Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 29, 2017

Степан Коваль: «Чим можна здивувати сучасну дитину, яка користується ґаджетами?»

Автор:

|

Березень 30, 2017

|

Рубрика:

Степан Коваль: «Чим можна здивувати сучасну дитину, яка користується ґаджетами?»

Степан Коваль

Цього року лауреатом національної премії України ім. Тараса Шевченка став і режисер анімаційного кіно Степан Коваль. В історії України вища нагорода країни присуджується за всіма нами улюблені мультики вдруге. Раніше Шевченківську премію вже отримував мультиплікатор Володимир Дахно за серіал «Козаки».

Будь-яка нагорода приємна
— У вас було багато професійних премій. Що для вас означає Шевченківська?
— Будь-яка нагорода приємна. До мене на одному з кінофестивалів підійшов канадський звукорежисер і, потиснувши руку, сказав: «Дуже хороше звучання». І це для мене стало важливішою нагородою, ніж якби отримав офіційний диплом. Але думка професійного журі дорогого коштує: його рішення про нагороду фільму дає привід митцю рухатися далі. З’являється почуття відповідальності за нову роботу і навіть виникає страх помилки. Іноді творчі люди для стимулу та натхнення їдуть у подорож, дивляться фільми, відвідують виставки, беруть участь у самодіяльності. Адже не можна сісти за стіл і думати: я митець, я працюю, тому маю зосередитися на своєму завданні, відгородившись від усього світу. У мене так не виходить. Мені потрібні додаткові емоції, стан закоханості. Будь-яка нагорода додає сил, аби культивувати в собі творчий потенціал. І премія — це ще й перемога всієї української анімації. Може, вона надихне ще якихось режисерів на нові мультфільми.
— Мабуть, на шевченківський комітет справив враження ваш мультиплікаційний серіал «Моя країна — Україна»?
— Звісно. Адже через цей проект пройшло більше сотні молодих сценаристів, режисерів, аніматорів, художників, декораторів, акторів, монтажерів тощо. Я був художнім керівником всього проекту і режисером шести серій із 26. загалом проект був задуманий для молодих мультиплікаторів ще вісім років тому. Тоді взагалі нікому було робити анімаційне кіно. Спадкоємність поколінь на той момент була перервана, а молоде ще не сформувалося. У нас режисерів-мультиплікаторів зараз виховує Євген Сивокінь. Він випустив вже чотири курси молодих фахівців. Але тільки одиниці з них залишаються в професії, адже їм нікуди подітися. Тому ми вигадали нашу студію «Новаторфільм» для того, щоб дати їм трамплін. Але вийшло так, що на цей проект почали приходити не дипломовані мультиплікатори, а журналісти, перекладачі, соціологи, монтажники тощо. Приходили з однією-єдиною фразою: «Я все життя мріяв робити мультиплікаційне кіно». Ми нікому не відмовляли. Навчали, виявляючи потенційні таланти. А потім за цими підсумками обирали до знімальної групи для виробництва мультфільму.
— Це був волонтерський рух?
— Ні. Це був бюджетний проект, де ми втілювали свої ідеї. Навіть довелося продавати майно, щоб розплатитися з творчими групами за фільми, коли минули терміни, і ми побоювалися штрафних санкцій. Сценаристом перших серій був усім відомий казкар Сашко Лірник. Ім’я з його згоди носить головний персонаж, хоча зовнішньої схожості немає. Конструкція кожного фільму наступна: головний герой у супроводі іншого (ним був призначений кіт) подорожують країною та збирають або потрапляють в історії. Оповідачами самих історій є різні персонажі — хробак, пінгвін, водій трамваю. Здавали ми по чотири серії, кожна тривалістю три хвилини. У результаті зробили 26 таких фільмів. Багато учасників проекту після цього пішли працювати на інші студії, хтось обмежився одним фільмом, але це була хороша школа мультиплікації.

Якийсь чиновник вбачив у «Злиднях» щось антиросійське
— Де можна буде побачити серії «Моя країна — Україна»?
— Наш проект пролежав на полиці близько двох років. Після чого студія «Новаторфільм» підписала контракт зі Держкіно на дистрибуцію та влаштували прем’єру мультсеріалу в Будинку кіно, на Громадському ТБ і УТ-1. Після цього у Facebook стали питати: де ці фільми можна купити? І зараз весь цикл придбала для показу компанія «Воля-кабель». Відразу було зумовлено, що цей серіал не буде злитий в Інтернет.
— У ваших мультфільмах використовується переважно пластилін. Це на вас так подіяла «Пластилінова ворона» Олександра Татарського?
— Дуже люблю творчість Олександра Татарського, зробив із ним разом кілька фільмів. Але сказати, що його творчість якось сильно вплинула на мене, не можу. Його «Пластилінову ворону» я бачив зовсім юним, але на мене справили враження й інші твори мультиплікації. Коли я створив свій фільм «Йшов трамвай дев’ятий номер», то до мене почали звертатися з проханнями створити рекламні ролики з пластиліну, приходили запрошення з інших країн взяти участь у проектах. Але паралельно ми створювали і тривимірні фільми, і мальовані. Тому не пластиліном єдиним…
— І все ж найуспішніші ваші фільми — пластилінові. Досить згадати кліп до «Щедрика» Олега Скрипки, який справив фурор…
— Насправді там лише один персонаж пластиліновий, а всі інші — дерев’яні ляльки. Це був наш експеримент із технологіями.
— А ось мультфільм «Злидні» ви зробили за російським замовленням. А зараз він там під забороною…
— Це замовлення було зроблено в рамках великого проекту «Гора самоцвітів». У Росії тоді бракувало фахівців із мультиплікації. Студія «Куля» починала робити тільки перші свої кроки. Фільми замовлялися по всій території колишнього СРСР. А позаяк Олександр Татарський, автор і керівник проекту «Гора самоцвітів», киянин, то він відібрав знайомих йому українських режисерів, серед котрих опинився й я.
— А чому виник скандал?
— Якийсь чиновник побачив «Злидні» на фестивалі і вбачив там щось антиросійське. Мовляв, «злидні» в мультфільмі схожі на червоноармійців у будьонівці. А в одній зі сцен літак із зіркою був втоплений в болоті. Все це відбувалося ще 2007 року. Я зробив цей фільм українською, місце дії фільму і декорації були задумані як гуцульське село. Мова персонажів зі Західної України російською звучала дико. У російській версії вони також розмовляли українською, тільки диктор російською. Озвучував анімацію за кадром актор Євген Шах, і дуже відчувалося, що це українець розмовляє російською. Все це разом призвело до того, що чиновник побачив у картині антиросійський підтекст. Хоча казки про убогість є в казках усіх народів світу. А в нашому варіанті вийшло, що деякі персонажі в будьонівках прийшли в село й їх прогнали. Вони знову прийшли. Все зруйнували, їх знову прогнали. Вони втретє прийшли, змели все до основи, їх знову прогнали і назавжди запечатали. І фінал всієї цієї історії, що якась сила зірвала цю печатку, випустила «злидні» і вони знову відродилися.

Неправильно робити українські мультфільми під Голівуд
— Ми звикли бачити короткометражні українські мультфільми. Можливо, що у майбутньому у нас також будуть знімати двогодинні історії?
— Неправильно робити українські мультфільми під Голівуд. Візьміть Японію, у них свої самобутні мультфільми. Французи теж намагаються знімати національний продукт. Не можна дивитися на касові мультфільми як на зразок для наслідування.
— Але в СРСР зняли ж «Ну, постривай!», аналогічний «Тому та Джеррі». І наші діти досі дивляться зі задоволенням…
— Після другої світової війни в СРСР була розруха. Не було на чому будувати кіноіндустрію. Машини, ракети, багато чого було запозичено. Анімація й її технологія — так само. А персонажів адаптували під радянську ідеологію та сприйняття.
— А «Козаків» Володимира Дахна з кого списали?
— Українська анімація, на відміну від російської, розвивалася своїм самобутнім чином. Фільми про козаків, сатиричний серіал «Пригоди Перця» й інші, з яких починала київська студія, відрізнялися не тільки зовнішньою формою, але й внутрішнім змістом. Використовувалися народні орнаменти, українські образи героїв. Це було своє кіно.
— А чому у вас фільми такі сумні, не дитячі?
— Ми прагнемо робити дитяче кіно, але це як раз найскладніше. Треба стільки всього вигадати, щоб переконати дитину в істинності показаного, змусити її повірити в історію.
— А може, просто вміння бачити світ очима дитини?
— Та ми тут і так усі дорослі діти. Але одна справа дивитися на світ очима дитини, і зовсім інша — створювати цей світ. І це — найскладніше завдання в кіно. Анімаційне кіно має показувати героїв, у яких дитина зможе закохатися. А в наш час вигадати нових героїв і викликати захоплення дуже складно. Ну, чим сьогодні можна здивувати сучасну дитину, яка з трьох років користується всіма ґаджетами?
— «Шреком» же здивували…
— Це — не найкращий приклад. На жаль, в кіно стали популяризувати страшних героїв, наділяючи їх позитивними рисами. Й одна справа, коли злочинець змінює до кінця фільму свою поведінку на позитивну, виправляється. Цей прийом можливий в ігровому кіно. В анімації ж таке практично не вживається. Кожен персонаж — це архетип: герой із певним набором якостей. Коли персонаж зовні злий, страшний, але грає ніби він добрий, у дитини від побаченого стирається розуміння, де добро, а де зло. Звідси й нове покоління з розмитими поняттями моралі та поведінки. До юного глядача зараз потрібно ставитися дуже уважно й обережно.
Розмовляли Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...