Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 19, 2020

Світлана Тартаковська: «Вирішила малювати людей, бо це нескінченна подорож»

Автор:

|

Червень 10, 2020

|

Рубрика:

Світлана Тартаковська: «Вирішила малювати людей, бо це нескінченна подорож»
Світлана Тартаковська

У картинах Світлани Тартаковської впізнають Рембрандта, а її поєднання академічної техніки, класичної школи та творчої ідеї підкорило не лише міжнародну публіку, а й знавців мистецтва. Адже зараз в Європі більше фокусуються саме на ідеї та сучасних рішеннях. Роботи української художниці можна побачити на виставках, аукціонах, у галереях і музеях різних країн світу, зокрема, Німеччини, Нідерландів, Іспанії. 2019 року європейський музей сучасного мистецтва Museu Europeu d’Art Modern у Барселоні придбав її роботу під назвою «Дівчинка, яка хворіє». Це стало черговим міжнародним визнанням, адже цю картину обрали із 8 тис.
Вона народилася у місті Бердичів Житомирській області. У десять років вступила до художньої школи, а після трьох літ навчання з батьками та сестрою переїхала до Німеччини. До Нідерландів українку привело кохання. Вже у Ґронінґені Тартаковська вирішила піти до класичної академії, де художницю навчили, що ідея та образ не менш важливі за техніку.

Революція в голові
— Як почалася історія української художниці у Нідерландах?
— Усе почалося ще у дитинстві. Батько намагався привчити мене до читання, і так моя бурхлива фантазія розвивалася. Я дитиною розмальовувала буквально все, всі вікна, які мені траплялися. У Нідерландах я вирішила, що мені потрібно більше техніки і пішла навчатися до класичної академії у Ґронінґені. І була здивована різницею у навчанні, бо коли навчалася в Україні, нас вчили, щоб техніка була ідеальною, і образ, те як ти передаєш картину, не так важливо. А в Нідерландах мене здивували, бо передусім була важлива ідея — що саме хочеш передати. Мене це шокувало, повністю змінило все, і мені довелося перевернути дзеркало на себе та почати длубатися в собі, відповідати на запитання: що для мене важливо, хто я, які художники мені подобаються? І це, звісно, була справжня революція в голові
— Де саме в Україні ви навчалися?
— Художня школа у Бердичеві — Костел Босих кармелітів. Директором тоді був Микола Яцюк, геніальна людина. У мене досі висить його малюнок. Саме від нього я вивчила багато азів техніки. І безмежно йому вдячна за це. В цій українській художній школі досі навчаються діти, і вона випускає талановитих художників.
— Мікс академічної освіти, нідерландської свободи та пошуку ідеї в комплексі дало те, що ми зараз можемо бачити у вашому ательє і музеях?
— Кожен із нас — це просто галактика. І це все мені хотілося передати. Особливо, люди, котрих бачиш, які дивляться наче в пустоту, або хтось задумався над чимось, це завжди найцікавіші особистості. Тож вирішила малювати людей, бо це нескінченна подорож. Багато з моїх картин — це те ж саме, що щоденник писати, позаяк відображаю у кожній картині той момент або ті переживання, які у мені вирують саме тієї миті. Тому кожну картину важко віддавати і розлучатися з нею, бо це в якомусь сенсі я сама.
— Про що були ваші картини в юності та як змінилися з роками?
— Спершу я хотіла передавати у своїх картинах історію людства. Багато було моментів, коли не розуміла, як людина може бути такою жорстокою або як може так сама себе дурити, й як люди знищують інших людей. Усе, що в мені вирувало, все, що мене хвилювало, хотіла розповісти. І коли ставала старшою, зрозуміла, що не варто волати про все. Якщо ти добре намалював, картина розповідає все сама.
— Розкажіть про людей, яких пишете…
— Люди, яких бачу, мені, як моделі. Тобто у моїй голові народжується якась ідея або розуміння того, що хочеться сказати. Бо я це відчула, пережила, коли побачила ту чи іншу людину, і мені хочеться це передати в картині. У голові перед очима стоїть картинка, що саме це має бути, який образ людини, в яких барвах. Свою модель можу зустріти випадково на вулиці, можу вже бути знайома з нею. Часто малюю свою донечку. Вона — моя муза.
— Скільки маєте дітей?
— Двоє — донька 17 років і син 16. Чоловік — нідерландець. Ми познайомилися, коли мені було 16 літ, йому було 19. Випадково зустрілися під час відпустки в Іспанії. Це було по-дитячому: він побачив мене, я його, і ми не знали, як почати розмову, бо він розмовляв нідерландською, а я німецькою. Ми обмінялися контактами і після цього писали одне одному. Листувалися два роки, а через п’ять вирішили, що будемо будувати спільне життя.

