Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Тарас Лисак: «Нам хотілося бути такими ж відважними, як хлопці, котрі слухали нас»

Автор:

|

Серпень 11, 2016

|

Рубрика:

Тарас Лисак: «Нам хотілося бути такими ж відважними, як хлопці, котрі слухали нас»

Тарас Лисак

Веселий кавер-гурт The Rohies, створений акторами Національного театру ім. Марії Заньковецької, з’явився у Львові кілька років тому, ще в мирний час. Проте тепер навіть краще, ніж у рідному місті, його знають на сході України, куди актори постійно їздять із концертами не тільки для бійців антитерористичної операції, але й цивільного населення. Про історію «Рогів», їхні фронтові гастролі та нових друзів розповів Тарас Лисак, директор-розпорядник театру ім. Заньковецької.

«Зародився гурт як «Роги», то так і йдемо вперед»
— То звідкіля «Роги» ростуть?
— З вистави «Небилиці про Івана», яку ми ставили ще 2010 року. Тоді режисер Вадим Сікорський запропонував замінити класичний оркестровий музичний супровід грою на народних інструментах, освоїти мали самі актори.
— Співати також мали самі?
— Коли актори на сцені співають, це не дивина, а от щоб виконавці ролей створювали музичний супровід, не так часто можна побачити. Вистава сама по собі дуже колоритна. Тож гра вимагала автентичних інструментів, за якими ми спеціально поїхали на Івано-Франківщину.
— Яких саме?
— Кобзобас, сопілка…
— Але ж треба ще вміти грати на них…
— Звісно, але кожен із наших акторів добре володіє якимось музичним інструментом, а один —мультиінструменталіст, він і на сопілці, і на скрипці, і на гітарі, і на акордеоні вміє. Власне, з таких акторів і склався наш гурт. Хлопці не тільки грали «обов’язкову програму», але й бавилися у перервах, імпровізували. А якось презентували нам концерт, призначений тільки для своїх. Й оте поєднання гумору, акторської майстерності, музичного виконання, вокалу виявилося настільки вдалим, що викликало захоплення і в колективу, і в гостей із шоу-бізнесу. Відтак, у такому форматі «Роги» існують уже кілька років.
— Чому саме «Роги»?
— Це запитання виникає в усіх, і я мушу якось на нього відповідати, хоч не був безпосередньо при народженні гурту. У театрі слово, випущене на сцені, швидко приживається, особливо якщо це якесь прізвисько. Тому, якщо вже зародився гурт як «Роги», то так і йдемо вперед.

«Ми потрапили на справжню війну»
— Хто входить до складу гурту?
— Молоді актори театру Марії Заньковецької. Кілька років тому до чисто чоловічого колективу долучилася вокалістка Марта Кулай, одна з учасниць телеконкурсу «Х-фактор».
— Як потрапив до вас оперний співак Олег Лихач?
— Ми працюємо по двох берегах тої самої річки (і оперний, і драматичний театри у Львові розміщені поряд по руслу схованої в колектор річки Полтви. — Ред.). І Олег, і ми часто беремо участь у благодійних проектах. Тож запросили його до себе в програму.
— Через який час вийшли на люди?
— Дати перший відкритий концерт наважилися 2014 року. Виступили з благодійними концертами у клубі «Пікассо» і «Віденській кав’ярні». Там уже з нами виступали титуловані співаки — соліст «Піккардійської терції» Ярослав Нудик, Оксана Муха, Олександр Божик, Богдан Либа, Андрій Віхоть, Тамара Горгішелі, а також соліст Львівської національної опери Олег Лихач. Але коли почалася війна, самі для себе постановили: якщо не на фронті, то хоча б з інструментами в руках треба якось допомогти нашим хлопцям. Виступали й у військовому госпіталі, і перед мобілізованими. А вже за кілька місяців самі вирушили на фронт. Ми, потрапили не лише у життя військових, а на справжню війну.
— Як розпочалися гастролі?
— Приїжджаємо у Слов’янськ, у пансіонат «Звездний», де раніше був штаб бойовиків, і відразу з коліс — на сцену.
— Не обстрілювали?
— На щастя, ні. Ми були заховані за брустверами, виступали прямо в полі, слухачів було небагато, людей 30, але більшість із них тримали увімкнуті рації, концерт передавався тим, хто там далі стояв на інших позиціях, але не міг прийти до нас. Це був, мабуть, найсильніший концерт, бо нам хотілося бути такими ж відважними і сильними, як хлопці, котрі слухали нас.

