Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Apr. 24, 2018

Степан Процюк: «Треба змиритися, що процес українізації триватиме чимало років»

Автор:

|

Грудень 28, 2017

|

Рубрика:

Степан Процюк: «Треба змиритися, що процес українізації триватиме чимало років»

За підсумками року твір «Травам не можна помирати» Степана Процюка, що вийшов у київському видавництві «Легенда», посів місце у «золотій двадцятці» українських видавців 2017 року. Письменник розповів, що його спонукало написати психологічний роман про КДБ, чи вилікувалося українське суспільство від русифікації, і що допомагає йому писати книги для підлітків.

Менше пристосуванства, більше справжності
— Що стало поштовхом до написання цього роману?
— 2014 року я згадав, як батько наприкінці 70-х повернувся з Одеси в розпачі. Тоді він сказав, що в труну України забивають останнього цвяха, в її мову. Мені це настільки запам’яталося, що досі стоїть усе перед очима. Згадав це якраз у той період, коли в Україні почалися серйозні дискусії з приводу мови. То був спонтанний, і, водночас, сильний порив, і я збагнув, що мушу про це написати роман. Почав без погодження з будь-яким видавництвом. Ніхто мені цього не замовляв. Я хотів лише відобразити життя таким, яким воно було насправді, з усіма суперечностями. Усі факти в книзі документальні, це не фантазії. Наприклад, я намагався передати трагедію агента Світлани і водночас — фанатичну одержимість полковника Дурбачова. У книзі багато російської мови. Є навіть чимало російських романсів. Під час написання я прагнув, щоб роман став не антикомуністичною агіткою, а твором, який відображає усі суперечності й зиґзаґи людського серця.
— Ви народилися у сім’ї політв’язня. Вочевидь, ця тема болить із дитинства. Які уроки з епохи 70-х українцям варто засвоїти?
— Я добре її пам’ятаю, розумів, що відбувається щось лихе. Відчував атмосферу фальші, гнітючості, страху, неправди. Так власні враження стали поштовхом до цього роману. Одна з великих ліній у книзі — це каральна психіатрія в СРСР. Політичних в’язнів саджали у психлікарні за переконання. Таких установ, де вони сиділи, було близько 30. Найстрашніші — Казанська, Ленінградська та Дніпропетровська. Остання зображена в романі. Там Максиму Томиленку ставлять діагноз: «навязчівий псіхоз на почвє украінского язика». Тепер ми багато скаржимось. Те погано в Україні, і те, і те… Мужність, спокій та справжня любов до того місця — ось що нам нині потрібно! Бо ж кажуть — де народився, там і пригодився. Картинна любов, штучна, під камери, від випадку до випадку — не любов, а пристосуванство. Менше нам треба того пристосуванства,відчуженості від Матері, а більше справжності.
— Ще на початку 2000-х ви написали роман «Інфекція», в якому також зачепили тему мови, застерігаючи українське суспільство від інфікування чужою мовою, культурою. Ми вже вилікувалися від цієї інфекції?
— Ще не вилікувались, але добре, що починаємо. Ми дуже травмовані цією бацилою. Але почали лікуватися на початку 2013 року, з часу побиття студентів. Найбільших травм нам завдав СРСР за 70 років існування. За українську мову, вишиту сорочку тоді розстрілювали. В Західній Україні Червону армію 1939-го зустрічали з квітами. Не лише комуністи вірили в неї, а й багато письменників. Візьмемо трагедію Ярослава Галана. Зрозуміло, що це була спецоперація, він — нещасна жертва комуністичної пропаганди.
— У вашому романі багато психологічних портретів агентів КДБ. Чи маєте портрети сучасних агентів в Україні? Кажуть, після Майдану їхня кількість значно зросла…
— Це питання швидше до СБУ. Втім, очевидно, що коли в Києві вбивають одного з очільників нашої розвідки, підривають автомобілі, вбивають журналістів, це означає, що потужно працює агентура. Спостерігаємо, як у школах чимало вчителів відмовляються переходити на українську, ще звучать заклики до сепаратизму. Тобто всередині країни є багато людей, неприхильних до України. Вони мали б або змінити свою думку, або виїхати.
Україна змінюється з кінця 2013-го. Інші роки, з періоду її незалежності, були механістичними: ніби життя, ніби ні… Повноцінне українське життя почалося нещодавно, Україна наче пробудилася від летаргічного сну.
— А як після пробудження, українцям реагувати на заяви з боку Угорщини та Румунії щодо закону «Про освіту», який нарешті чітко розставив акценти у питанні мови в українській школі?
— Як реагувати? Слухати, бути уважними і робити своє. Я не політик, але коли в Угорщині немає жодної української школи, а в Україні живуть цілі села, які не розуміють української, це великі перекоси. Бачите, як інші нації болісно реагують на ці проблеми. Що треба робити? Вчитися в них любові й уваги до своєї мови на теренах власної держави.

«Люблю повноту життя»
— Вас називають «найбільш контроверсійним» письменником. Це не заважає у творчості, викладацькій роботі, побуті?
— Контроверсійний — це суперечливий. Не думаю, що я такий. Це слово, до речі, можна розуміти і як комплімент. Я люблю повноту життя, відчуваю його. Як письменник можу перевтілюватись. У мене, до речі, є три романи про письменників: Стефаника, Винниченка, Тесленка, де я пробував перевтілюватися в них. От і всі суперечності.
— Чи не ця суперечливість підштовхнула вас до рішення вийти зі Національної спілки письменників України (НСПУ)?
— Написання роману «Травам не можна помирати» стало для мене останнім поштовхом до цього, бо я давно хотів звідти вийти. Не можна ж писати роман про моторошну роль цієї Спілки та залишатися в ній. Але ці люди не винні в тому, що було раніше. Втім це радянське утворення наглядало за письменниками. Мають бути якісь профспілки, нові об’єднання. Багато людей, які є у Спілці, далекі від письменництва. Їх ніхто не знає, а їхні твори не мають жодного впливу на українську літературу. І таких там більшість! Письменник — це одержимість, горіння, а не порожні амбіції та нездорова уява про власну популярність і славу. Як писав Симоненко: «Мало великим себе уявляти, треба великим буть!» Хоч я й вийшов із НСПУ, але є учасником українського відділення міжнародного письменницького ПЕН-клубу. Також маю нагороду «Золотий письменник України».
— Це для популяризації справжніх літературних талантів ви стали засновником літературного фестивалю «Софія» в Івано-Франківську?
— Я не засновник фестивалю, а лише ідейний його натхненник. Є різні фестивалі. Наш, історичної прози — для того, щоб відчувати зв’язок із минулим. Це не означає, що його треба ідеалізувати, боготворити, чи навпаки — ненавидіти, відхрещуватись. Це означає — мати з ним зв’язок, щоб розуміти наше минуле і майбутнє.

«Я воскресив свого хлопчика»
— Ви пишете не лише для дорослих, але є автором творів для дітей і підлітків. Як для них добираєте теми?
— Мені завжди здається, що кожна людина має в собі дитину: хлопчика, чи дівчинку. Ми часто намагаємося бути не такими, якими є насправді. Я свого хлопчика надзвичайно беріг, не вбив його, бо це означало б втратити свою внутрішню сутність, жити з фальшем. Я воскресив свого хлопчика, тому зміг написати кілька повістей. Одна з них, «Аргонавти», увійшла в загальноукраїнську шкільну програму. Це швидше підліткова література, а не дитяча. Вона створена для старшокласників, яким більше за 13 років. Так вийшло, що я написав 2008 року повість про перше кохання для підлітків. Її мені замовило видавництво «Грані-Т». Але тоді застерегли, щоб не писав про кохання, як для дорослих, бо на той час у мене вже був скандальний роман про складні чоловічі та жіночі стосунки у романі «Тотем». Так я написав повість «Марійка і Костик». Потім критики оцінили, що це — перші закохані підлітки у сучасній українській літературі. У радянські часи в нас не було традиції такої прози. Не знаю, може, тепер уже є кращі книжки, але тоді для мене працював лише внутрішній цензор. Адже не можна було перейти якоїсь межі, треба було бути дуже делікатним. Я писав, згадуючи свій шкільний досвід, намагався вийти у той момент з тіла зрілої людини. Письменник має вміти перевтілюватись, бути словесним актором.
— А як зробити так, щоб серед підлітків знову стало модним читання? Що ви порадили б батькам?
— Вчити дітей любові до книги. За ці роки щось трохи відроджується в українській літературі. Авжеж, читають мало. Хотілося б, аби більше. Це пов’язано з різними факторами, які є в усьому світі. Наприклад, з Інтернетом.
Та в нас є ще й інша проблема: спротив українській мові. Глухота, нерозуміння. Є російськомовні українці. Це — дуже делікатні речі. Треба змиритися, що процес українізації триватиме чимало років. Гадаю, це буде як снігова куля, яка котиться з гори, і з маленької перетвориться на велику. Ось чеська мова відродилася майже з нічого. З ірландською трапилося навпаки… Ми ж знаємо, що чекає на ті мови, якими не розмовляють. Маємо пам’ятати, що світ прекрасний у різноманітності: мовній, культурній. А будь-яке зведення різноманітності до уніфікації — це втрата прекрасних кольорів веселки.
Розмовляла Ірина Дружук, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...