Роботи, які ніколи не підуть з дому
— Вас часто порівнюють з Рембрандтом. Що для вас творчість цього художника?
— Я щаслива, що живу в Нідерландах. Чому я велика шанувальниця цього художника? Мабуть, тому що він малював людську душу.
— Що вас надихає?
— Раніше це були книжки. Я дуже часто малюю вночі й можу слухати аудіокниги. Історії, деякі персонажі мене дуже зачіпають і мені хочеться їх передати. Й як тільки відчуваю, який цікавий характер, то відразу в мене перед очима постає картинка: в кольорах, тональності, композиції. І якщо це народилося, то питання полягає тільки у тому, щоб знайти модель, поставити її тут, зробити фото, ескіз і почати працювати.
— У вашій майстерні багато не тільки картин, є й сукні, шалики, капелюхи. Це все робиться своїми руками і під конкретну картину?
— Не зовсім своїми руками. Я люблю крамнички у Нідерландах, де можна купити вживані речі, кожна з них має свій характер, енергію, яка була вкладена людьми. Що стосується тканин і суконь, то мене більше мода вабить минулого століття. Жінка була елегантною, жіночною, та й зараз, звісно, так є, але у мене у голові все в якомусь такому елегантному затишку.
— Що для вас хороша картина?
— У ній кожен повинен упізнати та знайти себе.
— У вас є картини, які лише ваші, і ви їх ніколи не віддасте у музей…
— Наприклад, ось ця робота, яку я написала та зрозуміла, що мій дім вона не покине ніколи. Це моя донька й її подруга. Ця дівчинка, Херлен, народилася у Монголії та з батьками переїхала до Нідерландів. Вісім років тут прожила, але їм довелося покинути Нідерланди. Це було жахливо. Моя донечка дуже переживала цей момент, вони приятелювали. Це був останній вечір до того, як вона повинна була полетіти. Дівчата сиділи у мене в ательє, а я їх фотографувала, щоб у мене було достатньо матеріалу та я могла закарбувати цей момент, як вони плетуть одна одній волосся. А ця робота — з серії, яку робила, коли мене цікавила релігія в людському аспекті. Коли розбирала Біблію, я не могла збагнути, як мати може пережити смерть сина. Розумію, що йдеться про сина Божого, але це мати й її дитина, й я не спала ночами, думала, як це зобразити.

«Дівчинка, яка хворіє»
— Торік музей у Барселоні придбав вашу роботу під назвою «Дівчинка, яка хворіє». Розкажіть, чим вона особлива, адже цей твір також не мав покидати стіни вашого дому…
— Я вже кілька років беру участь у конкурсі в Барселоні, де є Museu Europeu d’Art Modern. Він шикарний і розташований практично на тій самій вулиці, що і Museu Picasso. Раз на два роки вони проводять конкурс, шукають найкращого художника, найкращу картину. Кілька разів мої картини обирали і вони вже висіли там. Але цього разу я надіслала картину, яку не мала наміру ні віддавати, ні продавати. Вона була моя і лише моя. Коли ж почула, що саме цю картину вибрали, то, звісно, шок був неймовірний. Я була дуже здивована. Того ж дня вони мене запитали, чи можливо придбати цю картину, бо вона їм так сподобалася і зворушила, що хотіли б мати цю картину у постійній колекції. Перша реакція була: та невже, мене, мою картину, адже там висять роботи з такою якістю, художники, яких порівнюють із Рембрандтом? І бути під одним дахом з цими художниками, для мене означало все. Я забула, як дихати. Я почала малювати дівчину, яка хворіє, і таким чином вона вилікувала тоді мене. Добре подумавши, я все ж зважилася розлучитися з цією картиною, щоб вона могла вилікувати ще когось.
— У Барселоні вам пояснили, що саме їх вразило у цій картині?
— Передусім вона їм сподобалася саме через технічне виконання. Важко знайти саме традиційну техніку, бо зараз багато художніх шкіл, університетів, які більше фокусуються на ідеї, а не на техніці. І те, що моя техніка вижила в цьому, й я не лише намагаюся показати техніку, а й передати ідею, був найбільший комплімент.
— Скільки часу працювали над картиною?
— Я одужала і продовжувала писати картину. Це була моя мета — вставати, йти в ательє, бо мене чекала моя дівчинка. Ця картина носила мене на крилах. Я писала її приблизно місяць. У всі важкі моменти в житті — переїзд, рутина, складні ситуації — мене завжди підхоплював і рятував світ мистецтва. І робота, яка зараз у Барселоні, тому доказ.
— Дівчинка на картині, хто вона?
— Я працюю з моделями. У мене історія в голові, але для того, щоб щось передати, потрібно бачити, що передаю. Я тоді відчула, що саме мені потрібно намалювати. І знала, хто мені потрібен як модель, як її посадити, що має зображати.
— Для вас картини — наче діти. Вам дуже важко з ними розлучатися. Як людям вдається вмовити вас продати картину?
— Я не можу оцінити свої картини. Щоб намалювати картину, потрібно бути однією людиною, а щоб продати — зовсім іншою. Я не та, хто буде продавати. Багато картин — мої діти і мені важко їх віддавати, але доводиться.
Розмовляла Ірина Драбок, «Укрінформ»

Як повідомляв «Міст», картину української художниці в діаспорі придбав музей Барселони.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply