Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 1, 2020

Тарас Прохасько: «Ми дозволили нашим героям і нашому світу жити далі»

Автор:

|

Листопад 26, 2014

|

Рубрика:

Тарас Прохасько: «Ми дозволили нашим героям і нашому світу жити далі»

Тарас Прохасько

Попередня книжка Мар’яни й Тараса Прохаськів «Хто зробить сніг» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2013) перемогла у конкурсі «Книга року Бі-бі-сі» 2013 року. У продовженні пригод кротячої родини — «Куди зникло море» — ідеться про його викрадення, а також про пошуки моря й повернення до Букового лісу. Тарас Прохасько розповів про те, як старі герої почали жити своїм життям, а також про нових персонажів, поява яких виявилася певним чином пророчою.

— Назва вашої нової книжки — «Куди зникло море» — якось одразу привернула мою увагу, бо як для людини, котра народилася на морі, у Криму, цього року це питання має набуло певного особистого забарвлення. Тому від самого початку для мене у продовженні кротячої історії був свій підтекст. Але для вас, як для авторів, про що ця книга?
— Коли є якийсь вигаданий світ, коли він сконструйований, і коли у ньому – так багато усього, то у певний момент стає зрозуміло, що цей світ є значно ширшим, ніж його можна вкласти у будь-яку книжку. Це, мабуть, – звична практика для тих, хто пише: щоби написати якусь історію, треба знати набагато більше за те, що зможеш викласти. І якщо казати метафорично, чи поетично, чи ще якось штампово, герої починають жити своїм життям.
Перша наша книжка показала, що цей світ здатен до розширення, до розвитку. І ми побачили, що у цьому світі є надто багато для того, щоби, щойно створивши його, одразу ж притлумити. І вирішили: хай краще буде життя. І дозволили нашим героям, нашому світові жити далі.
— Чи історія з викраденням моря має гарний кінець: море було повернуте?
— Насправді ці асоціації з тим, що сталося з усіма нами, із тим, що сталося в Україні, із тим, що сталося у світовій геополітиці, є чимось таким, що у певних ученнях називають «синхроном». Або просто збігом. Бо коли ми вигадували (другу книжку. — Ред.), то було ще далеко до усіх цих подій. Ця історія була задумана ще у вересні минулого року. Тобто, не те що до втрати моря чи частини моря, не те що до війни, а навіть до якихось радикальних змін чи до Майдану було ще далеко.
— Але я перевірила: у «Хто зробить сніг» картина з морем вже висіла на стіні в Їжака. Тобто, коли ви писали «Сніг», вам вже було відомо, що буде продовження про «Море», чи ви просто відштовхнулися від цієї картини?
— Відштовхнулися. Але це також підтверджує те, що я казав: створений світ є ширшим, ніж його можна вкласти у книжку. І про ту картину у першій книжці нічого не було ні згадано, ні написано…
— Проте вона вже була намальована, а ілюстрації — це частина ваших книг…
— Так, вона вже існувала. От і виявляється, що особи, речі, явища мають здатність розширюватися й еволюціонувати. Так і з цієї маленької картини на одному малюнку у барі над Їжаком виникла ціла історія – про її зникнення та знаходження. Й ілюстрації не були би такими органічними, якби Мар’яна не була співавтором кожного речення. Вона виступає у двох іпостасях — автора тексту й ілюстратора. Можливо, саме тому все вийшло так гармонізовано.
— А що буде з тимичленами кабанячої банди, які «беруть, що хочуть» і «шугають, кого хочуть»? Чи вони якось еволюціонують?
— Бачите, тут стався ще один збіг. Коли ми почали писати цю книжку, то ця банда кабанів була просто якимсь штрихом, який є десь недалеко, але не присутній безпосередньо у житті кожного. А тут раптом, посеред зими виявилося, що значення цієї банди у суспільному житті є значно більшим. Виявилося, що існують якісь «ті тушки», подібні на цих кабанів. Виявилося також, що ця реальність для дітей не є якоюсь далекою та чужою, вона приходить до них із різних боків. Але зараз ми пишемо третю книжку, сподіваюся, що останню, і цикл завершиться. І там ми вже не згадуємо про кабанів.
— Вони залишаться за річкою?
— Вони залишаться за річкою, і кращі з них прагнутимуть виходити зі свого ґетто і дивитися, як буває на іншому березі, як влаштований інший світ. І навіть коли вони час від часу скоять щось таке хуліганське або щось поцуплять, то вже знатимуть, що жити можна і якось інакше.
— У нас виходить якась дуже доросла розмова про дитячу книжку. Але, з іншого боку, всі гарні дитячі книжки, принаймні мої улюблені, залишаються з нами на все життя. А як у вас? Які ваші улюблені?
— Так само. І для мене, і для Мар’яни автором № 1 у цьому сенсі є Астрід Ліндгрен. Її книжки не обмежуються дитячою аудиторією. Взагалі, одне з найбільших відкриттів, які я зробив і як батько, і як людина, котра розмовляє з багатьма дітьми, – це те, що з дітьми потрібно говорити нарівні. Діти все бачать, все чують, ізолювати їх від різних явищ життя є неправильним і нездоровим. Вони чекають на відповіді й пояснення того, що відбувається. Дуже багато залежить від того, хто і як пояснить їм ці речі. Бо вони все одно отримають пояснення. Але від того, у який спосіб це буде зроблено, залежить все їхнє подальше життя.
— Чи важлива для вас «Книга року Бі-бі-сі»? Чи щось змінив для вас цей конкурс?
— Звісно, для будь-якого автора важливим є те, у який спосіб його помітили, бо книжок тепер є дуже багато й чимало з них просто проходить повз увагу читачів. І коли цю книжку, яка для кожного автора є найріднішою та найдорожчою, хоча би зауважили, то це вже є великим стимулом і підтримкою, знаком, що ти недаремно щось робив. Участь у конкурсі вже свідчить про те, що книжка не пройшла непоміченою. Разом із тим, говорити, що нагородження якоюсь премією однозначно є мандатом на правильність, чи ідеальність, чи ще якісь суперлятиви, не можна.
Розмовляла Анастасія Зануда, Бі-бі-сі-Україна

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply