Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 26, 2019

Симор Гласенко: «Сценарій — це ще один бік творчості, яким можна заробити і на цигарки, і пальне»

Автор:

|

Липень 17, 2019

|

Рубрика:

Симор Гласенко: «Сценарій — це ще один бік творчості, яким можна заробити і на цигарки, і пальне»
Симор Гласенко

Цього року на каннському телеринку MIPTV до десятки найочікуваніших проектів уперше ввійшов український серіальний трилер «Схованки». Автором сценарію до нього став письменником Симор Гласенко.
— Як саме у вас з’явилася ідея пройти курс сценарної майстерності?
— Після виходу мого першого роману «Фабрика» мені запропонували попрацювати над вертикальними кейсами одного детективного серіалу. Саме тоді я збагнув, що сценарій — це ще один бік творчості, який мені сподобався, ба більше, ним, на відміну від літератури, можна заробити і на цигарки, і пальне. Та водночас я розумів, що не володію для цього потрібною технікою. Семінари та тренінги, якими рясніє стрічка соціальних мереж, мене не влаштовували. Передусім спікерами. Ніяк не міг второпати, як людина без притомної фільмографії може навчати писати сценарії? Й якось випадково натрапив на курс сценарної майстерності голівудських сценаристів Джеймса Крамера та Михайла Шульмана. Щоби потрапити на той курс, потрібно було виконати ряд творчих завдань, які потім підлягали відповідній оцінці. Якщо першими читачами моїх прозових рукописів були мій водій і найкраща подруга, то сценарій вони навряд чи адекватно оцінили б, передусім злякавшись неправильного розташування тексту на папері. Я склав тести і став чекати. Й одного вечора мені зателефонували з телеканалу СТБ, на базі якого проходили курси, і повідомили, що мене прийняли на курс, а за оцінкою творчих завдань я потрапив до групи, яку навчатимуть безкоштовно. Близько місяця я втікав із роботи й їздив із Житомира, де тоді мешкав, до Києва. Та це того вартувало. Мало того, що я отримав те, за чим прийшов, я ще й познайомився з чудовими людьми. З деякими товаришуємо й досі, а деякі відіграли визначальну роль у моїй подальшій творчій долі, за що безмежно їм удячний.
— Як вважаєте, з літературним бекграундом легше почати писати для телебачення (ТБ)?
— Усе дуже суб’єктивно. Адже є успішні сценаристи, які прийшли до ТБ з інших професій, не те, що не суміжних із літературою, а й узагалі до творчості не мають жодного стосунку. Мені ж літературний бекграунд допомагає тим, що в прозі маю змогу реалізувати нереалізовані в сценарії прийоми. Як не крути, у сценарії ти — раб структури. Крім цього, останнє слово належить не тобі, а продюсеру. Часто-густо ваші погляди не збігаються, і не все вдається відстояти. Ось тут на допомогу приходить література, де усі відкинуті ідеї знаходять прихисток. У прозі більше творчої свободи. Зате через встановлені обмеження у сценарії твоя уява мусить працювати подвійно.
— Наскільки фінальний варіант сценарію залежали від продюсерів і режисера?
— «Схованки» — мій перший сценарій. Єдине, чим можна виправдати той кредит довіри, який я отримав, це мої «палаючі очі» і два видані романи, один із яких — «Нуар по-українськи» — естетично збігався зі сценарієм «Схованок». Креативний продюсер Олеся Лук’яненко, завдяки якій і відбувся цей проект, і редактор Олексій Сахалтуєв старанно вели мене в роботі, яка до того ж усього була для мене й навчанням. Я зустрів увагу та непідробний інтерес до недосвідченого новака з їхнього боку. Через якісь внутрішні комплекси найменший прояв неповаги сприймаю як вселенську катастрофу, і тоді все летить шкереберть. Мої ж куратори терпляче ставилися до моїх хиб і щиро відзначали влучні попадання. Велику вагу мало питання довіри. Я чітко розумів, що не маю досвіду. Ми багато сперечалися, але завжди обґрунтовано. Я достатньо боляче сприймав ті чи ті зауваження, важко розлучався з написаним, були й конфлікти на ґрунті сюжету. Досі прокидаюся в холодному поту, коли чую голос Олесі: «Це не працює» або «Це занадто». Але я довірився і, як виявилося, недаремно.
