ному морськими ссавцями, водночас працюю як колектор, згідно із завданням програми досліджень, тобто відбираю різноманітні проби. На станції є як науковий, так і технічний персонал — дизеліст-електрик, механік-електрик, адміністратор зв’язку, лікар і кухар. Кожен, крім основної роботи, має й інші обов’язки. По черзі миємо підлогу і прибираємо. Без діла ніхто не сидить.

— Як живете в зимовій ізоляції?

— Умови — комфортні. Зараз зимує 11 людей. Залишаємося на 12 місяців, однак відрізані від цивілізації повні вісім місяців (така там зима). Максимальна кількість зимівників у попередні роки складала 13—14 осіб.

— Розкажіть детальніше про свої антарктичні мандрівки й роботу

зоолога…

— Працюємо як на материку, так і на острові, а ще — у морі. Харківські та київські дайвери опустилися на глибину 50 м. У гори піднімаємося за пробами до висоти 1,5 тис. м. Побували на вершинах Скота, Шекелтона і Мілл. Підйом складний від самого рівня моря. Тут уже стають корисними альпіністські навички. Неподалік станції є льодова печера, що тягнеться кілька сотень метрів — не­одноразово відвідували і її глибини.

— Які у вас стосунки з місцевим «населенням»?

— З аборигенів біля станції гніздуються пінгвіни Аделі, є також папуанські пінгвіни. Інколи запливають антарктичні, але Аделі — найкомунікабельніші. Здалека приймають людей за своїх, біжать за нами, а коли підійдуть ближче, дивуються та розглядають. У гніздовий період стають сварливими. Ці птахи — надзвичайно допитливі й емоційні. Постійно приходять і спостерігають за тим, що ми робимо. Якось копали м’яча, то один Аделі почав ганятися за ним, штовхати — «обмотав» кількох зимівників. Вийшов справжній футбольний матч. Багато часу проводимо, досліджуючи тюленів і морських котиків. Їхні дитинчата — доволі безпечні, підпускають близько, а от великі бувають аґресивними. Наприклад, триметрові морські леопарди деколи нападають на дайверів. Буває страшнувато пірнати. Глибини навколо станції дивують різноманітними морськими тваринами. Найбільше вражають великі медузи. Діаметр їхньої парасольки — 2 м. Одну медузи зважили — потягнула на 25 кг. Дуже цікаві білокровні щуки, різноманітні губки, морські павуки. До зодіаків (моторних човнів) часто підпливають і кити.

— А що вдалося знайти нового?

— Під час досліджень відкрито багато нових для науки видів тварин. Серед них — п’явки, кальмари, восьминоги і черви. Це лише в зоологічному напрямку. Результати гляціологічних досліджень свідчать, що ґлобальне потепління є природним процесом, оскільки планета зараз перебуває в міжльодовиковому періоді. Проте діяльність людини значною мірою посилює ці процеси. Зараз на антарктичному узбережжі відбувається унікальний процес формування тундрової зони. З’являються нові види тварин і рослин, на ділянках, що звільняються з-під крижаного покриву, активно гніздуються птахи, тривають процеси ґрунтоутворення.

— Скоро там буде маленьке українське село з грядками й городами?

— Можливо й таке (сміється.) Унікальні дослідження проводять наші біохіміки. Зараз вони якраз працюють над феноменом риб-білокровок, у яких кров, на відміну більшості хребетних, не червона, а біла, і замерзає при значно нижчих температурах, ніж кров інших тварин. Результати таких досліджень обіцяють бути надзвичайно корисними й цікавими. Важливі досягнення й у спеціалістів із інших наукових галузей.

— Гості бувають?

— Улітку припливають туристи. Так, до нас завітав Біл Ґейтс, бували внуки знаменитих дослідників Антарктиди Скота й Шекелтона, онук Тенсінґа (непальця-шерпа, учасника першої експедиції, яка підкорила Еверест), Віктор Боярський, учасник найдовшої трансантарктичної експедиції. Була з візитом принцеса Анна, куратор Британського антарктичного центру. Зазирають до нас дослідники зі сусідніх станцій. Наші медики за потреби надають допомогу гостям. На станції є рентґен-апарат.

— А як відзначаєте свята?

— Святкуємо всі релігійні свята й дні народження. На Великдень навіть пекли паски. 2011 року спорудили капличку святого рівноапостольного князя Володимира. Її освятив архієпископ Галицький і Львівський Августин. Це — найпівденніша культова споруда у світі. Сюди приходимо на молитву. Посередині зимівлі відзначаємо «екватор», так зване все­світнє антарктичне свято Midwinter. Цього дня начальник експедиції готує всім сніданок на персональне замовлення. Потім купаємося в ополонках, обов’язково з краваткою чи метеликом. Таку традицію залишили нам англійці. Під час «екватора» відбуваються спортивні змагання — сніговий футбол, прохід із перешкодами (гравця розкручують на кріслі й пускають йти хиткою драбинкою).

— Чув, що з останньої експедиції добиралися автостопом…

— Майже. Через сильні вітри біля станції утворився подвійний шар криги. Кораблі не могли нас забрати. На острові Галіндез кілька днів «голосували». В ефірі зв’язалися з норвежцями, які завезли нас у британську базу-музей «Порт-Локрой», що за 50 км. Там три дні очікували на наш корабель. Звідти на ньому добиралися до Арґентини. Загалом повернення в Україну тривало десять днів.

…Отак Ігор Дикий і повернувся в Україну — до дружини Олі, яка разом із дітьми Назарчиком і Юстинкою завжди з нетерпінням чекає на свого вже леґендарного дослідника. Відважний зоолог відразу включився у робочий ритм кафедри, щоб передавати набуті знання іншим. Можливо, серед його студентів є майбутні підкорювачі шостого крижаного континенту. Дуже тішить, що на тлі песимізму влади й важких економічних перепитій у державі наші науковці завжди знаходять можливість працювати — і не тільки в Україні, а й далеко за її межами, підтримуючи імідж країни.

Тарас Микітчак

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...