Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 25, 2020

Тарас Курчик: «Розмальовуємо картину життя власними руками»

Автор:

|

Березень 12, 2020

|

Рубрика:

Тарас Курчик: «Розмальовуємо картину життя власними руками»
Тарас Курчик

Розмова із співаком, засновником і генеральним продюсером національного проєкту «Українська пісня/Ukrainian Song Project» (УП).

«Був переконаний, що ми переможемо, так і сталося»
— Тарасе, ви знані передусім як співак. Як сталося, що в останні роки про вас дізнаємося більше як про організатора? Чому вирішили настільки кардинально змінити фах?
— Насправді це не зовсім зміна, а, радше, своєрідне доповнення до професії, якою займаюся стільки років. Справді, я розпочинав свою кар’єру ще далекого 1989-го, коли став наймолодшим лауреатом І фестивалю «Червона рута» у Чернівцях. Уже тоді артист мав бути і адміністратором, і менеджером, і продюсером, а інколи й аранжувальником, а дуже часто ставав ще і поетом і композитором. Це був час становлення та розвитку популярної української музики. Тоді ще не було професіоналів, які займалися б організацією, промоцією, продажем концертів — усе лягало на плечі артиста, котрий хотів, аби його почули. Згодом усе почало ставати на свої місця й я перетворився на менеджера. Мушу сказати, що цей напрямок роботи мені завжди добре вдавався і подобався, а успіхи в ньому окрилювали.
— Що вам найбільше запам’яталося з часу становлення як української держави, так і української пісні?
— Я закінчив музичну школу по класу скрипки, а пізніше — й музичне училище. Крім гри на скрипці, завжди співав. Мама дуже хотіла, щоб я брав участь у різних гуртках, хорах, ансамблях. Зазвичай, мене обирали солістом. Коли всі діти на вулиці грали у футбол, мені доводилося ходити зі скрипкою до музичної школи, тож, нерідко плакав від скрипки, а скрипка плакала від мене (сміється). Згодом, ми створили гурт, який переспівував гіти, мені це вдавалося неперевершено — дуже вдало копіював голоси відомих світових виконавців. Тим, хто чув але не бачив нас, здавалося, що грає магнітофон. Коли оголосили про перший фестиваль «Червона рута», вирішили поїхати. Я був переконаний, що ми переможемо, так і сталося.
— А що запам’яталося з першої «Червоної рути»?
— Емоції, внутрішні відчуття чогось невідомого, але такого неймовірного і прекрасного: у тебе на очах відроджується твоя країна. Усі були на такому піднесенні, на такому ентузіазмі, що кожен хотів внести власну крихту в історію своєї країни. Я тоді розумів, що від пісні багато що залежить. Коли виходив на сцену, усвідомлював, що пісня — один із перших інструментів, які змінюють і будуть змінювати країну. Тоді я написав пісню «Не судіть», яку «Радіо Свобода» назвало «гімном української мови». Якщо послухати слова цієї пісні, написані 30 років тому, розумієш, що вони досі актуальні.

Музика стала політикою
— Уже п’ятий рік поспіль ви є головним натхненником та організатором масштабного проєкту УП. Із чого все розпочиналося? Чому вирішили його започаткувати?
— Думка започаткувати великий проєкт, на якому буде звучати виключно україномовна музика, який буде давати дорогу молодим і талановитим артистам, котрі творитимуть якісну музику, а відтак створюватимуть обличчя нашої країни у мистецтві, виникла ще 2010-2011 рр., коли я став депутатом Львівської обласної ради. Ніколи не хотів стати політиком, а депутатом — тим більше, але коли 2010-го розпочалися вибори, до мене підійшов один поважний чоловік і сказав: «Ми, українці, дуже хочемо жити в успішній країні, хочемо мати великі можливості, ти маєш шанси перемогти на виборах і щось зробити для свого міста, для своєї області та, зрештою, для своєї країни, але ти не хочеш. То чому ти думаєш, що хтось, а не ти, має це робити?». Ці слова мене надихнули, що я балотуватися і переміг. Будучи в обласній раді, я задумався, що маю зробити щось грандіозне. Тоді ми з друзями започаткували великий проєкт «На межі тисячоліть». Ми все більше розуміли, як російська мова стає домінуючою, як у країні зникає україномовна музика, і 2015 року вирішив переформатувати його в УП.
— А що робить ваш проєкт відмінним від інших?
— Проєкт УП — суто україномовний. Ми б хотіли залучати до нього відомих людей, українців або вихідців із України, котрі досягли висот у світі у своїй галузі. Крім популяризації україномовної пісні, проєкт має об’єднувати артистів, і людей, котрі створюють імідж твоїй країні, навіть не живучи у ній. У російську музику вкладали багато коштів, організовували потужні телепрограми, фестивалі. Так вона стала домінувати та наповнювати український простір. Це було стратегією іншої країни. Музика стала політикою, і вона знищувала українську мову, знищувала українську пісню, і, зрештою, поступово знищувала українську державу. Де зараз відбувається війна? Там, де не було української мови, там де не звучала українська пісня.
— Ви займаєте ще одну керівну посаду — заступника генерального директора-художнього керівника з маркетингу й організації глядача Львівської національної опери. Які нюанси і труднощі цієї роботи?
— На посаду заступника генерального директора Львівської опери мене запросили майже три роки тому. Це сталося після того, як у конкурсі на генерального директора переміг Василь Вовкун, колишній міністр культури України. Мій напрямок роботи — маркетинг, а також організація глядача. Моя компетенція поширюється на всіх, хто відвідують Львівську оперу, а це, крім глядачів, іноземні делегації та почесні гості. За три роки ми вивели Львівський національний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької на перше місце серед театрів в Україні як за прибутками, так і за організацією роботи у самому театрі, а найважливіше — за виставами, кількістю прем’єр, які були втілені у життя в рамках потужної програми Василя Вовкуна «Український прорив».

