Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Apr. 22, 2018

Українка Анастасія Петришак грає в Італії на скрипці Паганіні

Автор:

|

Січень 04, 2018

|

Рубрика:

Українка Анастасія Петришак грає в Італії на скрипці Паганіні

Ще маленькою Анастасія Петришак захопилася грою на скрипці. На початках навіть не мала свого інструменту. У десятирічному віці її сім’я переїхала до Італії. Вивчила мову, здобула освіту. Зараз підкорює серця мільйонів шанувальників в усьому світі.
— Яким пам’ятаєте рідний Івано-Франківськ?
— Всі спогади про минуле хороші. Згадую все з ностальгією. Розумію, що минуле не повернеться. Звісно, Івано-Франківськ для мене — це щось таке рідне, але вже далеке. У нас була велика родина. Між сусідами завжди були відчинені двері. Всі дні народження святкували разом. Діти з двох сімей гуляли разом, гралися у дворі, ходили на річку. Це був час для дитячих радощів. Але матеріально ми не були дуже забезпечені, хоча й не відчували цього.
— Коли виникло бажання займатися музикою?
— У нашій родині були музиканти з боку батька. Його два брати грали на акордеоні та саксофоні, але не професійно, «на слух». Я з дитинства слухала цю народну музику, співала. А у музичну школу спершу вступив брат. Я не хотіла відставати і мене записали також. Обоє навчалися на фортепіано. Так сталося, що з першим викладачем я не зійшлася характерами. Якось на вулиці побачила скрипаля. Мене дуже зацікавила скрипка. Наступного дня ми з мамою прийшли до директора музичної школи і змінили інструмент. Мій другий викладач Марта Калинчук прийняла у свій клас. Викладачі відіграють дуже важливу роль у становленні музиканта.
— Батькам вдалося відразу забезпечити вас інструментом?
— На початках музичної кар’єри батьки знайшли мені якусь маленьку скрипочку. Адже інструменти міняються з віком дитини. Пам’ятаю, вона була оранжевого кольору. Смичок був із чорним волосом. Потім більше у мене такого не було, адже білий волос був для професійних музикантів, а для початківців — чорний. Смички мали різний звук. Це були перші кроки.
— Через деякий час ваші батьки вирішили переїхати в Італію, забрали вас, але ви повернулися до України…
— 2004 року ми з братом переїхали вперше. Але так сталося, що все літо провела у зачиненій квартирі. Бо в Італії діти без супроводу батьків на вулицю не виходять. Рідні працювали, а я сиділа цілий день удома. Почувалася чужою, бракувало вчительки музики. Лише ввечері ми з мамою йшли у перемовний пункт і балакали з Мартою Іванівною телефоном. Тоді ж не було Інтернету. Й я вирішила повернутися до України. Батькам було боляче, адже вони змінили країну заради нас. Але через рік я повернулася до батьків, бо моя вчителька переїхала у США. В Італії здала іспити та вступила в Болонську консерваторію.
— Як вдалося адаптуватися в Італії?
— Потрібно було дуже сильно старатися. Нам постійно доводилося щось доводити, бо італійці погано сприймають іноземців.
— Не хотіли повернутися назад?
— У музиці та в житті є моменти, коли стає дуже важко. Якщо робиш крок назад, відчуваєш, ніби не дійшов, не доробив. Коли важко, намагаюся ступати два кроки вперед. Розумію, що потім буде легше.
— Що спільного та відмінного є між Італією й Україною?
— В Італії є багато історичних цінностей. У будь-якому селі чи місті є пам’ятка культури. Італійці цим дуже пишаються та бережуть. Є багато державних програм реставрації, збереження культурної спадщини. В Україні держава не виділяє на це достатньо коштів. В Італії також є багато українців. Вони часто подорожують країною. Музиканти також багато їздять по світу.
— Ваша географія виступів охоплює чи не увесь світ. Які сцени запам’яталися найбільше?
— Дуже вразили США та Південна Корея. А з професійної точки зору — Італія й її старовинні театри у Венеції, Пармі, Болоньї.
— А як до вас потрапила скрипка Паганіні?
— Мій перший досвід зі скрипкою Страдіварі стався у Кремоні. Я працювала тоді у Музеї скрипок. Мені надали доступ до усіх інструментів. Серед них були Страдіварі, Ґварнері, Аматі. А на скрипці Паганіні зіграла торік. Дивовижні відчуття, адже ця скрипка була у нього в руках 40 років. Через скрипку я зрозуміла самого Паганіні. Скрипки також нас навчають.
— Можна назвати це містикою?
— Навіть скрипки одного майстра звучать інакше. У музеї ми аналізували дві скрипки однієї жінки-майстра. Записували їх, переслухували. Між ними була різниця у звуці, тембрі. Навіть близнюки мають різний характер, так само й скрипки.
— Якою мовою розмовляєте у родині?
— У сім’ї під час розмови, можемо перейти з італійської на українську, і навпаки. Для мене вони вже обидві рідні. Це така нова мова: українсько-італійська співуча.
— З чим у вас асоціюється Україна?
— У мене залишилося дуже багато спогадів про неї. Там проживають більшість родичів. Після переїзду я кілька разів приїжджала в Україну, грала концерт Чайковського. Коли вперше повернулася в Україну, ця музика здалася для мене такою живою. Хочеться приїжджати частіше.
— За кордоном зараз говорять про Україну?
— Кожен по-різному. Я не політик, а музикант. Я за те, щоб всі політичні питання вирішувалися мирно, без війни.
— А музика під час війни має значення?
— Якщо люди слухають музику, вони до війни не дійдуть. Люди, які слухають музику та часто відвідують концерти, не можуть бути агресивними. Вони можуть вирішити питання не через армію чи війну.
Розмовляла Катя Пташка, «Український інтерес»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...