Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 24, 2019

Тетяна Таїрова-Яковлєва: «Україні треба просувати історичну правду на російський екран»

Автор:

|

Травень 20, 2016

|

Рубрика:

Тетяна Таїрова-Яковлєва: «Україні треба просувати історичну правду на російський екран»

Тетяна Таїрова-Яковлєва

Навіть якщо ми розійшлися з росіянами на століття, я все одно буду пам’ятати, яку чудову книгу про Мазепу написала історик із Петербургу Тетяна Таїрова-Яковлєва. А ще, переглядаючи історичний західний чи турецький серіал, я думаю про рукописи художнього роману про Хмельницького та Богуна, які лежать в її столі.

Традиції українських родів виходили з Литовського статуту
— Я читала ваших «Гетьманів», і мене потішило, що не включили туди Івана Скоропадського, котрий воював на боці Петра І проти Мазепи. Отже, ви також не любите гетьмана, за якого Гетьманщина стала Малоросією?
— Загалом, так. Але хочу сказати щось на його захист. Він перебував у дуже складних умовах, і важко сказати, чи міг би хтось на його місці щось зробити. Але наступний гетьман показав себе принциповим. Він був наполегливим, а може геополітична ситуація для нього була сприятливішою.
— А якщо писати колективний портрет українського гетьмана. Вони — релігійні (всі віруючі, всі жертводавці), освічені (майже всі — після Києво-Могилянки), прагнуть до автономії, моногамні?
— Можна додати, що вони — сильні особистості, тому що в умовах і цивільної, і зовнішньої війни стати лідером такої спільноти як українське козацтво, було дуже не просто.
— Читаючи про міжусобиці, часом запитую себе, чому гетьмани воювали один із одним. Не розуміли вагу державності чи були особисті амбіції?
— Особисті амбіції переважували. Після смерті Богдана Хмельницького вперше відкрилася можливість стати не просто гетьманом, а правителем країни. Було дуже багато зовнішніх спокус, бо іноземні держави шукали можливість знайти собі союзників і не скупилися на серйозні обіцянки.
— Ви могли б більше розказати про побут козацької старшини?
— У передмові до «Повсякденного життя українського гетьманства» я написала російським читачам, що треба відмовитися від стереотипів про українське козацтво. Це — результат копіткої праці, часто випадкових знахідок. Моя робота розглядає кілька напрямків. Один — повсякденне, невійськове життя старшини. Де вони жили, як виглядали їхні будинки, що одягали, якими були зброя, коштовності, а також де вони вчилися. Чим харчувалися, які у них були звички, дозвілля, як відпочивали та розважалися. І пишу про те, що традиції українських родів виходили з Литовського статуту, все було орієнтовано на європейські принципи.
— А як розважалися гетьмани?
— Театром, поезією та музикою. Це відповідало захопленням епохи бароко. Як вони один одного вітали зі святами? Замовляли один одному панегірики з гравюрами. Крім цього, пишу про роль жінок к Гетьманщині, котрі залишили дуже серйозний слід в історії. Я використовувала книгу Тризни (полкового писаря Фоми Тризни. — Ред.), де він описує гріхи сучасників на основі тих даних, які отримував під час сповіді.

Мрійники не завжди досягають того, чого прагнуть
— Хотіла б коротко почути про кожного гетьмана. Перший — Сагайдачний, він — творець.
— Так.
— Другий — Хмельницький. Його образ ваші подавали, як об’єднувача з Росією, а наші — зрадника. Але він — будівельник і державник…
— Хмельницький — видатна особистість, він зумів змінити долю Східної Європи. Це дуже мало кому з політичних діячів у світовому масштабі вдавалося. І те, що приєднав Україну до Росії — інших геополітичних варіантів на той час він не мав. У нього була можливість або загинути разом із своїми прихильниками, або знайти компроміс.
— Виговський. Ви пишете зворушливу історію про те, що вони з дружиною померли в один день…
— Є така легенда. Мабуть, він був недостатньо сильним чоловіком. Йому б трохи більше жорсткості. Але Виговський заслуговує поваги: отримавши дуже серйозні преференції від Речі Посполитої, ставши сенатором, заможною та незалежною людиною, він усе це кинув і спробував підняти повстання, щоб об’єднати Україну та зробити її єдиною Гетьманщиною. Дуже мало людей можуть поступитися своїм особистим добробутом для того, щоб урятувати Вітчизну.
— Далі — Богун…
— Він — мачо, людина незвичайної особистої відваги, котра ніколи не втрачає сили духу. Він мені дуже симпатичний — тим, що в ситуаціях, які вважаються безнадійними, завжди знаходив вихід.
— Дорошенко — мрійник?
— Можливо. На жаль, в життєвих реаліях мрійники не завжди досягають того, чого прагнуть.
— Самойлович. Гетьман, за котрого Українська православна церква була анексована і передана Москві. Він був норовливою людиною, нездатною прорахувати наслідки?
— Не все так однозначно, радше — навпаки. Він хапався за владу і будував дуже серйозні плани, щоб досягти своєї мети. І реформа Церкви, підпорядкування московському патріарху — для Самойловича це було не що інше, як можливість посилити особисту владу. Хоча він намагався об’єднати два береги, щоб не віддати правий берег Речі Посполитій. Саме тому російська влада і розправилися з ним.
— Гетьман Гоголь для мене — відкриття. В угоді, яку він передав полякам, йшлося про повернення Української церкви Константинополю…
— Гадаю, що це було пов’язано з тим, що практично одразу стало зрозуміло, які були серйозні розбіжності між українським і московським православ’ям, саме з богословської точки зору, і це призвело до дуже важкого становища української Церкви. Українське духовенство стало простими охоронцями російського патріаршого престолу.
— Далі про Розумовського. Його чомусь нам завжди показують як зразок нашої чудової взаємодії з Росією. Як на мене, він був такою собі Попелюшкою чи Роксоланою…
— Давайте, скажу щось хороше. Він дуже гідно витримав мідні труби, які на нього звалилися. Ніколи не забував свого походження, ніколи не забував про свій край, і з огляду своєї освіти, свого походження намагався зробити якомога більше добра для України. Не завжди це вдавалося. Його трагічна помилка — ліквідація митниці, це стало великим кроком на шляху ліквідації автономії. Але ця людина заслуговує поваги. Була дуже складна епоха, і доля українського гетьманства до того часу вже верхівка Російської імперії вирішила. Він просто зміг зробити цей кінець якнайменш болісним і, принаймні, не кривавим.

Треба думати про молоде покоління
— Ви писали, що в Москві перехрещували після хрещення у Києві. Це ж — мракобісся, православний перехрещує православного?
— Але в Московському патріархаті також хрестять обливаннями і не вважають це єрессю.
— А скільки росіян готові прийняти правду про Україну…
— Десь до 10 % населення. А серед інтелігенції — більше. На жаль, книг про Гетьманщину — дуже мало. 90 % населення Росії взагалі не знають історію України. У них немає можливості дізнатися про неї. Україні треба було підготувати науково-популярні програми з історії України та просунути їх на російські канали. 15 років тому це ще було можливо. Та тепер те, що російський читач чує останні два роки по телебаченню, — жах. Хоча ім’я Мазепи перестали поминати «незлим тихим», то ж тішу себе думкою, що в цьому є й моя заслуга.
— Ви розповідали про розкол усередині російської інтелігенції. Це — поділ на тих, хто готовий опонувати владі і хто не готовий?
— Ні, йдеться про розуміння Росії, місця росіян у світі і того місця, яке вони готові відвести Україні. Мова не про ставлення до влади, а про ставлення до самих себе. Україна просто стала лакмусовим папірцем, який виявив цей розкол.
— Дехто вважає, що поки не пройде процес так званої денацифікації, то примирення між Росією й Україною неможливе…
— В історії якісь епізоди — дуже короткотермінові. Не можу сказати, скільки знадобитися років для того, щоб пережити та забути події останніх років. Можливо, знадобитися кілька поколінь, а, може, й 10-20 років. Але вже зараз треба починати кроки на шляху зближення.
— Поки на Донбасі є російські танки, це неможливо…
— Треба протиставити танкам спілкування інтелігенції. Це те, що можемо зараз зробити. Це необхідно тому, що треба думати про молоде покоління.
Розмовляла Олена Самохвалова, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...