Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, May. 21, 2019

Тарас Прохасько: «Письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно»

Автор:

|

Серпень 27, 2015

|

Рубрика:

Тарас Прохасько: «Письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно»

Тарас Прохасько

Зараз виходить нова книжка Тараса Прохаська «Радість контакту». Але це — ще не роман, якого чекають читачі. Це — книжка вибраних розмов із письменником.

«Радо йду на якісь запрошення, щоб десь побувати»
— Професія письменника зумовлює зобов’язання перед читачами. Які з них є для вас найменш зручними?
— Це стало особливо помітно з розвитком книговидавництва в Україні. Автори були втягнуті у промоцію книжок. Так побудована книжкова індустрія, що людям чомусь хочеться бачити і живого автора, про щось із ним поговорити. Він мав би десь з’являтися. Тому в багатьох видавництвах, на Заході це навіть прописується у контракті, автор зобов’язується взяти участь у таких зустрічах. Для мене такі зустрічі — це чудова нагода поїздити, бо я останніми роками майже не їздив кудись добровільно. Тому радо йду на якісь запрошення, щоб десь побувати. Крім того, є ще певні провінційні особливості. Дуже часто місцева преса має якийсь список осіб, прізвища котрих — знайомі. І звертаються за коментарями з дуже різних приводів, які взагалі не стосуються ні літератури, ні гуманітарної політики. Трохи обтяжливо для мене, коли просять прокоментувати якісь рішення Верховної Ради, чи результат виборів. Але письменник і не зобов’язаний таке робити. Більше того, письменник може говорити про дуже серйозні речі абсолютно некомпетентно і по-письменницьки. Це — особливість професії, яка дозволяє несерйозно ставитися самому до себе як до експерта з різних питань.
— А що хочеться сказати, але про це ніхто не питає?
— Мені найбільше хотілося б поговорити про особливості творчості, про особливості письма, про внутрішнє життя письменника і про те, як переплавляється все, що він переживає, у те, що виходить у текстах. Люди, котрі розмовляють із автором як із публічною особою, не вдаються до труду прочитати їхні твори. Про це не раз казав Андрухович, і Винничук про таке недавно написав. Вони розуміють, що людина взагалі не читала його творів, але просто знає, що це — видатна, виразна чи яскрава особистість, і просто йде і питається про будь-що, не розуміючи творчості цієї особи.

«Мені подобається говорити тут і тепер»
— Є публічна людина, котру знають із якогось одного боку з якимись певними поглядами і очікують чогось відповідного. І в таких розмовах, інтерв’ю, коментарях чи є осторога сказати щось таке, що б не вклалося в той образ?
— Така самоцензура є. По-перше, завжди є такі речі, що стосуються конкретних людей. Навіть розповідаючи про себе, не можеш розповідати відірвано. Крім того, є речі, пов’язані з політкоректністю. Скажімо, коли я розмовляв кілька разів із якимись росіянами чи журналістами зі Сходу, то насправді не можу розказати їм, як я насправді ставлюся до цього Сходу і до Росії. Бо я думаю про якесь майбутнє єдиної України, але, разом із тим, не можу бути до кінця щирим, бо бачу багато загроз для свого світу в тому, що вважається тепер благом для України. На диспуті, чи можна вважати творчість російськомовних українських письменників українською літературою, я сказав, що ні. Їх можна вважати українськими письменниками, але написане не українською мовою не може бути українською літературою.
— Чи багато разів ви відмовляли в інтерв’ю?
— Ні, не багато, бо я, по-перше, вихований якось так, що у мене є дуже сильне почуття вини. Якось так склалося в родині, що почуваюся винним, якщо комусь не зробив те, про що мене просять. Крім того, маю ще одну слабкість: вважаю, що наговорена література також повинна існувати. Шкодую, що в літературі стає все менше такого давнього епосу. Розповіді, живого мовлення, бо література вже настільки виробилася, має свої закони, що дуже часто навіть найвільніша людина сідає писати і вона вже робить якусь технологічну річ: пише роман чи новелу. А мені подобається говорити тут і тепер.
— А писані інтерв’ю були?
— Були, але я не дуже вмію таке робити. Це, власне, мої уявлення про цей розмовний жанр. Він у мене настільки домінує, що я вважаю, що не можу писати інтерв’ю. Вони здаються мені безглуздими. Можу писати літературу, але інтерв’ю — ні. Можу говорити, нехай телефоном, але всі писані мною інтерв’ю видавалися якоюсь здохлятиною.

