Новини для українців всього свту

Monday, Sep. 28, 2020

Софія Андрухович: «Хочу дослідити, як любов перетворюється на пастку»

Автор:

|

Серпень 28, 2014

|

Рубрика:

Софія Андрухович: «Хочу дослідити, як любов перетворюється на пастку»

Софія Андрухович

Софія Андрухович давно вже не тішила своїх читачів новинками. Тому ми дуже зраділи, коли почули новину, що у вересні ц. р. у «Видавництві Старого Лева» вийде друком її роман «Фелікс Австрія».

Про нову книжку
— Розкажи про свою нову книжку …
— Досить довго в мені зрів задум розказати історію певних людських стосунків, детально відтворити їх психологію — і водночас випробувати один фокус зі сприйняттям читача. Хотіла запросити його зі собою, граючись із ним у гру: існує певна логіка розповіді та набір сюжетів, які передбачають конкретний розвиток подій.
Читаючи книжку, людина зазвичай намагається цей розвиток подій передбачити, а мені хотілося читача здивувати. Не знаю, чи добре це вдалося: від читача залежить не менше, ніж від автора. У кожного по-своєму працює фантазія. Тому мені дуже цікаво побачити, як це спрацьовуватиме.
Сюжет вимагав колориту, незвичної сценографії. Виявилося природним обрамити історію обставинами, у яких минало життя на початку ХХ ст. у Галичині. Станіславів був мультинаціональним містом. Громади взаємодіяли між собою, зберігаючи власну індивідуальність. У місті функціонувало багато мов: польська, німецька, ідиш і русинська.
— Це запитання наївно звучить, але все ж — про що цей роман?
— У романі проявлено різні види любові: сестринська, еротична, батьківська та релігійна. Намагаюся дослідити, яким чином почуття, здатне дарувати найбільшу свободу, перетворюється на пастку та в’язницю, не даючи учасникам зв’язку жити нормальним життям.
Це — болісна і складна історія двох героїнь. Одна — Аделя, господиня в багатій родині, наполовину полька, наполовину німкеня. Інша — Стефа, формально її служниця, українка. Ці жінки зростали як сестри мало не від самого народження. Матері цих дівчат загинули внаслідок Мармулядової пожежі 1868 року, коли згоріло півміста. Тоді на вулиці Липовій, що тепер має назву Шевченка, в одному з двориків, у вересні хтось смажив мармуляду, і, коли господиня відволіклася, почалася велика пожежа. Батько заможнішої дівчинки д-р Анґер забрав Стефу до себе, урятувавши її з пожежі. Згодом Аделя виходить заміж за талановитого українця, якому вдалося вирватися зі свого суспільного стану. Мій роман розповідає про те, яким чином наші фантазії формують реальність.
— Ти працювала з архівами, досліджувала старовину?
— Я читала старі газети й історичні монографії, книжки, які мені могли відкрити той період не тільки в Галичині, а взагалі в Європі. Мене цікавив одяг, заняття людей. Цікавили не так історичні події, суспільно-політичні обставини, як побутові дрібниці, атмосфера, саме життя. Мені хотілося читати листи, особисті щоденники. Пам’ятаю, як я зраділа, прочитавши у Цвейга про бороди австріяків. Ось такі деталі для мене були найважливішими: бакенбарди, панталони, марки тютюну, ціни на прянощі. Мені хотілося відчувати запах того часу. Хотілось транслювати цей аромат зі сторінок книжки.
— Яка зі знахідок тебе вразила найбільше?
— Такого було дуже багато. І в цьому було моє задоволення й радість — занурюватись у той світ і той час. Я знала багатьох головних персонажів життя тогочасного міста. Скажімо, була цікава історія з газованою водою. До Станіславова щойно привезли технологію газування води — повним ходом відбувався технічний прогрес. В одному з оголошень повідомляли, що тільки такий-то продавець робить газовану воду зі стерилізованої води. Про цю дрібничку я забула, аж поки в наступному номері не побачила гнівного листа від групи станіславівських продавців про те, що вони теж стерилізують воду. І в третьому номері того продавця примусили просити вибачення.
Дуже зворушують дрібні події кримінальної хроніки — віднайдений золотий годинник, пограбування в помешканні, під час якого винесли й улюбленого песика господині. Я вибрала для роману такий момент, коли світ іще не перевернувся — до Першої світової війни. Це — світ, коли все було інакше, коли розуміння жорстокості кардинально відрізнялося від сьогоднішнього. Тоді ще не знали, на що спроможна людина.

Про пам’ять
— Тема взаємин українців із власною пам’яттю звучить уже давно. З одного боку, ми мало що пам’ятаємо. А з іншого — якісь історичні травми прориваються на поверхню навіть в умовах амнезії. Якими є твої взаємини з пам’яттю?
— У мене зацікавлення історією починає бурхливо розкриватися саме зараз. Зі зрозумілих причин це відбувається з нами всіма. І це дуже добре. Але водночас — украй болісно й страшно. Більшість тем — страшні та болісні, тому заради самозбереження людина про них забуває. На жаль, немає способу оминути біль. Шлях — єдиний: крізь нього треба поступово пройти і пережити повною мірою. Ми мусимо знати, пам’ятати, думати та писати про це.
— А родинні історії?
— Я двічі підходила до ідеї написати повноцінну книжку про мого прапрадіда, але так і не наважилася. Він був художником, розписував церкву в селі Яблуниці. Карл Скочдополь був судетським німцем, учився в Академії мистецтв у Відні, до речі, у той час, коли там навчався Гітлер. І після Академії доля закинула його в Галичину, у Станіславів, де він одружився з моєю прапрабабусею. До неї, згідно із родинними легендами, залицявся Денис Січинський, але мій прапрадід був практичною й прагматичною людиною, тож переконав її, що треба обрати чоловіка, із яким удасться жити нормальним сімейним життям. Я завжди мріяла написати про це велику історію — розпитувала тата, шукала документи, але мені бракує інформації. І вирішила не вигадувати.
— Але історія — це певна проекція. Письменники створюють світи…
— Гадаю, що завдання історика — бути об’єктивним, якомога ближчим до документів. Він не може дозволити собі дати волю фантазії. Історик мусить складати пазл, реставрувати інформацію, скласти з окремих фрагментів правдиву картину.
А письменник має право на все — на жаль, чи на щастя. Він може із цим робити все, що захоче. Це дає набагато більше свободи, але й приховує в собі багато небезпек. Тут ідеться про особисту відповідальність, про дуже високий рівень свідомості. Написане істориком можна виправляти, йому набагато простіше закинути нечесність, несправедливість чи неправоту. А письменник будь-що може списати на творчий задум.

Про Майдан
— Чи могла би ти розповісти свою історію Євромайдану?
— Не знаю, чи є така людина, для якої Майдан не став би переломом у житті та сприйнятті. Для мене це був період, коли постійно відчувалася присутність Бога. Можна це вважати метафорою. Те, що раніше здавалося наївним і неіснуючим, на Майдані проявилося в реальності. Наприклад, я ніколи не була свідком проявлення такої доброї, відкритої та жертовної людської природи. Усього постійно видавалося замало: допомагати їжею та ліками, відстоювати там якийсь час. Але йшлося про потужність зусилля. Я це робила так, ніби рятувала людські життя.
— Як ти відходила від цього, коли вже припинили стріляти, коли втік Янукович?
— Існували причини для горя й причини для радості, але радості не було, а була гіркота й розгубленість. І тут мені на допомогу прийшла моя книжка. Під час Майдану я не могла писати. І в період, коли треба було якось жити з тим болем, у щось його трансформувати, я плідно пішла в роботу та закінчила книжку.
— Але ми не встигли відпочити: одразу почалася анексія Криму, потім — події на Донбасі. Як нам жити разом, коли все закінчиться?
— Це важко передбачити, бо важко передбачити поведінку людей. Ми погано розуміємо психологію одне одного. Живемо стереотипами про них, а вони — стереотипами про нас. Тому треба почати зі спілкування. Принаймні, спробувати почати це спілкування. Мені випала нагода поспілкуватися нещодавно з одним донецьким високопосадовцем. Я була дуже здивована, слухаючи його палкий монолог, який повністю збігався з усім, що говорять наші аналітики. Він говорив про людей із Донецька, які живуть із викривленими уявленнями про центр і захід України. Говорив про те, що ці уявлення ніколи не зміняться, якщо люди на власні очі не переконаються в їх хибності. Нехай ці люди отримають можливість жити так, як вони хочуть, але в межах України.
— Яка роль культури в цьому процесі?
— Культура — це ще одна мова для порозуміння. За її допомогою можна намацати додаткові важливі точки перетину. Треба давати людям читати добрі книжки, писати ці добрі книжки, зустрічатися із читачами, розмовляти, пояснювати. Ще тонші способи спілкування — візуальне мистецтво, музика. Вони євільні від хибних сенсів, якими обростають слова. Тому інші види мистецтва безпосередньо дістаються до реципієнта, мають меншу амплітуду викривлення.
— Чи для читачів з умовного Тернополя й для читачів з умовного Луганська потрібно писати по-різному?
— Навпаки — потрібно писати так, щоби було цікаво читати людині в будь-якій точці. Не важливо, якою мовою. Важливо: як саме й про що. Людська істота — це людська істота, де би вона не жила. Ми здатні зрозуміти та відчути одне одного. Треба тільки захотіти цього по-справжньому.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

  • Мольфар

    Цікаво, що Софія має на увазі, коли твердить, що перед першою війною в Станиславові була РУСИНСЬКА МОВА.