«Якщо ми зараз ще не рідні, то і не чужі»
— Перед цивільними не виступали?
— У вересні минулого року нам запропонували виступити в місті Сватове. Наш театр уже під час бойових дій гастролював там із виставою «Наталка-Полтавка». Тож вирішили повторити маршрут колег. Приїжджаємо до вояків після тяжкої дороги, а там — море квітів та емоцій. Виступали й перед цивільними, але це — зовсім інший формат. Для аудиторії ми — артисти зі Львова, а це — неабияка відповідальність. Як потім дізналися, місцева влада рекомендували керівниками закладів культури, музичних шкіл прийти подивитися на львівських артистів. У залі сидів голова «Просвіти» Сватівського району чи навіть усієї Слобожанщини з червоно-чорним прапором. І цей червоно-чорний прапор у Сватові, за 1300 км від «бандерівського» Львова, розвівався перед сценою.
— А не було протилежних ефектів?
— Ми мало бачили в першій поїздці — розбиті Слов’янськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Костянтинівку. Заходили, певна річ, в якісь крамниці, де ловили, як іноді нам здавалося, на собі не дуже доброзичливі погляди. Але конфліктів не було. Ми були на визволеній уже тоді території, з українською владою.
— Якісь курйози траплялися?
— Коли ми заїжджали у Слов’янськ, підходять до нас військові: хто такі, звідки, документи. Кажемо, що зі Львова, артисти театру Заньковецької. «Чого сюди приперлися, вертайтесь домів, в театрі ремонт робіть». «А ви хто такі?» «А ми — батальйон «Львів». І регочуть.
— А як вас зустріли у Сіверодонецьку?
— Ми проїжджаємо біля палацу, де відбувся «славнозвісний» з’їзд сепаратистів 2004-го. Раніше його нам пропонували під виставу. Але для «Рогів» виділили концертну залу музичної школи. Розуміємо, що майданчики — не рівнозначні. Проте зустріла нас дуже мила жіночка, представник міського відділу культури п. Наталя. У школі до нас гарно поставилися. Трьохсотмісна зала був заповнена на 80 %. Відповідальність — шалена. Розуміємо, що викладачі, учні, студенти, люди, причетні до мистецтва, прийшли на виступ соліста Львівської опери. А тут — «Роги», які не вписуються у формат приміщення, розрахованого на класичні концерти. На щастя, людей не розчарували. Це було видно з того, як вони підспівують, як аплодують навіть ті, хто прийшов сюди з певним скептицизмом. Наступного дня — найбільше випробування, бо їдемо в Краматорськ у величезний палац культури. Перед нами там театри з інших міст гастролювали, потім — відомі київські виконавці. Дуже гарно облаштована зала, десь на тисячу місць, сучасна, афіші наші по місту. Все хлопці, кажу, момент істини. Журналісти приходять, беруть інтерв’ю. Олега Лихача розривають, бо народний артист.
— Що цікавило журналістів?
— Як ми ставимося до них, що відчуваємо від спілкування з людьми, чи помічаємо якусь різницю? А ми їм кажемо, що навіть якщо ми зараз іншою мовою розмовляємо, якщо ми зараз ще не рідні, то і не чужі, бо ми — однієї крові, тільки ще просто не завжди це розуміли.

«Вірю в їхню щирість»
— Й яким був момент істини?
— До зали заїжджають глядачі на інвалідних візочках на спеціально облаштовані місця, в руках — жовто-блакитні прапорці, перший балкон заповнюється людьми з державною символікою, у віночках, вишиванках, групка пенсіонерів, молодь, якісь рокери прийшли. Коли прозвучала друга пісня, зі зали хтось одиноко крикнув «Слава Україні!» — й наші актори разом із кількома вже голосами з аудиторії відповіли «Героям слава!» У залі я бачив 80-річну жіночку, в очах якої був блиск щастя, старенького дідуся, котрий не знав, куди подіти хвору ногу, але висидів увесь концерт. Володимир Любінін, один зі слухачів, подарував нам пісні, написані на слова його колеги і просив, щоб обов’язково наступного разу заспівали хоч одну з них.
— Які враження залишилися від «місцевих»?
— Згадав би одне гарне українське слово: запопадливість. Нам намагалися у всьому допомогти, вгадати бажання та потреби. А Аліна Певна, начальник управління культури та туризму Донецької обласної державної адміністрації, повідомила, що зробить нам турне південною частиною області. Може, я керуюсь емоціями, але вірю в їхню щирість.
— Тобто є все є надія на наше єднання?
— Ми стовідсотково в цьому переконані.
— На Донбасі ви виступали безкоштовно…
— Та не тільки на Донбасі. У Львові також концерти проходять на доброчинних засадах. І якщо їдемо виступати на схід і не маємо при цьому особистих витрат, це вже — заробіток.
— А якісь комерційні проекти у вас є?
— Ні. Правда, найближчим часом плануємо комерційний концерт, але потрібно сформувати репертуар із авторських пісень, над чим зараз і працюємо.
Розмовляла Нінель Кисілевська, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...