Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 13, 2017

Слава Салюк: «Мандри уможливлюють сильніше полюбити те, що залишаємо вдома»

Автор:

|

Травень 12, 2016

|

Рубрика:

Слава Салюк: «Мандри уможливлюють сильніше полюбити те, що залишаємо вдома»

Слава Салюк

Хто б не писав про львівську художницю Славу Салюк, завжди згадає, що вона є донькою відомого художника Любарта Ліщинського або дружиною громадського активіста Андрія Салюка. Але за тими згадками часто-густо губиться, що маємо справу насамперед із цікавою художницею, котра майстерно та чуттєво творить елегантні полікультурні речі, які є місточком не тільки між поколіннями, але й Україною та світом.

«У Львів повертаюся окрилена»
— Ви володієте найголовнішою прикрасою, що пасує будь-кому — усмішкою. Наскільки важлива для творця авторських прикрас оця позитивна настанова на світ?
— Дуже важлива. Навіть до своєї останньої виставки не могла знайти серця. Все видавалося мені невчасним. Мовляв, зараз такий сумний і сірий час, а я буду з кораликами бавитися? Людям зараз однозначно не до прикрас, то яке я маю право їх відволікати?
— А якщо уявити, що ми знову живемо в мирній країні?
— Аби щось народжувалося, позитивні емоції знайти надважливо. Байдуже де — в родині, друзях, подорожах, добрих відгуках чи усмішках незнайомих людей. Подекуди це не так просто, як може видатися на перший погляд. Бо плинна рутина робить буденнішою навіть творчість: маліє драйв зробити щось цікавіше чи інше.
— Що є таким драйвом для вас?
— Одним із таких великих драйвів для мене є Нью-Йорк. Там колись жив тато і тепер час від часу їжджу туди. У цьому місті — цілком інша динаміка, що дає можливість суттєво підзарядитися і потім ще довго на тому акумуляторі рухатися. І найголовніше — я тоді не біжу і можу зосередитися на пошуку матеріалів для майбутніх прикрас.
— Де шукаєте?
— На спеціальних ярмарках, що відбуваються у Великому яблуці щовихідних, в етнічних крамничках, на блошиних ринках. Особливо небайдужа до Непалу, Мексики та коптських хрестів. І навіть необов’язковим є щось знайти — надивленість усіма тими кольорами та формами заміняє для мене мандрівки по цілому світу. Маса ідей виникає. З’являється такий внутрішній стан невагомості, коли здається, що все тобі під силу, що не йдеш, а летиш. На жаль, нам не складається їхати у відпочинкові подорожі родиною, та й коли їдеш по роботі — це, знову ж таки, інші відчуття, бо робота є робота. А в Нью-Йорку маю можливістю максимально перемкнутися, щоб потім повернутися додому відкритішою й енергійнішою для того, щоб більше любити те, що маю і що мене оточує. У Львів я завжди повертаюся не лише окрилена, а й радісна. І без жалю, що мандрівка скінчилася.

