Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 29, 2020

Тарас Прохасько: «Українському письменнику годі мріяти про те, щоб бути просто митцем»

Автор:

|

Квітень 01, 2020

|

Рубрика:

Тарас Прохасько: «Українському письменнику годі мріяти про те, щоб бути просто митцем»
Тарас Прохасько

Тарас Прохасько — цьогорічний лавреат Шевченківської премії. Єдине, що побажав, аби це інтерв’ю записувати не на центральній вулиці Івано-Франківська, а в одному з малолюдних провулків. Вочевидь, їхні тиша та забутість імпонують письменникові більше, ніж гучні місця чи кав’ярні.

Шевченківська премія — це історія української літератури
— Як сприймаєте свою відзнаку? Які були перші емоції, де вас премія наздогнала?
— Коли оголошують про перший, другий, третій етапи, то насправді це трохи підмиває, підточує несподіванку. Розумієш: коли ти вже у фіналі, то все можливо. Тому я вже був готовим. З одного боку, мені було дуже приємно. Бо в мене є теорія, що Шевченківська премія, попри все, є певною історією української літератури. Те, що такий типаж письменника, як я, зафіксований цією історією, означає можливість визнання такого некласичного способу життя і творення.
— Є багато різних думок щодо цієї премії. Одні сприймають її як певний етап, заслугу, інші — як символіку минулого, своєрідну корону. А що думаєте ви?
— Нічого, крім корони, як корону, не носити варто. Це відзнака, вибрана живими людьми, котрі мають свої смаки. Зрештою, як із усіма нагородами. Навіть на Нобелівську премію щороку є резерв у кілька тисяч людей, гідних цієї премії, а про цих людей ми навіть не знаємо. Це ж можна говорити і про Шевченківську й інші нагороди. Претендентів більше, ніж відзнак. Дотепер сумніваюся, чи не варто цю історію з Шевченківською премією закрити і почати якусь іншу; але, либонь, це треба було робити на початку 1990-х. Утім, я розумію, що це реальна історія української літератури і її не можна переписувати або перебирати. Її варто прийняти і вивчати.
— Вас називають письменником, котрий відроджує мораль у деморалізованому суспільстві. Як вам у ньому жити та працювати?
— Я б не дуже хотів бути дидактичним у своїй творчості. Мені дуже хотілося б бути письменником, котрий не повинен займатися якимось вихованням. Я б хотів бути просто митцем, котрий грається життям, словами, історіями. Але я давно збагнув, що українським письменникам, принаймні мого покоління, годі мріяти про таке. Бо український письменник одразу поставлений у такі обставини, що мусить називатися українським. Просто сказати: «Я — письменник, я розповідаю байки», — зарано в нашому суспільстві. Ми всі ще заражені ствердженням і боротьбою за українську літературу. І наша кара, що ми не можемо собі дозволити будь-чого робити і бути абсолютно відірваними від того, що є в суспільстві.
— А як почувається український письменник у суспільстві, де доводиться боротися за українську мову?
— Єдине, що можна зробити — це писати українською мовою. Це наш вибір.
— Вас називають письменником у третьому поколінні…
— Ця гіпотеза дуже допасована, бо прямого зв’язку з Іриною Вільде я не маю. То не моя кров, не наша родова. Вона була дружиною мого вуйка. Інша річ, що вона була близькою, присутньою в житті нашої родини. Але про генетичні зв’язки тут годі говорити. Про неї маю спогади, втім, не літературні, вони не позначені на тому, що роблю.
— Вміння розповідати не передалося на генетичному рівні від прадіда Олекси Пристая, котрий також писав?
— Він поїхав із України до Америки в ранньому віці й навіть своїх старших дітей бачив востаннє ще малими. Пізніше до нього поїхала моя прабабця. Там народилася моя тітка, але вони всі потім повернулися звідти, а він залишився. Не знаю, може, був важким для співіснування, а може, настільки відчував священниче покликання, що не зміг залишити того місця, тоді як родина, навпаки, в Америці не прижилася.

Багато роблю дитячої літератури в дорослій
— Чи не вплинуло те, що прадід був священником, на ваше розуміння віри, релігії?
— Є універсальні християнські традиції та приписи. Розумію, що обряд є не самодостатнім, бо має бути віра, роздуми, молитва й інші речі. Ті, хто не виконують цих церковних вправ, багато втрачають. Вони можуть говорити про вищість своєї внутрішньої віри, або свого діалогу з Богом, але не мають практики. Тому відвідини церковних зібрань, братів і сестер по вірі дуже додає.
— Я читала вашу книжечку «Хто зробить сніг?» маленькій доні і ловила себе на думці, що мені дорослій вона подобається не менше. Немає більше бажання писати для дітей?
— Моя дитяча література була пов’язана співавторством із Мар’яною Прохасько. Якби не вона, я б цього не робив. не хочу сказати, що вона тиснула на мене, чи, борони Боже, вимагала. Але є певні речі, які робляться у певній зв’язці. Це ніби їхати на двомісному ровері: можна їхати самому, але цього ніхто не буде робити, бо ровер призначений для двох. Але вважаю, що роблю багато дитячої літератури в дорослій. Одним із моїх завдань і методів впливу на читача є нагадування про дитинство, дитину в собі й повернення у пам’яті до того періоду. Я не ідеалізую дитинство, бо воно буває різним. Але часом є дуже гарно і корисно пригадати себе у різні етапи свого розвитку.
— Вам закидають, що ви обіцяли написати роман, а його немає. Буде?
— Ці обіцянки — моя особиста слабкість. Тут я зробив по-дитячому. Не дуже зрілий крок, коли я хотів відповісти на очікування обіцянкою. Це бажання видаватися ліпшим, аби не сказали, що ти нездалий. Дуже сподіваюсь, що я це переріс і більше нічого обіцяти не буду. Роман треба чекати, але вже без обіцянок.
— Ви зараз працюєте над перекладом епопеї Станіслава Вінценза «На високій полонині». У чому погоджуєтесь і в чому посперечалися б із польським філософом? Між вами є щось спільне чи протилежне?
— Що є протилежного, то це емоції, пов’язані з народом. Образи, кривди через несправедливість, які не можуть бути ідентичними у поляка й українця, котрі жили на тій самій території. Хоча жили доволі мирно. Але це відчуття ображеності, притаманне усім людям, дуже важко пояснити раціонально. Вінценз не міг до кінця розуміти, як почуваються його односельці гуцули. Так, йому дуже довіряли. Його першою мовою була українська. Він жив серед цих людей, і вони могли йому розповісти навіть те, чого не могли сказати вченим зі Львова, бо він був тутешнім. Але це не означає, що вони не бачили в ньому іншого і не відчували за ним кривди, яку він втілював. А спільним, можливо є те, що ми думаємо певними категоріями цього пограниччя, спільного простору, співіснування в ньому. Справді, я про це можу думати так само, як він. Але коли доходить до кревних і особистих жалів, то ми по-різному на це дивимося.

Можемо казати те, що вважаємо за потрібне
— У вашому житті було багато професій: бармен, сторож, учитель, ведучий на радіо, журналіст. Де було найцікавіше?
— Завжди робив те, що, з одного боку, було необхідним, аби в усі ці перехідні часи прогодувати родину, а з іншого — те, що мені вдавалося і що було більш-менш прийнятним і приємним. Усі ці речі були цікавими по-своєму. Але тепер я часто з ностальгією згадую барменство. Чому? Бо це контакт в оголеному вигляді, співіснування з людьми у найвідкритіших формах. Люди не змушені там контактувати, але мають цю потребу, якщо її стимулювати, або зробити крок назустріч. Контакти у барах того часу були дуже приємними.
— Тривалий час ви працювали у франківській газеті «Галицький кореспондент». Що думаєте про українські засоби масової інформації? Чи є у нас свобода слова?
— Свобода слова — одна з небагатьох ознак, які вирізняють моє радянське життя від пострадянського. І що б хто не казав, як на мене, це — найбільший здобуток. Для мене слово — це неймовірне відчуття свободи та справедливості. Ми можемо казати те, що вважаємо за потрібне. Немає чогось такого, що не можна сказати. Гадаю, це одна з найбільших подій у моєму житті, тоді як раніше була внутрішня еміґрація в ці теми. Інша справа, наскільки діє свобода слова, яка вже є тотальною. Тобто, можна сто разів говорити очевидні речі, й ніхто тебе не покарає, але думати про те, що це раптом щось змінить, — такого немає. Щодо газет, думаю, що в Україні є прошарок людей, котрим буде потрібна газета в такому вигляді. У світі є ця тенденція, у нас теж є і будуть люди, котрим буде потрібен такий артефакт.
— Ви були учасником усіх українських революцій з 1990-х, але в політику не пішли. Не шкодуєте?
— Ні, не шкодую. Бо розповідати і писати мені притаманне більше, ніж керувати. Перевага письменника — в тому, що він не мусить знати, як має бути, не мусить давати рецептів, а політик мусить знати, що робити надалі.
— Декотрі політики все ж хотіли свого часу почути письменників, зокрема, й вас. Якщо б теперішні звернулися, що ви їм сказали б?
— Якщо коротко, я б сказав, що Україна — єдина країна у світі, де українці мають шанс почуватися вдома вільними. Я б порадив не забувати про це. Як і про те, що унікальність і цінність цієї країни — в тому, що це місце перебування для українців, української мови, ментальності й української культури.
Розмовляла Ірина Дружук, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply