Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Тарас Прохасько: «Багато бандитів потрапляє в український стандарт сім’янина»

Автор:

|

Липень 04, 2013

|

Рубрика:

Тарас Прохасько: «Багато бандитів потрапляє в український стандарт сім’янина»

У день відкриття «Книжкового Арсеналу» Тарас Прохасько представив і зачитав кілька сторінок зі своєї нової книжки. Її назви поки що ніхто не знає. Зате точно відомо, що скоро письменник видасть ще й роман.

Ідеї спільноти треба поєднати зі своїми власними
— На «Книжковому Арсеналі» ви репрезентуєте книжку, назви якої не знає навіть видавець. Це — есеїстика чи роман, про який ви колись говорили?
— Мій роман вийде у видавництві «Лілея-НВ», а тут я представляю те, що можна назвати публіцистикою. Щось можна назвати псевдо-есеєм, щось — статтею, а щось — короткою прозою. Ці тексти ніколи не публікувались у вигляді книжки. Вони жили всі ці роки десь там і сям. Вони не мають цінності як новинка чи ексклюзив, але у формі книжки вони ще ніколи не були зібрані.
— Чи їх об’єднує якась ідея?
— Моя робоча назва — не знаю, чи прийме її видавець — це «Одної і тої самої». Мені здається, що впродовж багатьох років не тільки я, а й усі провідні публіцисти України та світу все втирають кілька одних і тих самих базових ідей. Мийте зуби, мийте зуби, мийте зуби…
— Але ж ви не про зуби пишете. Яку ідею втираєте в цих текстах ви?
— Кажу про те, як бути собою, бути щасливим і бути при цьому громадянином своєї країни. Воно заходить із різних боків, але ти є ти. І ти передовсім повинен бути вірним собі. При цьому ти є членом спільноти. Тому ідеї спільноти треба поєднати зі своїми власними. Це – певне заперечення тези Рильського про два крила щастя людського: красиве та корисне. Ні. Немає двох крил. Вважаю, що щастя є тоді, коли є — і красиве, і корисне, коли це нероздільне. Не має бути двох стандартів і лицемір’я. Не можна в собі розділяти українську ідею та свої слабкості. Інакше й те, і те кульгає.

У нас люди здавна вміли робити все, але нічого не вміли робити добре
— У вашій колонці я вичитала цікаві думки про професійну етику — етику людини, що добре робить свою справу. Чому про це важливо говорити зараз?
— Бачу, що значна частина наших українських проблем виникає не тільки через сім смертних гріхів і якусь безалаберність і неспроможність, а через те, що в людей немає уявлення про свою приналежність до чогось великого, до великої професійної тяглості. У Західній Європі цехова культура довго та ретельно культивувалася. А в нас люди здавна вміли робити все, але нічого не вміли робити добре.
— А чи є шанси відродити цю етику?
— Навіть не знаю…
— Прогноз – оптимістичний чи песимістичний?
— Мій прогноз — оптимістичний. Попри все інше нам потрібен час на дуже багато речей і на дуже багато різних етапів еволюції, якої ми не пройшли. Сподіваюся, що цей час дасть змогу якщо не наздогнати та перегнати, то просто просунутися вперед. Бо, справді, усе зараз дуже молоде, невироблене. Цілі етапи історії полягали не тільки у війнах і інтелектуальних розмислах — є також цілі етапи напрацювання механізмів, але їх ми не мали.
— Зараз точиться багато розмов про зміни, що можуть початися згори чи знизу: чи-то політики з інтелектуалами сформулюють щось таке, що дозволить змінити все на краще, чи-то так званий широкий загал самоорганізується та виробить і нову етику, і нові механізми. У яку із цих моделей ви вірите?
— Я точно знаю, що наразі ті, хто зверху, є так само, а то й гірше, безграмотними у своїй професійній діяльності, такими ж безпорадними, як і ті, хто знизу. У мене виникає враження, що вони не вміють працювати, керувати, вести партійне життя. Я уникаю та боюся прогнозів. Що буде, як буде? Може бути все що завгодно.

