Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Станіслав Федорчук: «Постійно борюся з почуттям зайвості»

Автор:

|

Грудень 11, 2014

|

Рубрика:

Станіслав Федорчук: «Постійно борюся з почуттям зайвості»

Станіслав Федорчук

З 1 грудня Україна припинила соціальні виплати на окупованих територіях Донбасу. Той, хто хоче далі отримувати державну допомогу, повинен покинути терени «Донецької народної республіки» (ДНР). Та незаможні мешканці Донбасу бояться їхати невідомо-куди, залишаючись сам на сам зі смертельними ризиками, а тепер ще й без коштів. А ті, хто тікає з рідних домівок, не мають гарантії, що отримають зароблене роками через бюрократизацію виплат.
Велика родина 33-річного громадського активіста з Донецька Станіслава Федорчука вже багато місяців бореться з відчуттям безвиході. Хоча до вимушеної втечі більшість років свого існування ця родина віддала боротьбі за український Донбас. Попри постійне цькування з боку донецького політичного середовища Станіслав разом із батьком, учителем історії України, провів і координував безліч проукраїнських акцій. Рятуючись від постійних погроз, із дружиною й щойно народженою донькою чоловік переховувався в Грузії. Навесні повернувся в Україну, але біда спіткала вже в іншій формі — важко захворіла дружина. На лікування гроші збирали всім миром. Далі родина позбулася власного дому, адже повернутися в Донецьк уже не могла. Станіслав виявив своє прізвище в «розстрільних списках» терористів як «злісний бандерівець».
Спочатку мешкав у Києві, де лікувалася дружина. А посеред літа Федорчуки перебралися до міста Лева. Наразі вони живуть за Львовом, у мотелі, наданому власником у безкоштовне користування переселенцям. Але до кінця року всі мусять виїхати: держава не компенсувала власнику навіть витрат за комунальні послуги, відтак йому фінансово складно всіх утримувати. Хоча старі львівські друзі залишилися вірними й підтримують Федорчуків, уперше за все життя Станіслав почувається зайвим не лише у Львові, вимушено живучи за його межами, а й в Україні.

У Грузії був чіткий план дій, у нас — чорт голову зломить
— Уряд призупинив виплати не раптово, а дав час на виїзд з окупованих території тим, хто хоче далі отримувати державні кошти. Що додатково могла зробити зі свого боку влада, щоби цей процес відбувся більш безболісно?
— Для початку треба створити умови, аби люди не боялися сюди їхати. І щоби ті люди в умовах війни ставали опорою для влади, а не тягарем: мовляв, ось вам мінімальна допомога – і відчепіться. Наприклад, знайти показові родини, виділити їм помешкання, допомогти з пошуком роботи. І показати на всю Україну — не бійтеся переїжджати, у вас тут буде де жити й що їсти, тільки залиште захоплені території, не будьте живим щитом для терористів.
Не варто забувати, що тільки в Донецьку проживає 30 тис. інвалідів, котрі не можуть самостійно покинути межі міста. Треба розкидати листівки, де вказати контакти для евакуації інвалідів. Аби вони знали, що не загинуть від холоду й голоду. Усе можливо, адже волонтери якось їх вивозять. Ну, і головне: про яку економічну блокаду ми говоримо, якщо з території України на територію ДНР вільно потрапляють пально-мастильні матеріали?
— Але чи реально в умовах війни й економічної кризи реалізувати потреби всіх, у т. ч. переселенців. Потенційні переселені стали заручниками ситуації чи тут є серйозні помилки влади?
— Якщо взяти грузинський досвід, то там було створено централізоване міністерство з двома департаментами, яке займалося суто переселенцями. І щоб розібратися, хто за них відповідальний, чорт голову зломить. Крім того, у Грузії був чіткий план дій, у якому визначили близько 40 напрямків допомоги переміщеним особам, починаючи з будівництва житла, створення робочих місць, перекваліфікації, міні-грантів для підприємницької діяльності тощо. А в Україні зараз навіть немає політичного представника від окупованих територій Донбасу, як це є в кримчан, інтереси яких представляє Мустафа Джемільов.