Неоціненний також внесок у сценарій режисера «Схованок» Ірини Громозди. Я вивів для себе формулу, що геній — межа ризику. Іра ставить межі так високо і широко, що це захоплює. Коли вона долучилася до проєкту, нам виділили спеціальне приміщення для додаткової роботи над уже написаним сценарієм. Там ми буквально жили два місяці, проживали кожну сцену, проговорювали вголос кожну фразу, писали, дописували та переписували.
— У світі зараз популярний так званий скандинавський нуар. Що з спільного з ним в «українського нуару»?
— Так званий нуар в українському кіно і ТБ — явище рідкісне, якщо не сказати дике. Тому говорити про якісь спільні чи відмінні риси зі західними взірцями — щонайменше зарано. Натомість згадаю про один випадок, який підгледів на зйомках. Ми знімали сцену арешту підозрюваного десь на околиці Українки: похмура погода, важке свинцеве небо, холод, мряка. Навколо якісь злидарські хижки, похилений іржавий металевий паркан, зміїсті гарбузові стебла на ділянках городів. Трохи далі важко тьмяніє Дніпро. Десь попереду бігає чолов’яга у закривавленому фартуху, тут же несеться загін спецназу, й усе це — в суцільному диму. Вузькою асфальтованою алейкою між парканами йде режисер, оглядає описані локації і сама до себе раз по раз промовляє: «А у нас ось так». Я підходжу та питаю, про що це вона. Іра підіймає на мене свій погляд і каже: «Це й ж наш «нуар».
— На які серіали чи фільми ви орієнтувалися під час розробки сценарію «Схованок»?
— Як таких чітких орієнтирів не було. Який сенс робити те, що вже існує? Я писав свою історію, яку мені було б цікаво дивитися або читати. Звісно, привілей використання референсів ніхто у мене не відбирав і я ним користувався. Але, знову ж таки, використовував їх не з метою наповнення історії, а винятково у питанні її вигідної структури.
— Як вам здається, чому «неонуар» зараз настільки затребуваний, особливо на ТБ?
— З цього приводу у мене склалася власна думка. Річ у тім, що після виходу «Нуару по-українськи» кілька локацій, де мала відбутися його презентація, попросили мене прочитати таку собі лекцію на тему походження «нуару», про його розвиток і занепад. Так ось, під час роботи над матеріалом для лекцій я усвідомив, що «нуар» набуває свого розквіту саме у переломні часи, причім такі, що не віщують нічого доброго. У літературі він розвинувся у 1920-х рр. у США під час «Великої депресії». У кіно — в 1940-х як реакція на Другу світову війну. «Нуар» — це рефлексія, навіть підсвідома. Теперішній світ — не найкраще місце. До вічних людських збройних конфліктів додається проблема забруднення довкілля, неконтрольованої міґрації народів, задуха світового океану тощо. Страх, апатія і зневіра оволодівають суспільством. Про Україну годі й казати: обгризена з двох боків, замучена війною і нестабільністю. І хоча, звісно, світло все ж таки переможе, проте оті страхи й апатії потребують виходу. А культура, з точки зору емпіричного дослідження — це гігантська індустрія обслуговування людських інстинктів. Саме через неї людство й виплескує те, що за приписами моралі мусить тримати в собі. Підтвердженням цьому є вислів одного староіндійського теоретика літератури, котрий сказав, що «драма — це завжди наслідування». Тому «нуар» сьогодні — це оте саме наслідування реальності, ілюстрація настроїв, боюся сказати, домінуючих.
Розмовляла Марина Мойніхан, «Телекритика»

About Author

Meest-Online

Loading...