Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 20, 2017

Таня Малярчук: «Коли гарне і корисне входять у суперечність, віддаю перевагу гарному»

Автор:

|

Жовтень 12, 2017

|

Рубрика:

Таня Малярчук: «Коли гарне і корисне входять у суперечність, віддаю перевагу гарному»

Таня Малярчук — авторка одного із найобговорюваніших українських художніх романів минулого сезону, «Забуття». Вона принесла письменниці нагороду Книга року Бі-бі-сі-2016. Водночас, журі премії «ЛітАкцент року» присудило книзі антинагороду «Золота булька».

В українській літературі з’явилося більше професійності
— Як реагуєш на відгуки про свою творчість?
— У цьому світі так багато людей, і всі вони раптом отримали можливість говорити і коментувати. І ти можеш побачити це всюди. Немає такого, що хтось скаже: «Це добра книжка» й усі повірили.
— Але це ж природний процес…
— Звісно. Але якщо це відстежувати, то можна збожеволіти.
— Чи дуже змінилося це сприйняття від 2004 року? Тоді дивилася відгуки на свої книжки?
— Тоді було значно менше реакції на літературний процес. Інтернет не відігравав великої ролі, а літературних газет, журналів можна було полічити на пальцях. Література була подібна на хобі. Тобто, необов’язкова. Автори з’являлися і зникали. Заняття літературою не давало відчуття професії. Зараз же в українській літературі з’явилося більше професійності.
— У чому різниця між професійними письменниками і тими, хто добре пише?
— Ті, хто добре пишуть постійно, тобто не одну книжку, а багато книжок поспіль — і є професіонали.
— Але щоб постійно писати, потрібно мати стимул…
— Авжеж, заробляння грошей літературою.

Прозовий текст — це щоденна робота
— Коли ти усвідомила, що література для тебе — вже не гобі, а фах?
— Коли стала регулярно отримувати прибутки від літератури.
— Ти працювала журналісткою?
— І тоді ще не була професійною письменницею.
— Тобто, аж коли покинула журналістику?
— Атож. Є люди, які будуть, як Кафка — відомі після смерті. Але переважна більшість добрих книжок написана тоді, коли в людини є час. А також, коли є за що купити їжу чи вирушити в подорож. Вона не думає постійно про гроші і не повинна працювати журналістом 18 годин на добу, як я колись. Бо тоді як написати довший текст, ніж, наприклад, три рядки? Чому в Україні зараз розвинута поезія (а у нас вона прекрасна)? Бо поезію легше написати — не в енергетичному сенсі, а в сенсі часу. Адже прозовий текст — це щоденна робота. Маєш настрій чи не маєш. Настрій приходить зазвичай в процесі. В Україні це складно. Я щаслива людина, бо мені завжди щастило на людей, котрі допомагали. Не знаю, чи я віддячила долі за те, що вона мені дала — можливість писати. Чи пишу достатньо добре, не можу судити. Але у мене є своє кімната, стіл і комп’ютер. І три-чотири години на день можу писати.
— Ти кажеш, що не знаєш, чи добре пишеш. Я не вірю. Бувають же моменти, коли розумієш: ось це зроблено круто…
— А потім хтось приходить і каже, що це повна фігня. І що? Тоді я розчавлена, не можу більше ні про що думати. У момент писання ти відчуваєш, що написано добре. А потім читаю, що це, наприклад, найбільше розчарування. Тоді перестаю вірити собі. Забуваю, як було добре, коли це писала. Тому найкраще — не читати і не реагувати. Якось прочитала, що написаний мною текст — «радянський роман». Тоді два дні думала, про що йдеться. Тому не має значення, хто критикує, а має значення, що ти зробив.

«Чим далі живу, тим більше вигадую»
— Приростаєш до текстів, які пишеш?
— Ще б пак.
— Важко і довго відпускаєш?
— Еге ж. Особливо, коли створила свій прекрасний світ.
— У твоїх історіях усі герої здаються дуже реальними людьми. Наприклад, продавчиня пиріжків із Миронівки…
— Бо вона реальна, але все навколо неї в тексті — нереальне.
— Тобто, береш людину і вигадуєш їй історію?
— У мене був такий спосіб писання, коли я брала людину, річ, феномен, образ, і навколо нього будувала цілий світ.
— А бувало, що люди впізнавали себе в книжках?
— Дуже сподіваюся, що та продавчиня себе не впізнала.
— А ті, хто впізнавали?
— Моя тітка себе впізнала в тексті, який був написаний не про неї, і дуже образилася. Мабуть, батьки себе регулярно впізнають, але вони до цього вже звикли. Чим далі живу, тим більше вигадую.

