Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 16, 2019

Тарас Чубай: «Нас знову чекають утиски української мови»

Автор:

|

Серпень 29, 2019

|

Рубрика:

Тарас Чубай: «Нас знову чекають утиски української мови»
Тарас Чубай

Тарас Чубай живе у передмісті Києва. Навпроти його будинку — ні душі, лише волошки цвітуть. «Майже срібне поле», — жартую я при зустрічі, натякаючи на назву пісні з репертуару «Плачу Єремії». Музикант мовчки усміхається і запрошує на подвір’я.

Сучасні музиканти грають кілька нот на бандурці і думають, що це нове
— Як давно ви тут живете і працюєте?
— Десь від осені 2007 року. Переїхав сюди, бо не міг жити у Києві. Я й у Львові жив у тихій дільниці біля лісу, бо мені завжди подобалося бути ближчим до природи, подалі від людей і метушні. Щоправда, з трьома дітьми метушні все ж вистачає.
— Діти тут із вами?
— Так, і дружина теж. Студія, в якій зараз сидимо, раніше була в будинку. Довгий час я не міг нормально працювати.
— Чи не тому ви записували новий матеріал так довго?
— Новий альбом я завершив ще два роки тому. Але виникла юридична проблема зі співавторами. Вони підписали контракти з іншими видавцями, хоча попередньо мали угоди зі мною. Тим часом у мене з’явилися нові ідеї, якими хочу доповнити готовий матеріал. Альбом буде наслідком десятирічної праці. Усі інструменти в ньому я награв сам. Також хочу перевидати старі пісні «Плачу Єремії», бо сучасна публіка їх уже не знає. Ми записували їх ледь не в кустарних умовах, тож вони заслуговують на нове звучання.
— А як часто тепер буваєте у Львові?
— Не надто часто. Їжджу туди переважно з концертами. Хоча, за останні десять років був у Львові частіше, ніж у Києві.
— Навесні не стало Маркіяна Іващишина, вашого приятеля і засновника мистецького об’єднання «Дзиґа». На вашу думку, як ця втрата вплине на культурне життя Львова?
— Культурний Львів уже давно не той, яким був за моєї молодості. Хтось виїхав, хтось маж родину, а когось, як Марека, вже з нами немає. Але я бачу молоде покоління людей, яким небайдужий Львів. Це місто так чи інакше виховує в них смак.
— Стежите за сучасною українською музикою?
— Ні. Мені як багатодітному татові просто ніколи.
— Після 2013-го в Україні постало нове покоління музикантів: ONUKA, Джамала. Вони вам подобаються?
— У музиці мені подобаються справжні речі. Поважаю музикантів, які зробили себе самі. А імена, які ви назвали — так чи інакше, продюсерські проєкти. Те, що вони зараз роблять, уже давно було на Заході. Додають кілька нот на бандурці і думають, що створюють щось нове. Мене цим не здивуєш. Натомість у новій українській музиці є і автентичні явища — «Один в каное», «ДахаБраха», Dakh Daughters. Хоча, це теж певною мірою продюсерські проєкти, бо якби Влад Троїцький не дав би їм копняка, нічого б не було.

«Пісня «Вона» мені спершу не сподобалася»
— На початку 1990-х «Плач Єремії» разом із «Мертвим півнем», «Кому вниз» та іншими гуртами грали пісні на вірші українських поетів. То був такий тренд?
— Першопрохідцем у цьому напрямі я вважаю Віктора Морозова, а ми вже підхопили цю тенденцію за ним. Тоді українська поезія прийшла на допомогу українському року. Нашу мову переслідували десятиліттями. Через це вона збідніла, і ми, як і вся тогочасна українська молодь, не володіли нею аж так вправно. Зате збагнули, що є чудові тексти, які можна покласти на музику, і ці пісні не звучатимуть недолуго.
— А як обираєте поезії, з яких робите пісні?
— Хотів би мати якийсь рецепт, але його немає. Можливо, найважливішими для мене є тексти, які запам’ятовую з першого разу після прочитання. Гадаю, треба просто багато читати і рефлексувати.
— Не можу не запитати про вашу культову пісню «Вона». Як вона з’явилася?
— Почну з того, що вона не моя. Текст до пісні написав Кость Москалець. Коли він почав писати пісні, вони виходили стилізаціями під народні. А я хотів підштовхнути його у роковий бік, давав слухати йому касети зі своєї фонотеки. І це таки сталося. Однієї ночі на межі 89-90 років Кость написав три пісні. Серед них була «Вона». Спершу вона мені не сподобалася. Здалося, що таких баладних шмарклів у нашому репертуарі вистачає. Тому за пісню взялися інші музиканти. Одна інтерпретація виходила гірша за іншу. Я не витримав і все ж заспівав пісню так, як хотів.
— Як відчули, що «Вона» стане гітом?
— Це відбулося на виступі до п’ятиріччя «Плачу Єремії» та «Мертвого півня» у львівському театрі Леся Курбаса. Ми відіграли шість концертів поспіль. Я зірвав голос, тому на останньому за мене співали слухачі в залі. Тоді ж «Вона» потрапила до гіт-параду радіо «Люкс» і майже рік вона протрималася там на першій сходинці.
— А рік по тому «Плач Єремії» отримали «Золоту жар-птицю» як найкращий рок-гурт. Як ставитеся до нагород?
— Нагороди — це бутафорщина, забаганки людей із грошима. Ми у той час отримували багато нагород. Для молодого і зеленого це, напевно, було важливо. Але зараз про більшість із них уже й не згадаю.
— Невже немає власної стіни пошани?
— Немає. Всі ті статуетки десь погубилися.