Є й донецькі, і галицькі родини, де п’ють чи нахабно поводяться
— Водночас, на початку війни велика підтримка була з боку простих українців, яка чомусь із часом переросла у відверте несприйняття «донецьких». Які причини цього?
— Аби решта українців не боялася «донецьких», потрібен контроль за їх переміщенням. Із 460 тис. переселенців із Криму та Донбасу зареєстровано лише 224 тис. осіб, тобто решта переміщається Україною неконтрольовано, а в стані війни це — неприпустимо. У мене є інформація, що терористи для своїх гарнізонів вільно закупляють харчі в інших областях. Тому реєстрація й отримання статусу тимчасово переміщеної особи має бути обов’язковою — зустріч на вокзалах, перевірка документів. У підсумку люди не так боятимуться брати до себе переселенців.
— Але причина нелюбові — не лише в страху, а й у негативному досвіді комунікації з ними. «Донецьких» часто називають нахабними та ледачими. Мовляв, вони не хочуть працювати, а сидять і п’ють горілку, доки місцеві хлопці їдуть умирати за їхню землю…
— Одна з причин — це інформаційна війна в соціальних мережах і формування негативного образу переселенця в традиційних медіа. Чому цю хвилю підхопили звичайні медіа? Напевно, на це є попит, як і на будь-який скандал. У Львові один із популярних телеканалів уперто у своїх сюжетах формує образ переселенця як людини упослідженої, небезпечної та схильної до асоціальної поведінки. Я запропонував львівським журналістам список із 40 переселенців, котрі живуть тут і з якими варто поспілкуватися, бо вони могли б показати інший бік Донбасу. Але реакції чомусь не було.
— Крім відмови здавати в оренду житло, як ви на собі відчули наслідки ворожості до «донецьких»?
— Маючи справи із чиновниками, чую від них якісь історії про асоціальних елементів, котрі ґрунтуються на негативному досвіді спілкування з окремими групами переселенців. Але зрозуміло, що в кожній сім’ї є свої проблеми. Є й донецькі, і галицькі родини, де п’ють чи нахабно поводяться.

Був здивований, побачивши на вулицях галицьких містечок нетверезих людей
— Чи все-таки, на твою думку, є ментальна чи світоглядна відмінність між «донецькими» та рештою українців? Невже теза про «безкультурність» мешканців Донбасу пішла лише з медіа, а не з особистого досвіду людей?
— «Донецькі» не те що «менш культурні» — у них є своє уявлення про культуру спілкування, про культуру відпочинку, про багато різних речей. Але я не скажу, що в Галичині вони потрапили в принципово нове для себе середовище. Я був здивований, наприклад, побачивши на вулицях багатьох галицьких містечок нетверезих людей. Для мене це було неприємним відкриттям. І це були не «донецькі».
Є ще одна цікава схожість між галичанами та «донецькими». І ті й інші дуже прив’язані до свого краю, вважають, що місце проживання якось характеризує людину. І ті й інші називають себе чи то принципово галичанами, чи то принципово донецькими, можливо, навіть хизуючись цим. І ті й інші голосують на виборах не за політичні програми, а за те, наскільки партії та кандидати є «своїми».
Якщо говорити про відмінність, то, по-перше, це – релігійні впливи. У Галичині Церква має більший вплив на повсякденне життя людей. По-друге, відчувається, що Галичина межує з Європою й, відтак, європейський стиль життя тут перейняли швидше. Також у Галичині велика промисловість почала вмирати швидше. А враховуючи чинник великої сільської території, маємо наслідком високий рівень самозайнятості населення. А власний бізнес — це вже опора на власні сили, а не очікування подачок від держави. Це — інша життєва філософія.

Є одна можливість прислужитися українській державі: безславно чи славно загинути на фронті
— Ти не шукаєш можливості еміґрувати?
— Такі думки іноді вперто переслідують. Відверто скажу: я трохи втомився від Батьківщини. Попри весь мій патріотизм і відданість не хочу жити в статусі прохача. Усі розуміють, що 400 гривнями від держави питання не вирішиш, як і усвідомлюють те, що триває війна й грошей немає. Почати свій бізнес в умовах нереформованої економіки — теж нереально. Тому зараз моє завдання — захистити кандидатську дисертацію, а далі буду щось вирішувати. Можливо, стану в пригоді Україні поза її межами.
— Чи в тебе є почуття образи на Львів чи Україну загалом?
— Образи немає. Є змарновані очікування. Сподіваюся, що буде трохи більше терплячості.
— Тобі часто дорікають через те, що ти не воюєш за Донецьк, а сидиш У Львові й ходиш на лекції, поки чоловіки — на війні?
— У мене, напевно, є більше підстав воювати, ніж в інших, бо я — уже визнаний ворог ДНР. І сім поколінь моїх предків лежить зараз у землі на окупованих територіях. Я не цураюся фронту, але хочу зрозуміти, хто буде відповідати за моїх дітей, за моїх старих батьків, поки я буду там? І чи буде держава їх годувати, якщо я не повернуся із цієї війни? Наразі тут є одна можливість прислужитися українській державі — безславно або славно загинути на фронті.
Розмовляла Мар’яна П’єцух, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...