«Я не готова до публічних конфронтацій»
— Якось ти пообіцяла, що напишеш альтернативну історію, детектив про бароко…
— Навіть кілька разів намагалася.
— І де він?
— Зачекай ще. Мені 34 роки.
— Маєш багато ненаписаних текстів?
— Є, але я про них забуваю. А потім випадково в комп’ютері знаходжу і думаю: «Що ж це таке?» Але вони бувають і непогані.
— Якийсь із цих текстів був продовжений?
— Ні. Якщо перестаю писати якийсь із текстів, то це означає, що він вмер.
— У колонках ти робиш щось, чого немає у твоїй прозі. Скажімо, соціальна проблематика: насилля в родині, творення національно-політичної ідентичності, проблеми усвідомлення себе носієм культури за кордоном. Це щось інше, ніж художня література. Чому виникає потреба висловлюватися у публіцистиці?
— В якийсь момент здається: а хто зможе сказати, якщо не ти?! Всі думають, що не треба нічого говорити, бо є інші люди. І тоді я себе примушую. Мені страшно писати такі речі. Я не готова до публічних конфронтацій. Часто можна спостерігати: ти висловлюєш свою думку, а хтось бере її, і тебе разом із нею публічно лінчує. В особистій розмові мені кричали, що я — Путін, а позавчора мені кричали, що я — Бандера. Але я розумію, що є константні речі, які ніколи не будуть релевантними, тобто відносними. Є демократичні цінності, права людини, і від них можна відштовхуватися. Бо інформація навколо двоїста. Мені здається, що потрібно виходити з таких стабільних речей. А стабільними є права людини, незалежно що коїться у цій країні. Допоки сюди не прийшли танки, єдине за що я готова боротися — це права людини.

«Я не вірю в щастя»
— Розказана історія завжди стає правдою?
— Дуже часто — так. Найбанальніший приклад — слово «Ґренландія». Побачили здалеку зелені дерева і подумали, що це зелена земля. Так і назвали. При тому, що на березі були лише три дерева. Розказали історію, і вона стала правдою.
— Коли пишеш роман, тобі необов’язково ставати в розмову з читачем. Та коли пишеш колонку, жива розмова є частиною жанру. Саме це непокоїть тебе в колонках?
— Мабуть.
— Як опиратися спокусі зробити героїв щасливим?
— Це, мабуть, нецікаво. Я не вірю в щастя. Тобто, не вірю в те, що на нашу думку, є щастям. Не вірю в те, що щастя є стабільним. Щастя — це коли ти сконцентрований, коли ти тут і тепер. Коли повністю віддаєшся. Навіть коли страждаєш — це також щастя. Нещастя — бути маріонеткою, потьмареною людиною, не керувати своїм життям.
— Тобто щастя — це коли усвідомлюєш себе?
— Щастя — це ясне мислення. Його складно досягнути. Я його не досягла. До нього неможливо дійти. У мене була мрія. Щоправда, починаю думати, що може це вже й не така добра мрія — мати будинок. І я полічила, що якщо я напишу книгу німецькою (я вже це можу зробити), її видадуть у німецькому видавництві і куплять 700 тис. людей, то я зможу купити собі будинок. Навіть думала так розпочати роман: «Я б хотіла купити собі будинок». Це може бути метою, але чи є це цінністю? Я можу бути абсолютно самотньою у цьому будинку і нікому не потрібною. Це ж не буде щастя.
— Роман німецькою буде написаний?
— Можливо. Я написала один німецькомовний текст і виграла одну австрійську стипендію. Я й не сподівалася, що мені вдасться виграти. Це те, про що я казала — мені пощастило. Мені цікаво написати німецькомовний текст. Але це інша річ — писати іншою мовою. Для мене українська, як би я добре не знала німецької, — материнська, і писання німецькою — зовсім інший процес. В українській мові я відпочиваю і насолоджуюся, а в німецькій насолоджуюся, але історія куца. Бо знаю, наприклад, три слова на позначення чогось німецькою, в той час українською цих варіантів може бути сто. Тому в німецькому тексті мушу говорити лише по суті. Я маю розуміти, що хочу сказати. Ти ж не завжди знаєш, що хочеш сказати. Я писала багато книжок, не знаючи цього.
Розмовляла Ганна Улюра, УП

About Author

Meest-Online

Loading...