Альбом партизанських пісень випередив свій час
— Вашу музику важко знайти на стрімінгах, збираєтесь просувати її на інтернет-платформах?
— У мене є сторінка на Reverbnation, але я її занедбав. Та й викладав там переважно демо-версії пісень, які не дуже добре звучать. На стрімінгах є мої найновіші альбоми зі серій «Наше» та «Пісні самонаведення» — мій спільний проєкт із Kozak System. Останній — найдовший запис у моєму житті, бо працював над ним аж три роки.
— Альбом «Наші партизани» (2000) був екзотикою для свого часу. Вам не здається, що справжньої актуальності він набув лише після Революції гідності?
— На початку 2000-х мало хто в Україні знав, що таке УПА, вже не кажу про їхні пісні. Можна сказати, що «Наші партизани» випередили свій час. Якби альбом вийшов пізніше, то був би ще успішнішим. Ми продали близько 35 тис. офіційних копій, решта розповсюдили нелегально. Всі ці пісні роками висіли на російських торентах.
— Не думали про продовження?
— На цю освітню серію я витратив забагато часу. Мав би записувати свої пісні, але хотів нагадати українцям, ким вони були і ким є. Більше не буду таким займатися.
— Цього літа слідчі у справі Володимира Івасюка повідомили, що смерть композитора не могла бути самогубством. Як ви це сприйняли?
— Це розуміли всі, хто жив на заході України. Коли Івасюка ховали, я ходив до другого класу. Майже у кожній родині з мого кола спілкування були люди, котрих знищила радянська система. Івасюка вбили, бо він гуртував навколо себе українців. Мій батько також помер за дивних обставин. Він ліг у профілактичну лікарню і йому там явно щось вкололи. Але ніяких доказів немає, бо слідство не ведуть.

Зараз триває повернення до домайданних часів
— Правда, що ви брали участь у розробці закону про мовні квоти на українському радіо?
— Я був консультантом і посередником між двома групами депутатів. Одна виступала за радикальніший варіант закону, інша хотіла його пом’якшити, бо українська мова на радіо могла завадити їхнім комерційним інтересам. Але мені не сподобався ні сам закон, ні його результат.
— А як ви ставитеся до гастролей українських артистів у Росії?
— Не вважаю цих музикантів українськими. Намагаюся їх просто не помічати. Ці поїздки та результати цьогорічних виборів в Україні — одного поля ягоди. Але історичний процес все одно рухається в проукраїнському напрямку.
— Гадаєте, відкату до домайданних часів не буде?
— Без сумніву, відкат буде, він уже йде. Те, що відбулося зараз в Україні — російська спецоперація, яка пройшла напрочуд вдало. Далі нас знову чекають утиски української мови, імовірне скасування радіоквот, повернення російських артистів. Але все це відбуватиметься на іншому фоні. Бо після Революції гідності українці змінилися, хапнули іншого повітря. Ми зараз — наче кошенята, яких мокають обличчям у купку, аби відчули, що так робити більше не можна.
— Ви часто виступаєте на політичних заходах. Зокрема, «Плач Єремії» грали на президентських дебатах. Вам імпонує такий формат?
— Я регулярно граю такі концерти, але не дуже хотів би їх грати. Просто інколи проукраїнські сили потребують підтримки, і я не можу їм у цьому відмовити.
— 2017-го ви отримали звання народного артиста України. Як вам із ним живеться?
— Жодних пільг я не отримую, це скоріше символічна подяка мені від держави. Всі ці звання — совкова традиція. Невдовзі вона просто вимре природнім шляхом.
— Я був на кількох ваших концертах. Склалося враження, що ви не дуже любите виступати на сцені…
— Справді? Можливо, це були якісь на виступах, коли я вже просто втомився. А сцену люблю. Живі виступи ніколи не схожі один на інший. Якщо нас несе, можемо грати одну пісню з імпровізаціями по 10-15 хвилин.
— Зараз заробляєте зі студії?
— На студії не заробляю. Зробив її для себе, нікого більше тут не записую. Колись пробував вкладатися в інвестиційні фонди, але втратив гроші. Тому живу з концертів. Грати наживо — те, що я вмію найкраще.

Перші роки тривали вічність, а тепер усе минає дуже швидко
— Чим «Плач Єремії» може зацікавити сучасне покоління українських слухачів, котрі слухають переважно закордонну музику?
— Справжністю. Наша музика — це те, що можна почути тут і зараз. Я завжди намагався створювати щось, що залишиться в часі. Ось 2020-го «Плачу Єремії» буде 30 років.
— Як будете відзначати?
— Ще не думав про це. Мабуть, десь щось зіграємо. Зараз час стиснувся. Здається, перші п’ять-десять років існування гурту тривали цілу вічність, а тепер усе минає дуже швидко.
— Ким би був Тарас Чубай, якщо не музикантом?
— Колись я трохи малював і навіть мав виставки. Хотів би до цього повернутися. Міг би займатися саундпродакшеном, бо ж самотужки збудував студію. Але мені це не дуже цікаво.
— Життям задоволені?
— Зараз я створив для себе маленький рай. Залишилося лише навчитися боротися з лінню. І в житті, і в творчості просто кайфую від процесу. Хочеться, аби існування було приємним, і ця приємність розповсюджувалася навколо.
Розмовляв Пилип Пухарєв, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...