«Це — моя територія»
— До того, що ви вибрали мистецтво, родичі доклалися?
— Звісно, домашня творча атмосфера впливала. До речі, моя мама також творча — музикант, добре знається на бандурі. Але ніхто мною у цьому аспекті не керував і не тиснув. Тому й обрала дещо іншу спеціальність, ніж родичі — моделювання одягу. Ми навіть із дівчатами створили театр-студію «Сецесія» з моделювання одягу та проведення показів, який проіснував п’ять років. Але народилися діти, ми подорослішали й наші смаки розійшлися. А потім ситуація склалася так, що довелося закінчувати кілька батькових нашийників, які він за станом здоров’я завершити вже не міг. Я опиралася тому, як тільки могла, але тато наполіг. Так почався мій шлях на його територію, що стала моєю.
— Коли відчули, що ця територія вже ваша?
— Коли не стало тата, котрий напередодні повернувся з Америки у Львів. По ньому, крім доброї пам’яті та болю втрати, залишилася неймовірна кількість матеріалів для жіночих прикрас. Усього було море, впадало в очі, і навіть не знаю, чи дражнило, чи боліло, чи щось ще робило. А потім почали звертатися татові клієнти: той просив, щоб, можливо, я завершила розпочату ще татом роботу, інший — аби зробила прикрасу для його невістки, бо тато зробив чудову річ для його доньки тощо. Я не вміла відмовити, хоч у творенні нашийників почувалася ще не впевнено. З іншого боку мене дуже заохочував мій чоловік. Мовляв, ти роби, нехай буде, навіть якщо цей нашийник потім ніхто не захоче. І навіть не помітила, як поступово творення цих авторських прикрас стало моїми внутрішньою потребою, самовиявом і польотом. Навіть наших дітей до цього не залучаю, хоч вони й цікавляться. Бо це — моя територія, яку оберігаю, мій простір.
— Що ще становить ваш простір?
— Коли є родина, жінці на ту власну територію не так легко знайти час. Тому якихось інших занять не може бути багато. Крім творення авторських прикрас, також займаюся інтер’єрами. Зокрема, з масштабних замовлень — кілька років працювала для Українського католицького університету, що було великим і дуже важливим досвідом: створювала дизайн інтер’єру навчального корпусу філософсько-богословського факультету на Хуторівці та колегіум на Стрийській. Тішуся, що можу ці два напрями вести. Чесно скажу, не знаю, як мій тато міг стільки встигати: бути реставратором, художником, ювеліром, поетом, журналістом, грати в театрі та ще й провадити таке активне світське життя.
— Які найважливіші настанови від тата взяли для себе?
— Могла б узяти більше, якби мала нагоду. Але тато поїхав у Нью-Йорк, коли я ще вчилася в школі. І довший час ми могли спілкуватися тільки за посередництвом паперових листів. Тож тих моїх кілька поїздок в Америку були в цьому контексті дуже важливими. Бо раніше я була замала, щоб на якісь настанови зважати. Діти, особливо в підлітковому віці, часто все сприймають «у штики». Я не була винятком. Від моїх батьків могла б багато взяти, але від кожного взяла тільки по шматочку. І серед тих надбань — найголовніше, що треба тішитися різними можливостями, барвами, звуками та життям. Батьки ніколи не змушували мене до чогось вузького, але активно розвивали мою здатність мати емоцію. І за це я їм щиро вдячна. Залюблені у Львів, цю любов вони передали й мені.

«У мене не було іншого шляху»
— Що вкладаєте у поняття «добрі батьки»?
— Недеспотичні. Котрі прагнуть не «обламати» дитину, а до чогось заохотити.
— Вам вдається у стосунках зі своїми дітьми втриматися від деспотизму?
— Не завжди, але я намагаюся. Наші діти — доволі дорослі: Марічці — 20, Ганнусі — 17. Марічка вчиться на реставрації, але не тому, що ми її до того змусили: мовляв, реставратором був дід, тато займається збереженням історико-архітектурної спадщини. Радше навпаки — ми її від того вибору намагалися відмовити. Ганнуся ж щиро цікавиться історією мистецтва. Очевидно, захоче пошукати себе саме в цій сфері.
— Ваш чоловік Андрій Салюк, з огляду на його численні громадські обов’язки сім’ї належить мало, як вдається тримати родину і водночас власну територію?
— Я з такою повагою ставлюся до того, що робить Андрій, часто дивуючись, як його вистачає і на охорону пам’яток, і на допомогу війську, що навіть думки не допускаю, що не дам ради.
— Де берете сили?
— Велика подяка батькам, котрі нам допомагали. Бо якщо ми хотіли робити щось поза домом, то без допомоги батьків це навряд чи було би можливим. Сьогодні дівчата знають, що роблять — у доброму розумінні того слова, на них можна покластися. А з домашніми справами — щось часом не вдається. Ну, то так і буде.
— Вам випала непроста місія — бути донькою та дружиною відомих і шанованих людей…
— Тому у мене не було іншого шляху, як тільки звикнути до такого стану речей. Але від цього аж ніяк не страждаю. Не люблю бути в центрі уваги, почуваюся тоді некомфортно. Я навіть мала анекдотичну ситуацію в українській громаді під час однієї з поїздок в Америку. Мене представили як Славу Салюк зі Львова. Й одна пані раптом каже: «А ви знаєте, хто це така? Це — донька Любарта Ліщинського». А інша їй блискавично заперечила: «Ні, це — дружина Андрія Салюка». На цьому перетині, мабуть, мені й судилося жити.
Розмовляла Ярина Коваль, «Львівська газета»

http://www.gazeta.lviv.ua/2016/05/07/slava-salyuk-mandri-umozhlivlyuyut-silnishe-polyubiti-te-shho-zalishayemo-vdoma/

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...