Степан Процюк: «Треба змиритися, що процес українізації триватиме чимало років»
За підсумками року твір «Травам не можна помирати» Степана Процюка, що вийшов у київському видавництві «Легенда», посів місце у «золотій двадцятці» українських видавців 2017 року. Письменник розповів, що його спонукало написати психологічний роман про КДБ, чи вилікувалося українське суспільство від русифікації, і що допомагає йому писати книги для підлітків.
Менше пристосуванства, більше справжності
— Що стало поштовхом до написання цього роману?
— 2014 року я згадав, як батько наприкінці 70-х повернувся з Одеси в розпачі. Тоді він сказав, що в труну України забивають останнього цвяха, в її мову. Мені це настільки запам’яталося, що досі стоїть усе перед очима. Згадав це якраз у той період, коли в Україні почалися серйозні дискусії з приводу мови. То був спонтанний, і, водночас, сильний порив, і я збагнув, що мушу про це написати роман. Почав без погодження з будь-яким видавництвом. Ніхто мені цього не замовляв. Я хотів лише відобразити життя таким, яким воно було насправді, з усіма суперечностями. Усі факти в книзі документальні, це не фантазії. Наприклад, я намагався передати трагедію агента Світлани і водночас — фанатичну одержимість полковника Дурбачова. У книзі багато російської мови. Є навіть чимало російських романсів. Під час написання я прагнув, щоб роман став не антикомуністичною агіткою, а твором, який відображає усі суперечності й зиґзаґи людського серця.
— Ви народилися у сім’ї політв’язня. Вочевидь, ця тема болить із дитинства. Які уроки з епохи 70-х українцям варто засвоїти?
— Я добре її пам’ятаю, розумів, що відбувається щось лихе. Відчував атмосферу фальші, гнітючості, страху, неправди. Так власні враження стали поштовхом до цього роману. Одна з великих ліній у книзі — це каральна психіатрія в СРСР. Політичних в’язнів саджали у психлікарні за переконання. Таких установ, де вони сиділи, було близько 30. Найстрашніші — Казанська, Ленінградська та Дніпропетровська. Остання зображена в романі. Там Максиму Томиленку ставлять діагноз: «навязчівий псіхоз на почвє украінского язика». Тепер ми багато скаржимось. Те погано в Україні, і те, і те… Мужність, спокій та справжня любов до того місця — ось що нам нині потрібно! Бо ж кажуть — де народився, там і пригодився. Картинна любов, штучна, під камери, від випадку до випадку — не любов, а пристосуванство. Менше нам треба того пристосуванства,відчуженості від Матері, а більше справжності.
— Ще на початку 2000-х ви написали роман «Інфекція», в якому також зачепили тему мови, застерігаючи українське суспільство від інфікування чужою мовою, культурою. Ми вже вилікувалися від цієї інфекції?
— Ще не вилікувались, але добре, що починаємо. Ми дуже травмовані цією бацилою. Але почали лікуватися на початку 2013 року, з часу побиття студентів. Найбільших травм нам завдав СРСР за 70 років існування. За українську мову, вишиту сорочку тоді розстрілювали. В Західній Україні Червону армію 1939-го зустрічали з квітами. Не лише комуністи вірили в неї, а й багато письменників. Візьмемо трагедію Ярослава Галана. Зрозуміло, що це була спецоперація, він — нещасна жертва комуністичної пропаганди.
— У вашому романі багато психологічних портретів агентів КДБ. Чи маєте портрети сучасних агентів в Україні? Кажуть, після Майдану їхня кількість значно зросла…
— Це питання швидше до СБУ. Втім, очевидно, що коли в Києві вбивають одного з очільників нашої розвідки, підривають автомобілі, вбивають журналістів, це означає, що потужно працює агентура. Спостерігаємо, як у школах чимало вчителів відмовляються переходити на українську, ще звучать заклики до сепаратизму. Тобто всередині країни є багато людей, неприхильних до України. Вони мали б або змінити свою думку, або виїхати.
Україна змінюється з кінця 2013-го. Інші роки, з періоду її незалежності, були механістичними: ніби життя, ніби ні… Повноцінне українське життя почалося нещодавно, Україна наче пробудилася від летаргічного сну.
— А як після пробудження, українцям реагувати на заяви з боку Угорщини та Румунії щодо закону «Про освіту», який нарешті чітко розставив акценти у питанні мови в українській школі?
— Як реагувати? Слухати, бути уважними і робити своє. Я не політик, але коли в Угорщині немає жодної української школи, а в Україні живуть цілі села, які не розуміють української, це великі перекоси. Бачите, як інші нації болісно реагують на ці проблеми. Що треба робити? Вчитися в них любові й уваги до своєї мови на теренах власної держави.
«Люблю повноту життя»
— Вас називають «найбільш контроверсійним» письменником. Це не заважає у творчості, викладацькій роботі, побуті?
— Контроверсійний — це суперечливий. Не думаю, що я такий. Це слово, до речі, можна розуміти і як комплімент. Я люблю повноту життя, відчуваю його. Як письменник можу перевтілюватись. У мене, до речі, є три романи про письменників: Стефаника, Винниченка, Тесленка, де я пробував перевтілюватися в них. От і всі суперечності.
— Чи не ця суперечливість підштовхнула вас до рішення вийти зі Національної спілки письменників України (НСПУ)?
— Написання роману «Травам не можна помирати» стало для мене останнім поштовхом до цього, бо я давно хотів звідти вийти. Не можна ж писати роман про моторошну роль цієї Спілки та залишатися в ній. Але ці люди не винні в тому, що було раніше. Втім це радянське утворення наглядало за письменниками. Мають бути якісь профспілки, нові об’єднання. Багато людей, які є у Спілці, далекі від письменництва. Їх ніхто не знає, а їхні твори не мають жодного впливу на українську літературу. І таких там більшість! Письменник — це одержимість, горіння, а не порожні амбіції та нездорова уява про власну популярність і славу. Як писав Симоненко: «Мало великим себе уявляти, треба великим буть!» Хоч я й вийшов із НСПУ, але є учасником українського відділення міжнародного письменницького ПЕН-клубу. Також маю нагороду «Золотий письменник України».
— Це для популяризації справжніх літературних талантів ви стали засновником літературного фестивалю «Софія» в Івано-Франківську?
— Я не засновник фестивалю, а лише ідейний його натхненник. Є різні фестивалі. Наш, історичної прози — для того, щоб відчувати зв’язок із минулим. Це не означає, що його треба ідеалізувати, боготворити, чи навпаки — ненавидіти, відхрещуватись. Це означає — мати з ним зв’язок, щоб розуміти наше минуле і майбутнє.
«Я воскресив свого хлопчика»
— Ви пишете не лише для дорослих, але є автором творів для дітей і підлітків. Як для них добираєте теми?
— Мені завжди здається, що кожна людина має в собі дитину: хлопчика, чи дівчинку. Ми часто намагаємося бути не такими, якими є насправді. Я свого хлопчика надзвичайно беріг, не вбив його, бо це означало б втратити свою внутрішню сутність, жити з фальшем. Я воскресив свого хлопчика, тому зміг написати кілька повістей. Одна з них, «Аргонавти», увійшла в загальноукраїнську шкільну програму. Це швидше підліткова література, а не дитяча. Вона створена для старшокласників, яким більше за 13 років. Так вийшло, що я написав 2008 року повість про перше кохання для підлітків. Її мені замовило видавництво «Грані-Т». Але тоді застерегли, щоб не писав про кохання, як для дорослих, бо на той час у мене вже був скандальний роман про складні чоловічі та жіночі стосунки у романі «Тотем». Так я написав повість «Марійка і Костик». Потім критики оцінили, що це — перші закохані підлітки у сучасній українській літературі. У радянські часи в нас не було традиції такої прози. Не знаю, може, тепер уже є кращі книжки, але тоді для мене працював лише внутрішній цензор. Адже не можна було перейти якоїсь межі, треба було бути дуже делікатним. Я писав, згадуючи свій шкільний досвід, намагався вийти у той момент з тіла зрілої людини. Письменник має вміти перевтілюватись, бути словесним актором.
— А як зробити так, щоб серед підлітків знову стало модним читання? Що ви порадили б батькам?
— Вчити дітей любові до книги. За ці роки щось трохи відроджується в українській літературі. Авжеж, читають мало. Хотілося б, аби більше. Це пов’язано з різними факторами, які є в усьому світі. Наприклад, з Інтернетом.
Та в нас є ще й інша проблема: спротив українській мові. Глухота, нерозуміння. Є російськомовні українці. Це — дуже делікатні речі. Треба змиритися, що процес українізації триватиме чимало років. Гадаю, це буде як снігова куля, яка котиться з гори, і з маленької перетвориться на велику. Ось чеська мова відродилася майже з нічого. З ірландською трапилося навпаки… Ми ж знаємо, що чекає на ті мови, якими не розмовляють. Маємо пам’ятати, що світ прекрасний у різноманітності: мовній, культурній. А будь-яке зведення різноманітності до уніфікації — це втрата прекрасних кольорів веселки.
Розмовляла Ірина Дружук, Укрінформ
Грандіозна демонстрація у Будапешті
Ліберали програли вибори, набрали 5%. Протестують проти народу, який пРумунія не впустила до себе книжки для української меншини
Інформацію не пробували перевірити? Ніцой подала недостовірні факти іАскольд Лозинський про «наших» бандитів
Українці! Єднайтесь брати мої бо лихо вже прийшло! Окупанти з земл«Загадка» гунів: історична правда українців незручна для всіх
Аттила, учися хлопче