«Вважаю себе щасливою людиною»
— А як щодо вашої пісенної кар’єри? Ви ж її не припиняли?
— Припинити процес, який розпочав у 18 років, — важко. Та й чи потрібно? У мене зараз творча павза. Але вже є нові плани, нові пісні, навіть інша назва проекту. Це буде вже інша музика, інший напрямок, ніж той, у якому я працював раніше. За час своєї сольної творчості я об’їздив із концертами багато країн світу — Австралію, Арґентину, Бразилію, Параґвай, США, Канаду, Італію, Іспанію, Португалію, інші країни. Це було фантастично! Вважаю себе щасливою людиною. Мої пісні звучать у багатьох фільмах, їх вчать у школах, і не лише в Україні. Мої пісні співають інші, вони перекладені іншими мовами. Я написав гімн до приїзду Папи Івана Павла ІІ в Україну, і цей гімн вписаний в історію. Усе це творить твою картину життя, яку ти розмальовуєш власними руками, своїми фарбами, власним бажанням і самим своїм життям.
— Яке ваше найбільше досягнення у житті?
— Колись настає момент, коли ти розумієш, що найбільшими досягненнями є те, ким ти став, ким ти є і що тобі вдалося зробити. Але вважаю, що найбільші мої досягнення — ще попереду, я ще не дійшов до тієї мети, яку собі поставив. Але одне з найбільших досягнень, яким можу пишатися, — моя сім’я, мій маленький син Лук’ян. Ми з моєю дружиною Христиною, впевнені, що здійсняться й інші наші досягнення, — ще двоє діточок (сміється). На мою думку, радість у сім’ї, радість у дітях — це найбільше досягнення і щастя!
— Якими принципами керуєтесь у роботі з людьми та й у житті?
— Ще з юнацьких років завжди, навіть несвідомо, я мав лідерські задатки, особливо в творчому напрямку: то гурт створював, то своє підприємство. Весь час працював з людьми і виконував якісь керівні обов’язки. Найважливіше для мене — коли люди йдуть разом, підтримують одне одного, коли в них спільна мета, і вони, як одне ціле. Ненавиджу інтриги, конфлікти, намагаюся припинити це одразу і розставити все на свої місця. Вважаю себе доволі лояльним керівником, пробую шукати діалог і компроміс, але все має свою межу. Якщо помічаю, що людина готова змінюватися, рухатися вперед і працювати максимально віддано, завжди допоможу і готовий чекати на результат. Якщо ж людина ледача і ховається за спинами інших, то вона не буде у моїй команді. Найбільше мені подобаються цілеспрямованість і віра.
— Що ви сказали б собі 25-літньому?
— Кожен із нас припускаються ніби помилок, але вони не завжди є помилками, бо лише в подальшому помічаєш, що шляхи, які ти вважав, можливо, не цілком правильними, раптом виявляються тими, які вартувало пройти. Проте, перше, що треба зробити, коли тобі 25, встановити пріоритетні цілі, які маєш досягнути. А все, що попри це, треба відкидати, бо дрібниці — пожирачі найдорожчого — часу. У 25 ми хапалися за все, що можна, і це забирало багато сил і часу. А його неможливо ні повернути, ні компенсувати. Хоча я ні про що не шкодую, не втратив друзів, зміг багато чого побачити у світі і, найважливіше, мені вдається зустрічати неймовірно чудових людей на своєму життєвому шляху.
— Уявіть, що ви можете обрати одну суперсилу. Що б це було?
— Гадаю, це мав би бути такий собі суперпристрій — генератор щастя. Ним я б хотів ділитися з іншими. Коли ти щасливий, а навколо немає цього відчуття в інших, тоді і твоє почуття не повне. А коли можеш ділитися ним, тоді стаєш щасливим по-справжньому!
Розмовляв Юрій Кусь

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply