Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 18, 2017

Шимон Моджеєвський: «Помста на померлих — виняткова підлість»

Автор:

|

Квітень 13, 2017

|

Рубрика:

Шимон Моджеєвський: «Помста на померлих — виняткова підлість»

У проблематиці українсько-польського примирення негативні моменти помічаємо одразу, і так само одразу вони набувають широкого резонансу. Водночас роками, ба навіть десятиліттями, можемо не помічати дуже позитивні приклади, які, власне, служать цьому примиренню. Що змушує поляків дбати про елементи української сакральної культури на прикордонні, чи є в цьому якась місія, яке значення це має для українсько-польських відносин розповів Шимон Моджеєвський, голова товариства «Магурич».

Cлідами забутої спадщини
— Як ви прийшли до цього небуденного заняття?
— До роботи на професійному рівні перейшов від захоплення. 1986-го, коли мені було 17 років, я не мав жодних планів на майбутнє. Тоді якось потрапив із групою на українське кладовище у Бескидах, і дуже здивувався, що воно не лише занедбане, але фактично вже й не існувало. Ми, поляки й українці, виховані у культурі відвідування кладовищ. І зазвичай вони мають нормальний вигляд. Але зовсім поряд є й такі, які вже ніхто не доглядає. У Республіці Польща (РП) це — німецькі кладовища, яких тут близько 10 тис., потім єврейські — більше 1 тис., а також українські, яких, за моїми підрахунками, понад 700.
— Побачивши масштаби проблеми, ви вирішили стати каменярем?
— Коли я почав займатися кладовищами, то про каменярство нічого не знав. 1987 року дізнався, що Станіслав Крицінський організовує відновлення двох українських кладовищ у бескидських селах Бистре і Міхновець на кордоні з Україною, жителів яких 1951-го переселили в Україну в рамках невеликої зміни кордонів між Польщею і Радянською Україною. Д-р Крицінський з 1979-го здійснював опис виселених українських сіл у Бескидах і в перемишльському передгір’ї. А через десять років він із однодумцями дійшов висновку, що опис, реєстрація та фотографування — хороші документальні свідчення, але це не зупиняє від зникнення. Тому й організував експедицію «Надсяння» й я приєднався до них.
— І після набуття досвіду вирішили створити свою групу?
— 1996-го «Надсяння» розпалося. І тоді з’явилаcя думка: оскільки це тривало майже десять років, і за цей час було відновлено понад 20 кладовищ, то на цьому не можна зупинятися. Тоді було створено неформальну групу «Магурич», яка продовжувала ремонтувати кладовища, а потім ми офіційно стали товариством. Зараз діємо вже професійно. Наприкінці 1980-х рр. нам складно було отримувати якісь кошти на організацію експедицій. Хоч ми працюємо безкоштовно, але нам потрібні якісь кошти на харчування, транспорт, обладнання, матеріали.
— А хто вам допомагає фінансами?
— Приватні особи, котрі сплачують пожертвування на рахунок товариства, а це може бути від 10 PLN і навіть до тисячі. Ми збираємо кошти з різних джерел. У Польщі є багато приватних фундацій, які реалізовують програми догляду за культурною спадщиною. Міністерство культури РП також має свої програми допомоги. Беремо участь у конкурсах, виграємо гранти. Це невеликі кошти, але нам вистачає на паливо, матеріали на відновлення пам’ятників. Використовуємо професійні засоби обробки каменю, їх не купиш у звичайному будівельному супермаркеті.
— Як виглядає ваша експедиція: скільки осіб здебільшого бере в ній участь, скільки надгробків, в середньому, встигаєте відновити за одну поїздку?
— Надгробки дуже різні як за розмірами, так і за складністю роботи. Часто їхнє відновлення потребує багато часу. Наприклад, група до десяти осіб на українських кладовищах на Розточчі за два тижні відремонтувала 100 надгробків. Інколи буває, що у Бескидах ми два тижні ремонтуємо 20 надгробків. Там інший камінь, інші проблеми. Часом буває, що надгробок сильно роздроблений і його треба склеювати кілька днів. У нас був випадок, коли ми один надгробок склеювали з 250 елементів. Відтак, ми їздили його відновлювати три сезони, бо за один раз це фізично було важко зробити. А в селі Яворець на Бойківщині ми зробили і поставили повністю новий, разом із цоколем майже чотириметровий хрест. Нам вдалося його відновити лише тому, що один чоловік у 1960-х рр. зробив фото цього хреста. У товариство входить близько 30 осіб. Але це не означає, що всі вони постійно їздять працювати. Одного разу приїжджають одні, іншого — інші. Інколи приїжджають люди, котрі взагалі не входять до товариства. Не приховую, що нам хотілося б, аби до нас долучалося більше українців, котрі проживають у РП.

Від механічної роботи до захоплення українською культурою
— У вас немає українського коріння. Чому вирішили займатися саме українськими кладовищами, а не польськими, німецькими чи єврейськими?
— Складне питання. Я собі на нього відповідаю так: якщо б свого часу захопився польською Сілезією, то, можливо, займався б там відновленням старих німецьких кладовищ. Але віддав перевагу Бескидам, а там опікунів не мають, насамперед, українські кладовища. Це був збіг обставин, а не якийсь свідомий вибір. Коли я став цим займатися, то про бойків чи лемків мало знав. Гадаю, якби я народився в Україні, то, мабуть, займався б польськими кладовищами, оскільки вони в такій же ситуації, як українські в РП. Мушу також визнати, що після багатьох років робіт у мене також з’явилося захоплення українською культурою.
— Інші члени групи розділяють ваше захоплення?
— Це скоріше матерія, яка є вищою за національні, історичні чи релігійні аспекти. Кожен з них має якусь свою мотивацію, я не розпитую їх про це. Наприклад, одна дівчина якось визнала, що після примусових переселень її родина не змогла знайти могили предків. І тоді вона сказала, що вважає своїм обов’язком зайнятися відновленням могил своїх земляків-українців. А є й такі, хто просто хочуть зробити щось хороше та корисне.
— Скільки відремонтували надгробків і хрестів за всі роки своєї діяльності?
— Не рахували, але приблизно можу сказати. Ми працювали на 136 кладовищах, з яких 101 — українські. На українських кладовищах відремонтували всі надгробки. Подекуди, це кладовища з одним надгробком, а є такі, як село Вільче на Розточчі, де є майже 180. Загалом, йдеться про 2,5 тис. надгробків. Крім цього, ми відремонтували кілька придорожніх хрестів, каплиць та одну дзвіницю.
— А які відмінності між українськими кладовищами, адже територія їх розміщення доволі значна?
— У Старому Брусно на Розточчі був найбільший у передвоєнній Польщі реґіональний центр каменярства, там все село цим займалося. Вироби каменярів цього села з XVIII ст. ще спокійно можуть постояти 200-300 років. Але є каменярі з інших районів, які виконували надгробки з набагато гіршого каменю, який легше обробляти, і на який більший вплив мають атмосферні умови.

Росіяни ідеально підігрівають антиукраїнські настрої
— А чи хотіли б ви більшої уваги, наприклад, з боку українців, української влади, можливо, допомоги?
— Мене ще ніхто і ніколи про це не питав. Не думаю, що хтось із тих, хто зі мною працюють, роблять це для якоїсь нагороди. Увага до нашої роботи матиме сенс, якщо завдяки розголосу до нас долучиться більше осіб. Адже те, що ми зробили, є лише доброю волею кількох сотень людей, котрі віддали багато свого часу і зусиль.
— Результати вашої роботи варто було продемонструвати в якихось фотоекспозиціях…
— Ми хотіли б організувати виставку про церкви, які після акції «Вісла» 1947 року було знищено, спалено або розібрано. Під час експедицій ми весь час знаходимо якісь елементи — цеглу, цвяхи, частини бляхи, фрагменти підсвічників тощо. Йдеться про те, щоб розмістити поряд старі фотографії вже неіснуючих церков, які загалом можна знайти, і порівняти з теперішньою ситуацією, де на цьому місці знайдено цвях чи елемент бляхи. Ми сподіваємося організувати таку виставку в співпраці з Володимиром В’ятровичем, директором Інституту національної пам’яті України. Таку виставку можна було б організувати і в Польщі. Але цього року жодна з українських організацій у РП не отримала коштів на відзначення чергової річниці операції «Вісла».
— Упродовж останніх двох років на півдні Польщі знищено близько десяти українських пам’ятників, а цього року пошкоджено два польські пам’ятники в Україні…
— Ми абсолютно проти таких дій. Помста на померлих — виняткова підлість. Дуже погано, коли якась маргінальна група такими ганебними вчинками викликає значний суспільний резонанс. Те, що в польському суспільстві є певна частина людей, котрі негативно налаштовані до українців, не є новиною. Натомість, найгіршим є те, що нас і вас дуже зручно використовує «великий сусіда», який вміло подає антиукраїнські настрої в РП. Якщо фільм про знищення пам’ятника в Польщі перше з’являється на російських інтернет-сайтах, то відомо, кому це потрібно. Росіяни ідеально б’ють по чутливих пунктах і старанно підігрівають усе те, що якимось чином може вдарити по українцях. Наприклад, вони розповсюджували інформацію, що українські студенти забирають у поляків навчальні місця в РП. Але це — повна нісенітниця. Навпаки, якщо б не українські студенти, то деякі навчальні заклади Польщі взагалі не могли б існувати. І таких прикладів чимало.
Розмовляв Юрій Банахевич, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...