Політиком має бути особистість
— Зараз у медіа поширене слово «еліта». Кого можна назвати цим словом?
— Треба визнати, що в Україні «елітою» є політики. Можливо, вони – псевдо-еліта, але то вже є інша проблема. Але елітою справді де-факто є саме вони — вони мають капітали, вплив, силу діяти. Ця еліта — неякісна. Тому нема чого дивуватися, що цей найактивніший і найспроможніший прошарок робить речі не такі, які би хотілося в ідеалі.
— Тобто, риба буквально гниє з голови?
— Так, але це – взаємно пов’язаний процес. Якщо не-еліти готові визнавати тих, хто нагорі, нехай і нарікаючи на них, то про що тут можна говорити? Більшість людей якось губиться, коли близько зустрічається із цією міццю.
— Тут я не можу не запитати про жовтень 2012 року, коли так багато письменників хотіло потрапити у Верховну Раду. Чи це загрожує втратою себе?
— Гадаю, що письменник може бути депутатом, і це – нормально. Політиком має бути особистість — і немає значення, ким вона працює. Я багато разів бачив, як інтелігенти-творці потрапляють у ситуацію, де є бандити, злодії. Наприклад, на бенкетах. І в таких ситуаціях вони починають поводитися, як приблатньоні. Звісно, це все несвідомо. Вони починають згадувати якісь вуличні терміни та поняття. Звісно, їм це не вдається. Головне — виникає бажання довести, що вони не є гірші за тих бандитів. Мовляв, нехай я – і поет, але і я можу щось там «порішати».
Потрібне масове розуміння того, що ти – не гірший просто тому, що ти – не гірший. Для цього не потрібні докази, аргументи й атрибути. Ти просто – така сама людина, рівне Боже сотворіння. Для цього тобі не треба говорити, що ти теж у армії служив і що в тебе – 30 см біцепсу. Ти просто є самодостатній, маєш право на ті самі свободи, що й люди з атрибутами. Доки цього не зрозуміємо, не можемо говорити про справді вільне суспільство.

Є дуже велика криза християнства
— А звідки цей комплекс неповноцінності?
— Це вже – питання до психологів. Напевно, це від того, що в нас упродовж століть усталився такий уклад життя, що кожен мусив сам собі давати раду. Він не міг покладатися на когось, не було розподілу функцій. Людина мусила дати собі раду навіть у не властивих для неї речах. Поважали людину, що вміла все це пройти, родину нагодувати. Наприклад, поважали бандитів. Багато бандитів потрапляє в український стандарт сім’янина, церкви вони будують. Каяття зараз цінують: був бандитом – покаявся, збудував церкву.
— І політики всі як один «відмічаються» та «фоткаються» в церквах зі свічками на якісь великі свята, при обговоренні дражливих тем. Наприклад, при проведенні гей-параду одразу ж виринає точка зору Церкви. Україна ж – ніби секулярна держава…
— Попри те, що наш народ за всіма опитуваннями вважається десь на 80 % віруючим, насправді відбувається підміна понять. Людям простіше прийняти церемоніал, дисципліну, ходіння до церкви, ритуал, а в дійсності є дуже велика криза християнства. Усілякі непорозуміння виникають через те, що криза християнської ідеї є у більшості людей, які відвідують церкву.
— Це – в Україні чи у світі?
— У світі криза, можливо, – глибша, але там про неї не бояться говорити. У нас усе не так. Люди хапаються за речі, які не є насправді суттєвими в християнстві. Мудрі люди кажуть, що дорога до Бога є різна. Гадаю, що не всі можуть ту сутність християнства осягнути. По-моєму, краще вже називати себе християнином, але не знати якихось глибинних речей, аніж не вірити в жодні авторитети.

Щось має народитися
— Ви говорите про кризу християнства, але я бачу тут кризу етики, естетики, кризу орієнтирів…
— Це — криза сенсів.
— Чи її можна здолати?
— Мені здається, що зараз можна було би намалювати графік і вичислити періодичність появи подібних криз. Треба визнати, що ми потрапили в один із таких часів. Ви самі кажете про те, що сенси потрібно переробити, створити. Криза є часом пошуку та творення. Після кризи настає такий собі Ренесанс, новий час. Правильний він чи неправильний, але він пропонує нові сенси.
— Зараз часто звучить думка про те, що нової України в нас ніколи й не було. З 1991-го існує УРСР, а нової України ніхто не придумав. Чи можете пофантазувати, що можна було би придумати?
— Я колись у парадоксальному дусі написав текст про «країну квітів». Мовляв, спробуймо лише саджати квіти, і все буде добре. Я навмисно довів цю думку до абсурду. Думки про те, що треба щось вигадати та створити — усюди. Це не може робити інституція — ми ж не є тоталітарним суспільством, ми не хочемо ним бути. А в нетоталітарному суспільстві зробити щось насилу неможливо. Щось має народитися. Це як секс без контрацептивів — колись щось та й народиться.
Дуже великою травмою та бідою є те, що людям тяжко усвідомити, що часове розгортання їхнього життя не збігається із часовим розгортанням великих процесів і еволюцій. Наприклад, маю я 90 років життя, то мені що – чекати всі ці 90 років? Час розвитку країни не збіжиться з твоїм часом. Пояснити собі, що ти є в тому часі, який є, і що час неможливо поміняти, — це терапевтична праця. Заради тебе не можна прискорити настання якихось перемін.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...