«Люблю час від часу відчувати напруження»
— З інтерв’ю, які були дані, який відсоток все-таки хотілося не давати? Не тому, що якесь видання не те, питання не ті, а просто вже втома була, не хотілося сидіти та відповідати на якісь запитання, які, напевне, час від часу повторювалися?
— Ні, всі інтерв’ю були зроблені радісно. Знаєш, як то буває, коли це стосується наших гірських трохи прохолодних річок. Підходиш до річки — і раптом з’являється така нехіть залазити у воду, і дуже часто не залазиш. Але дуже часто через цей острах чи уявлення залазиш, і тоді виявляється, що добре, що заліз. І тоді вже насолоджуєшся цим потоком. Так і з інтерв’ю: якщо вже була згода на них, якщо вони почалися, то робив їх радісно, і ніяка втома не має значення. Зрештою, я пройшов совєтську армію і знаю, що втома не є якимось визначальним аргументом для того, щоб щось не робити. Прийдеш — і виявляється, що можеш. А ще, крім живого спілкування, люблю час від часу відчувати напруження, коли справді важко фізично. Люблю те, чого тепер уже немає. Мені подобається така втома, що хочеться лягти і радісно заснути. Не депресія чи стрес, щось там у голові, знервований, а просто коли по-доброму болять руки, ноги, язик, горло, і ти знаєш, що після всього впадеш, і в той момент, коли засинаєш, будеш відчувати радість цієї справжньої робочої втоми.
— Якою мірою можна вважати такі інтерв’ю літературою? Наскільки доцільно робити з таких інтерв’ю, найчастіше зроблених під інформаційним приводом, книжку? Наскільки воно може потім виглядати як книжка, а не збірка зібраних текстів?
— Дуже вірю в особливість літературного тексту, зробленого без паперу. Тобто наговореного, власне, в живому наговоренні, старий епос, оповідність. Тому вірю в те, що це також може бути літературою. Хоча були такі читачі, принаймні у моєму дитинстві, що всю фігню про природу або описи стану душі пропускали і читали тільки то, де був екшн, якась дія. І гадаю, що це буде добрий спосіб у читанні інтерв’ю. Потрібно розуміти, що у кожному з них є обов’язкова частина цієї формальності, на якій цей жанр тримається, як казали стосовно фігурного катання: треба відкатати обов’язкову програму. На цій програмі тримається вся конструкція інтерв’ю, і це треба розуміти і не сприймати перешкоду, а читати і шукати вільні місця, де є вільні піруети, якісь класні літературні речі, що виринають. Вільна програма, якщо знову ж таки повернутися до термінології фігурного катання. А фігурне катання для мене — дуже важливе, бо це те, що було одним із найкращих на радянському телебаченні мого дитинства. Чомусь в СРСР страшно любили фігурне катання і дуже часто його показували.
— Наскільки відчувається користь від інтерв’ю для себе?
— Живе спілкування, а інтерв’ю так чи інакше таким є, чимось нагадує секс. Тобто де у сексі є міра використованості, а міра потребності чи вдоволеності? Це не вимірюється. Якщо хтось мене використовує, а мені було тоді добре й я зробив те, що хотів, — то хай використовує. І навпаки: якщо хтось не знав, як мене використати, а я втягнув його у те, щоб він мене використовував, — це також добре. Інтерв’ю — дуже тілесна форма літератури, і за це я їх люблю, і через це не думаю про, кому від цього є користь. Це просто радість контакту. А контакт є однією із найбільших потреб кожної людини.
Розмовляв Василь Карп’юк, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...